Тяжкі будні гнаної громади
Історія громади УПЦ в Шевченковому, яка 25 років будувала храм, пережила особисту трагедію настоятеля, а в 2024 році була вигнана рейдерами ПЦУ в старий будинок.
25 років тому молодий священник Володимир Латинник на прохання вірян великого селища Шевченкове (Київська область) отримав призначення в новоутворену громаду на честь святого Архангела Михаїла.
Сільрада надала вірянам занедбаний неопалюваний дерев'яний павільйон колишнього меблевого магазину, в якому о. Володимир відслужив першу Літургію.
«Священник шив облачення сам»: початок у меблевому магазині
– Тоді був дуже важкий час, – згадує помічниця настоятеля раба Божа Марія. – З євхаристійного набору була одна алюмінієва чаша, священницькі облачення о. Володимир шив сам: за світською спеціальністю він був кваліфікованим кравцем-закрійником. Підсвічники були саморобні дерев'яні, стіни храму прикрашали прості сільські ікони, принесені в дар односельцями.
Особливо важко було взимку: приміщення храму-павільйону опалювалося електронагрівачами, в морози особливо важко було вистоювати служби. Але наш батюшка мужньо переносив усі негаразди і своїм прикладом закликав усіх до терпіння, вдячності та любові до Бога.
Сам уродженець села, він знає і розуміє прагнення селян, робітників і залізничників (у центрі селища знаходяться підприємства, залізничний вузол зі станцією Бобрик), розділяючи їхні радощі та горе. Навколо о. Володимира утворилася міцна і дружна громада. Він користується авторитетом у Шевченковому, був почесним гостем на всіх громадських заходах села, обов'язковим учасником шкільних лінійок і урочистих зібрань. Прихід став духовним центром селища.
«Тато, це наші»: трагедія і втіха
Минуло дев'ять років. О. Володимир з матінкою Ларисою виховували єдиного сина Марка. У 2009 році сталася трагедія. Десятикласник, 16-річний Марк, трагічно загинув на залізниці.
Автор цих рядків був того дня в домі о. Володимира, де стояла закрита труна загиблого юнака, всі плакали. Плакали діти-однокласники, плакав і сам отець Володимир. Ховали Марка всім селом. З сусідніх сіл приїхали священники, за труною до кладовища розтягнулася похоронна процесія.
Отець Володимир з матінкою, вражені трагедією, посеред ночі підхоплювалися і йшли до храму – вдвох служили нічні заупокійні Літургії. Потім поїхали в тривале паломництво по святих місцях: важко затихала сердечна рана…
Незабаром о. Володимиру приснився сон: покійний Марк зі світлим обличчям вів за руки двох малюків зі словами: «Тато, це наші».
Справа в тому, що матінці Ларисі лікарі прогнозували безпліддя. Але рівно через рік, у день смерті Марка, в родині священника народився хлопчик Ієронім (у перекладі з грец. – «священноіменний»). А ще через три роки і три дні після трагедії – дівчинка, яку нарекли Єрміонією («з'єднуюча» – грец.). Так збулося передбачення Марка, який утішив улюблених батьків уві сні. Так Господь утішив скорботну, щиро молитовну родину.
Вимолений храм
З першого дня служіння в селі отець Володимир молився про будівництво нового храму. Поруч із сільською школою пустував занедбаний пустир. Його-то і виділила приходу сільрада.
Потрібні були великі зусилля, щоб викорчувати пні старих дерев і вирівняти ділянку під будівельний майданчик. Було освячено місце під будівництво храму, закладено фундамент. Зранку до пізнього вечора трудився настоятель з паствою на будівництві.
Нарешті, новий храм засяяв золотими куполами, став окрасою села. Територія була обнесена парканом художнього кування, було розбито квітник з розарієм і вічнозеленими рослинами.
«Наша церква – наче пасхальне яєчко!» – раділи селяни.
Всередині храм прикрасив іконостас художньої роботи з прекрасними іконами, написаними в Києві. Наприклад, ікона преподобних Іова і Амфілохія Почаївських була освячена в Почаївській лаврі з частинками мощей преподобних. Всередині купол прикрашався різнокольоровим підсвічуванням залежно від свята: золотистим, білим, блакитним і малиновим.
Коли почалися бойові дії у 2022 році, село було тимчасово окуповане військами РФ, багато будинків були зруйновані снарядами, вісім невинних громадян загинули. Отець Володимир з прихожанами копав могили, ховав і відспівував загиблих. І щодня, як і сьогодні, молився про припинення війни, відспівував загиблих воїнів-односельців.
Захоплення: п'яні «священники» ПЦУ
Так тривало до 2024 року, поки злочинна рука ПЦУ не простягнулася до нового храму. О. Володимира викликали для «бесіди» чиновники в Броварах, запропонували перейти в ПЦУ. Священник категорично відмовився.
І ось, в один «прекрасний» день до храму прибули рейдери з поліцією та ПЦУшним «духовенством». Керували захопленням п'яні в дим «священники» ПЦУ Костянтин Педан і секретар зрадившого УПЦ «митрополита» Олександра Драбинка «архімандрит» Вікентій.
Прихід готувався до захоплення: з приміщення храму віряни винесли всю богослужбову утвар, престол і ікони.
Новий «священник» ПЦУ невдовзі скаржився своїй нечисленній «пастві»:
«О. Володимир не тільки все виніс із законно переданого нам храму, але й вивів усю паству…».
Паству ніхто не виводив — вона сама залишила захоплений розкольниками храм. Громада разом із о. Володимиром перейшла молитися в половину невеликого будинку, придбаного на пожертви біля вокзальної площі. На одній із служб нам пощастило побувати.
«Яку благодать ми відчули!» — служба у старій хаті
«Блаженні ви, коли будуть ганьбити вас і гнати, і всяко неправедно злословити за Мене. Радійте й веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах: так гнали й пророків, що були перед вами…» (Мф. 5: 11–12).
Це були перші слова проповіді, сказані о. Володимиром у переповненому приміщенні старої сільської хати, нашвидкуруч переобладнаної для богослужіння.
– Ви не повірите, яку благодать Святого Духа ми відчули на цій першій Літургії в цьому благословенному будиночку, будучи зневаженими й гнаними! – поділився з нами о. Володимир під час зустрічі. – Це була воістину пасхальна радість, радість близькості Самого Христа й Божої Матері. І цю радість ми відчуваємо на кожній службі в цій тісноті та вбогому приміщенні.
І не тому, що у нас злочинно відібрали храм, а тому, що з нами Бог.
Ці слова священника, митрофорного протоієрея Володимира Латинника, стосуються сотень інших громад канонічної Української Православної Церкви, храми яких були беззаконно захоплені розкольниками.
Віруючі знають, і про це свідчить уся двотисячолітня історія Церкви Христової, що гоніння припиняться, гонителі будуть посоромлені, а їхні діла розвіються, «як безводні хмари, гнані вітром, як осінні дерева, безплідні, двічі померлі, викорінені…» (Юд. 1: 12).
