Сила християнської віри: смирення як головна чеснота

Душа створена для Неба, для вічного життя, для Бога. Вона подібна до рівнини, яка перетворюється або на оброблене поле, або на зарослий бур'янами степ. Кожен може пригадати свої відчуття, коли бачить доглянуте поле. Воно тішить око й викликає повагу до людини, зусиллями якої гола ділянка землі стала придатною для вирощування овочів і зернових. З іншого боку, коли ми бачимо занедбану й недоглянуту землю, нас охоплюють смуток і співчуття до хлібороба, який перестав працювати над своїм наділом.

Рівнина душі знаходиться в нашому повному розпорядженні. Чи буде вона плодоносити чи ні – залежить тільки від нас.

Поле зоране і засіяне, воно приносить рясний урожай, і можна не помітити маленького бур'янистого пагінця. Він росте, випускає насіння, і ми не встигнемо отямитися, як усе поле буде вкрите бур’янами. Більш життєздатні бур’яни швидко витіснять культурні рослини й здобудуть бажану першість на степовому просторі.

Христос у проповіді про Царство Небесне звертав Своє Слово до людей, добре знайомих з працею землероба. Це порівняння корисне і для нас, які часто не знають усіх труднощів селянського життя. Ми милуємося красою доглянутого поля, ми хочемо милуватися і красою своєї зораної чеснотами душі. Часто ми не здатні на це, тому що за уявним успіхом у духовній справі не помічаємо проростаючих гріховних бур'янів. Не помічаємо через те, що показне благочестя в нашому житті переважає над справжньою доброчесністю.

Жало в плоть апостола Павла

Від цієї підміни застерігав своїх читачів і апостол Павло. Він розумів, що після прийняття християнства язичники можуть загордитися своїм новим статусом і проміняти істинну віру в Бога на минуще людське шанування. На своєму прикладі він показує, що всі Божественні одкровення є не що інше, як милість Божа, а не нагорода людині за її уявні заслуги. «Не корисно хвалитися мені» (2 Кор. 12: 1), – смиряє себе апостол. І розповідає чудесну історію про те, як деяка людина, про долю якої він не знає, одного разу змогла відвідати обитель раю і «чула невимовні слова, яких людині не можна переказати» (2 Кор. 12: 4).

Павло намагається максимально дистанціювати себе від цього святого чоловіка, приводячи його в приклад іншим. При цьому він говорить про себе і свій духовний досвід.

Саме його Господь промислительно удостоїв бачення Божественної слави на початку його місіонерства.

Господь звів апостола Павла на незриму висоту богопізнання. Але водночас Він навчив його смирятися і не ставити це одкровення собі в заслугу. «І щоб я не превозносився надмірністю одкровень, дано мені жало в плоть, ангел сатани, мучити мене, щоб я не превозносився» (2 Кор. 12: 7), – зізнається апостол. Ми не можемо достеменно знати, що саме мучило Павла. Це могла бути хвороба, тілесний недуг або природне розпалення плоті. Але це «жало» постійно нагадувало йому про те, що він не всемогутній Бог, не безтілесний ангел, а грішний і немічний чоловік.

Скорботи як шлях до Бога

Чим ближче людина до ідеалу християнського життя, тим більше вона піддається випробуванням від Бога. Вони привчають християнина до відповідальності за отримані духовні дари. І коли ми, подібно до апостола Павла, часом нарікаємо на безліч спокус, Господь лагідно відповідає нам: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моязвершується в немочі» (2 Кор. 12: 9).

Як би це несправедливо не звучало, але чим важче нам у житті, тим ближче до нас Бог.

Протягом усієї християнської історії святі люди жили в постійних позбавленнях, хворобах і скорботах. Святість – це нагорода не земна, а небесна. Щоб стати святим, щоб наблизитися до Бога, потрібно бути готовим до того, що весь світ повстане на тебе і ти станеш чужим йому. Нас буде мучити плоть, будуть зневажати люди.

Але кожного разу, смиренно стаючи на молитву, ми будемо відчувати, що Отець – поруч, що Він завжди нас утішить і наповнить душу невимовною радістю. У цьому і полягає дивовижна сила християнської віри: «У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми; ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач. Переслідують нас, але ми не полишені; ми повалені, та не погублені.» (2 Кор. 4: 8–9).

В аду не буде тільки смиренних

Щодня Бог посилає нам урок смирення. Сучасний афонський старець одного разу сказав дивовижну річ. Він розповів про те, що в аду буде багато праведників: там будуть архієреї, священники і монахи, благочестиві миряни, які були в лоні Церкви і зробили за життя безліч добрих справ. Ці слова здаються жахливими: як, присвятивши все життя Христу, можна потрапити в ад? Невже Бог настільки жорстокий до нас?

Зробивши паузу, старець промовив: «В аду не буде тільки смиренних».

Ось корінь усього християнства; ось та рушійна сила, яка звела Христа на Хрест заради спасіння світу; ось головна доброчесність, яку ми покликані успадкувати у нашого Спасителя.

Здобувши смирення, ми кардинально змінимо своє духовне життя на краще. І тоді втіляться в нас мудрі слова блаженного Діадоха Фотикійського: «Богу, за величчя Його, належить слава, а людині – смирення, щоб через нього ставати нам своїми Богу».