Сила християнської віри: смирення як головна чеснота
У чому істинна цінність нашої віри? Не в кількості молитов чи посту, а в стані серця. Господь запитає не про наші справи, а про те, наскільки ми були смиренні.
Наша душа створена для Неба, для вічного життя, для Бога. Вона подібна до рівнини, яка за наявності або відсутності людської праці може перетворитися або на зоране поле, або на зарослий бур'янами степ. Кожен може згадати свої відчуття, коли він споглядав доглянуте поле. Воно радує око, насичує легені свіжим повітрям і спонукає поважати людину, зусиллями якої голий клаптик землі став придатним для вирощування різних фруктів, овочів і злаків. З іншого боку, коли ми бачимо ділянку занедбаної і недоглянутої землі, душу охоплює смуток і співчуття до того землероба, який з тих чи інших причин перестав працювати над своїм наділом.
Рівнина нашої душі знаходиться в нашому повному розпорядженні, і чи буде вона плодоносити чи ні – залежить тільки від нас.
Але навіть коли здається, що поле зоране і засіяне, коли воно приносить рясний урожай, можна не помітити маленького бур'янистого стебельця. Потім він починає рости, випускати насіння, і ми не встигнемо оговтатися, як усе поле буде всіяне бур'янами вперемішку з їстівними плодами. Будучи більш життєздатними, бур'яни незабаром витіснять інші рослини і отримають бажане першість на степовому просторі.
Такі алегорії наводив Христос у проповіді про Царство Небесне. Він звертав Своє Слово до людей, які знали всі особливості сільськогосподарської агрономії. Це порівняння корисне і для нас, часто не знаючих усіх труднощів селянського життя. Але так само, як ми милуємося красою доглянутого поля, ми хочемо милуватися і красою своєї зораної доброчесностями душі. Дуже часто ми не здатні на це, оскільки за уявним успіхом у духовному ділі не помічаємо проростаючих гріховних бур'янів. Не помічаємо через те, що показне благочестя в нашому житті переважає над справжньою доброчесністю.
Жало в плоть апостола Павла
Від цієї диявольської пастки застерігав своїх читачів і апостол Павло. Він розумів, що прийнявши християнство язичники можуть загордитися своїм новим статусом і проміняти істинну віру в Бога на минуще людське пошанування. Тому на своєму прикладі він показує, що всі Божественні Одкровення є не що інше, як милість Божа, а не нагорода людині за його уявні «заслуги». «Не корисно хвалитися мені» (2 Кор. 12.1), – смиряє себе апостол. І розповідає чудесну історію про те, як деяка людина, про долю якої він не знає, одного разу змогла відвідати обитель раю і «чула невимовні слова, яких людині не можна переказати» (2 Кор. 12.4).
Павло намагається максимально дистанціювати себе від цього святого чоловіка, наводячи його в приклад іншим. Але в той момент він говорив не про кого іншого, як про себе і свій духовний досвід.
Саме він на зорі свого місіонерства був промислово зарахований Господом до числа свідків Божественної Слави.
Господь звів апостола Павла на незриму висоту богопізнання. Але в той же час Він навчив його смирятися і не ставити це Одкровення собі в заслугу. «І щоб я не превозносився надмірністю одкровень, дано мені жало в плоть, ангел сатани, щоб мучити мене, щоб я не превозносився» (2 Кор. 12.7), – зізнається апостол. Ми не можемо достеменно знати, що саме мучило Павла. Це могла бути хвороба, тілесний недуг або природне розжарення плоті. Але це «жало» постійно нагадувало йому про те, що він не всемогутній Бог, не безтілесний ангел, а грішна і немічна людина.
Скорботи як шлях до Бога
Як бачимо, чим ближче людина до ідеалу християнського життя, тим більше вона піддається випробуванням від Бога. І ці випробування привчають християнина до більшої відповідальності за отримані духовні дари. І коли ми, подібно до апостола Павла, часом нарікаємо на безліч спокус, Господь лагідно відповідає нам: «досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя здійснюється в немочі» (2 Кор. 12.9).
Як би це несправедливо не звучало на перший погляд, але чим важче нам у житті, тим ближче до нас Бог.
Адже протягом всієї християнської історії святі люди жили в постійних позбавленнях, хворобах і скорботах. Святість – це нагорода не земна, а небесна. Щоб стати святим, щоб наблизитися до Бога, потрібно бути готовим до того, що весь світ повстане на тебе і ти станеш чужим йому. Нас буде мучити плоть і зневажати люди.
Але кожного разу, смиренно стаючи на молитву, ми будемо відчувати, що Отець поруч і Він завжди нас утішить і наповнить душу невимовною радістю. У цьому і полягає дивовижна сила християнської віри: «Ми звідусіль притиснені, але не стиснені; ми в відчайдушних обставинах, але не відчаюємося; ми гнані, але не залишені; знищені, але не загибаємо» (2 Кор. 4. 8-9).
В аду не буде тільки смиренних
Кожен день життя посилає нам Божий урок смирення. Один сучасний афонський старець одного разу сказав дивовижну річ. Він розповів про те, що в аду буде багато праведників: там будуть архієреї, священики і монахи, благочестиві миряни, які були в лоні Церкви і зробили за життя безліч добрих справ. Ці слова здаються жахливими: як, присвятивши все життя Христу, можна потрапити в ад? Невже Бог настільки жорстокий до нас?
Але, зробивши паузу, старець промовив: «в аду не буде тільки смиренних».
Ось – корінь всього християнства; ось – та рушійна сила, яка звела Христа на Хрест заради спасіння світу; ось – головна доброчесність, яку ми покликані успадкувати у нашого Спасителя.
Здобувши смирення, ми зможемо кардинально змінити своє духовне життя на краще. І тоді воістину втіляться в нас мудрі слова блаженного Діадоха Ф
