Чи має Церква виховувати народ: Відповідь митрополиту Феодосію
Митрополит Феодосій розповів про причини гоніння на нашу Церкву, зазначивши, що багато в чому ви самі винні. Що робити? Чи можливо змінити ту ситуацію, в якій зараз перебуває УПЦ?
Митрополит Черкаський і Канівський Феодосій УПЦ нещодавно сказав проповідь, яка викликала досить живе обговорення серед вірян. У своєму слові він порівняв Церкву з матір'ю, яку діти забули та вигнали з власного дому. Одних це порівняння зачепило «за живе» (бо вони побачили в критиці владики самих себе), інші навпаки сказали, що «ось нарешті хоч хтось відобразив сучасний стан Української Церкви та українського суспільства».
Владика почав із важливої теми – відповідальності Церкви перед суспільством. Він закликав вірян замислитись, чому сьогодні УПЦ стикається з такими гоніннями та тиском. У своєму слові митрополит прямо вказав на те, що коріння цих проблем лежить у самих віруючих. Він сказав: «Це великий наш недогляд. І ні на кого ми не можемо нарікати, що нас б'ють, женуть і забороняють. Ми не виховували громадянське суспільство».
І тут владика цілком і беззастережно має рацію.
Тому що, дійсно, на відміну від Православної Церкви, інші конфесії (особливо УГКЦ) активно займалися та займаються вихованням українців. Наприклад, випускники Українського католицького університету, заснованого уніатами та католиками, досягли великих успіхів у сфері журналістики, бізнесу і державної служби. Ці люди сьогодні впливають на уми та світогляд українців. Водночас православна Церква згаяла цей момент: «Ми будували (храми) і святкували… Так, треба було і будувати, і святкувати, але й про це (про освіту) теж не можна було забувати», – наголосив владика.
Він порівняв нинішні гоніння на Церкву з тим, як невиховані діти виганяють із дому свою власну матір, яка присвятила все своє життя їхньому вихованню: «Зараз нас виганяють із власного дому, як невихований син чи донька виганяють стару матір із дому, який вона будувала все своє життя. Отак і історичну Церкву нашого народу, яка сформувала його, зараз виштовхують, як стареньку матір».
Але на думку ієрарха, вина за це лежить на представниках Церкви. Ми як її члени не змогли правильно виховати нове покоління, не зуміли передати їм духовні цінності. «Ми думали, що якось розсмокчеться… Але це сталося. І ми маємо в цьому покаятися», – зазначив він.
Проте владика Феодосій не закликає до протесту чи агресії. Він каже, що зараз уже пізно лаятися та кричати: «Вже пізно. Це треба було робити раніше». Натомість він кличе до молитви, порівнюючи її з материнською молитвою за своїх заблукалих дітей: «Мати не буде виправдовувати помилки дітей, але й пиляти їх не буде. Після покаяння вона буде молитися. Якщо мати молиться про свою дитину з любов'ю, вона її обов'язково вимолить».
Він також вважає, що навіть якщо Церкву гонять, б'ють і виштовхують, то «це все одно наш народ, і ми несемо за нього відповідальність перед Богом».
Підсумував владика тим, що Господь спасе народ через страждання та випробування. І якщо Церква буде старанно молитися, люди поступово усвідомлять свою помилку і повернуться до свого духовного коріння: «Якщо ми будемо молитися, народ схаменеться і прийде до своєї матері – історичної Церкви».
І ось тут нам хотілося б не посперечатися з владикою, а доповнити його слова, висловивши при цьому свою власну позицію.
Вічний обов'язок Церкви – вчити та виховувати народ
Так, Церква має молитися за народ. Молитва – її головна зброя. Але… не єдина. Тому що Церква протягом століть відігравала ключову роль у формуванні моральних і духовних орієнтирів для суспільства. Вона була основою не лише релігійного, а й культурного та освітнього виховання і розвитку народу. Церква завжди і за всіх умов навчала, просвітлювала та виховувала. Навіть у язичницькому суспільстві, за часів гонінь з боку римських імператорів, Церква відкривала школи, проводила неймовірно велику катехизичну роботу, і дала світу величезну кількість не тільки мучеників і святих подвижників, а й стовпів богослов'я та віри. Досить згадати святителя Діонісія Ареопагіта, Іустина Філософа, Афанасія Великого та багатьох інших. Зрештою, і апостоли проповідували не в суспільстві, яке було прихильне до них.
Так, апостол Павло досить докладно пояснив, з чим йому доводилося стикатися під час проповіді Євангелія: «Багато разів був у подорожах, у небезпеці на річках, у небезпеці від розбійників, у небезпеці від одноплемінників, у небезпеці від язичників, у небезпеці в місті, у небезпеці в пустелі, у небезпеці на морі, у небезпеці між лжебратами, у праці та у виснаженні, часто у бдінні, у голоді та спразі, часто у пості, на стужі та в наготі» (2 Кор. 11, 26-30) . Чи зупинило це все апостола? Чи сказав він, що через всі ці труднощі єдине, що залишається – це молитва? Ні. Він пише далі, що «крім сторонніх пригод, у мене щодня збіг людей, турбота про всі церкви. Хто знемагає, з ким би і я не знемагав? Хто спокушається, за кого б я не спалахував?», і в іншому місці доповнює: «Ми звідусіль утискаємося, але не стиснуті; ми у відчайдушних обставинах, але не впадаємо у відчай». Ось так само треба чинити і нам – навіть будучи у скрутних обставинах, треба не впадати у відчай, а продовжувати (або починати – якщо мова про освіту) свою справу.
В історії бачимо безліч прикладів, коли Церква виконувала функцію духовного і морального вчителя суспільства. Візантія – найяскравіший із них. Згадайте хоча б знамениту школу святого патріарха Фотія, чи вчене братство, членом якого був святитель Григорій Палама.
Але були і часи, коли освітою народу Церква майже не займалася. Ідеться не про проповідь священника в храмі, а про систематичну роботу, про яку говорить митрополит Феодосій. Але чи означає це, що в ситуації, що склалася, нічого зробити не можна?
Чи втрачений народ для Церкви?
Владика у своїй проповіді висловив жаль, що Церква недостатньо займалася вихованням громадянського суспільства на відміну від Української греко-католицької церкви, яка активно працювала з молоддю. Однак стверджувати, що народ уже втрачений для Церкви, було б неправильно. Тому що народ – неоднорідний. Це не якась усталена одиниця. Народ складається з різних поколінь – від немовлят до людей похилого віку. І якщо за якесь покоління залишається лише молитись, то з іншим треба максимально активно працювати.
Історія свідчить, що навіть у найважчі періоди, коли суспільство, здавалося б, повністю відходило від Церкви, завжди були шляхи відновлення її впливу. Наприклад, навіть у період радянської влади, коли атеїзм був державною ідеологією, Церква не зникла. Навпаки, навіть за умов жорстоких гонінь і репресій вона продовжувала здійснювати свою місію серед вірян, передавати їм своє духовне та інтелектуальне багатство і готувати ґрунт для майбутнього відродження. Навіть на той час були такі люди, як митрополит Антоній Сурозький, священник Димитрій Дудко і протоієрей Олександр Мень. Церква змогла вплинути на таких титанів думки, як Сергій Аверинцев, Олексій Лосєв, Володимир Бібіхін, Михайло Бахтін, Дмитро Лихачов, Володимир Топоров, Ольга Седакова та багатьох інших. Якби Церква тільки молилася, то не було б різкого духовного вибуху відразу після розвалу СРСР, коли величезна кількість людей, особливо з молодого покоління, повернулася до свого духовного коріння. Це показує, що народ ніколи не втрачений для Церкви, і завжди існує потенціал для його повернення на шлях духовної освіти. Треба тільки працювати в цьому напрямку, не покладаючи рук.
Більше того, Церква повинна завжди продовжувати виконувати свою місію – піклуватися про кожну людину, а особливо про тих, хто заблукав. Скажімо більше: ми впевнені, що сьогодні, коли світ стрімко змінюється, молодь надзвичайно потребує моральних і духовних орієнтирів. І саме Церква має стати тим інститутом, який візьме на себе завдання виховання молодих людей, допомагаючи їм формувати правильний світогляд.
Згадайте, що сучасна наука почалася з того, що Церква створювала школи та академії, де молоді люди отримували не лише релігійні знання, а й основи наук, мистецтва і культури. Це виховання дозволило їм стати як віруючими, а й культурними і освіченими членами суспільства.
Отже, зараз Церква знову має взяти на себе цю роль.
Але що робити саме?
Щоб виправити ситуацію та повернути Церкві її вплив на суспільство, особливо на молодь, важливо активно діяти на кількох напрямках. Ось що можна зробити вже зараз (з урахуванням ситуації).
1. УПЦ вигнали зі шкіл та освітніх закладів. Отже, треба створити такі при храмах. Нам просто потрібні освітні центри при громадах. Молодь прагне знання, і Церква має запропонувати їм можливість навчатися. Мова не лише про духовні предмети, а й про сучасні дисципліни – філософію, історію, літературу. Зрозуміло, що такі центри не можуть з'явитися при кожному храмі, але хоч кілька на єпархію має бути. Природно, що вони потребують матеріальної підтримки, а отже, архієрей (насамперед) просто зобов'язаний направити свої сили на пошук коштів для таких освітніх центрів. Нагадаємо, що згідно з 58-м правилом Святих Апостолів, «єпископ або пресвітер, який не піклується про клір чи народ і не навчає їх благочестя, нехай буде відлучений. Якщо ж він і надалі перебуватиме в недбальстві та лінощах, нехай буде вивержений».
2. Єпископ повинен заохочувати тих священників і мирян, які займаються просвітницькою діяльністю. Заохочувати не носінням митр і хрестів, а реальною допомогою – порадою, грошима, людьми. До речі, для більш ефективного розподілу матеріальних засобів кожен єпископ повинен мати економа з-поміж церковного клиру (згідно з 26-м правилом Святих Апостолів) – «завідувача церковним майном з волі свого єпископа: щоб управління церкви було не без свідків і через це не марнувалося майно цієї церкви, а священство не зазнавало паплюження».
3. Священники можуть і повинні брати участь у громадських дискусіях. Сьогодні молоді люди активно обговорюють моральні, соціальні та політичні питання. Через соцмережі, блоги та єпархіальні сайти Церква має бути частиною цих обговорень, пропонуючи свою точку зору на проблеми сучасного світу. Священники і миряни, які знаються на актуальних питаннях, знову ж таки, повинні отримувати підтримку з боку священноначалля. Потрібно чітко розуміти, що сучасні технології – це величезний місіонерський майданчик, яким не можна нехтувати. Єпархії повинні мати активні сторінки на всіх популярних платформах, де публікуються не лише проповіді, а й цікаві матеріали, що стосуються духовного життя та інтелектуального розвитку. Це можуть бути різні формати: власні роздуми перед камерою, інтерв'ю з єпископами, священниками, розумними і тямущими мирянами, уроки віри, короткі ролики про святих та історію Церкви, про богослов'я та сучасні виклики.
4. Єпархії просто зобов'язані проводити молодіжні заходи та підтримувати молодіжні проєкти. Молодь хоче бути частиною чогось більшого, а не просто стояти у храмі чи носити свічку у вівтарі. Молоді люди хочуть брати участь у суспільно значущих проєктах. Отже, треба організовувати волонтерські програми, фестивалі, спортивні заходи, поєднуючи все це з духовною просвітою.
5. Єпархії повинні всіляко підтримувати молодих лідерів, даючи їм платформу для реалізації православних проєктів.
6. Також можна і потрібно організувати дискусійні клуби. Молодь любить ставити запитання та шукати на них відповіді. Церква має пропонувати майданчики для відкритих дискусій. Нехай будуть розмови на найгостріші теми: від сенсу життя до моральних проблем сучасності. Головне – це створити простір, де можна ставити запитання та отримувати осмислені, глибокі відповіді. Зробити це не складно: достатньо кімнати при храмі, кілька пачок печива та чай. Повірте, працює дуже добре.
7. Крім того, просто обов'язково працювати із сім'ями. Можна збирати сім'ї на якісь спільні заходи при храмі, поїздки та місіонерські бесіди.
8. Ну і найголовніше: нам уже давно час на загальноцерковному рівні мати свій власний університет. Так, для цього потрібні люди. Але невже у багатомільйонній УПЦ не знайдеться людей, які зможуть створити університет і наповнити його православними освітянами? Є, ми певні. Для цього знайдуться і засоби, і можливості. Тому що, якщо в УПЦ можуть побудувати чудову лікарню із суперсучасним обладнанням і з чудовими фахівцями, як це зробили в Банченському монастирі, то й університет, за бажання, збудувати та утримувати теж можна.
Тож, погоджуючись із митрополитом Феодосієм у тому, що протягом довгих років «ми будували та святкували», але не вчили народ, ми вважаємо, що ще не все втрачено. Про це найяскравіше свідчить той факт, що нарешті вищі ієрархи нашої Церкви заговорили про проблему відсутності в УПЦ освітньої ініціативи. І ми дуже сподіваємось, що тільки розмовами все не обмежиться.
