Повстання мерців проти Бога
Сучасний біснуватий – це людина ненависті, що з піною на губах захищає правду, неважливо яку: «Божу», державну, політичну чи якусь іншу.
У цей недільний день у Церкві читається розповідь про гадаринських біснуватих. Все, що пов'язано зі світом темних духів, викликає у людини містичний страх. Проте якщо ми будемо уважними до думки святих отців, то без зусиль виявимо, що вони бачили в біснуванні попущення Боже заради спасіння душ тих людей, в тіла яких вселялися демони.
Є набагато страшніша форма біснування, яка проявляється в одержимості розуму й волі: коли людина добровільно починає служити дияволу так, як святі служили Богу, коли вона стає знаряддям сатани на землі, втілюючи його задуми і здійснюючи його волю.
Це зараз відбувається в постхристиянській цивілізації. Можна назвати це повстанням мерців проти Бога. Коли уважно придивишся до облич тих молодиків, які б'ють стареньких тільки за те, що ті намагаються залишити за собою право ходити в свій храм, можна побачити в їхніх очах смерть. Але не ту, яку ми бачили не раз на обличчях наших померлих родичів. Ні, це інша смерть. Там печатка темряви над безоднею, морок у пустоті безкрайньої мертвої пустелі. Звідти віє холодом, там царює ад над живцем похованою душею.
Колись давно я задумався над виразом «очі – дзеркало душі». Я став уважніше дивитися на деяких публічних людей. І було видно, як спочатку ледь-ледь, а потім дедалі більше духовна смерть поглинала їхні душі. Вона приходила не відразу, поступово, але за кілька років було видно: всередині вже немає нічого живого. З екрану говорить мрець. Всередині зло не тільки з'їло його душу, але й звило там собі гніздо. Для того щоб це побачити, не потрібно бути прозорливим або мати якийсь особливий Божий дар.
Спробуйте заради експерименту подивитися відео або фото будь-якого ЛГБТ-параду, особливо на обличчя тих, хто з цинізмом демонструє свій сатанізм, відверто глузуючи над священними символами. Вдивіться в їхні очі, і все побачите самі. Мені щиро шкода цих людей. Я бачив цю печатку на обличчях садистів, які любили мучити беззахисних тварин, і навіть на обличчях тих православних, які говорили про Бога і про необхідність захищати віру батьків… вбиваючи інших невинних людей.
Чому духовна смерть стала невидимою епідемією серед християнських народів? Чому вона з такою силою бере верх над святістю, чистотою і природним, укоріненим у душі людини прагненням до Бога і спасіння? Може, це насіння посіяли на землі попередні покоління? Тепер ми пожинаємо плоди і продовжуємо зі ще більшою несамовитістю сіяти те ж саме, щоб вже наших дітей і онуків убити остаточно. У цьому суть і сенс диявольського задуму.
Основа основ і головна заповідь, навколо якої зводиться наше спасіння, – заповідь про любов. Цю прописну істину знає кожен. А ненависть і злоба максимально віддаляють людину від Бога і вбивають її душу.
Весь двадцятий вік пройшов під прапором ненависті християн один до одного. Перша світова війна, громадянська війна, сталінський геноцид, Друга світова війна… І ось нинішня війна – остаточне «прощавай» Христу і Євангелію. Найстрашніше, що це «прощавай» проповідується не вустами сатаністів, а тими, хто мав би вчити зворотному. Проти війни зараз тільки Христос і те мале стадо, яке залишилося Йому вірним.
Прийшли на пам'ять спогади архімандрита Спиридона (Кислякова) (1875–1930) – праведника, так і не прославленого нашими книжниками в лику святих. Тому що його праведність не в їхньому смаку. Вирушаючи на війну в якості священника, архімандрит Спиридон, звичайно ж, почув напутнє слово від свого єпископа про те, що «справжня війна є священною», як же інакше. Коли отець Спиридон побачив над своєю головою німецький аероплан з величезним зображенням хреста, перед його уявним поглядом спливли слова Спасителя: «Сим переможеш!».
Архімандрит згадав спокуси Христа в пустелі, Його перемогу над дияволом, який намагався спокусити Спасителя владою над світом. Згадав він і слова Христа про любов і про те, що не можна йти з цим гріховним світом на жодні компроміси.
Він раптом чітко усвідомив собі, що християнином можна бути, тільки будучи «не від світу цього», що ми не повинні служити жодним царям і царствам, крім Небесного Царя, заради Царства Божого…
А за кілька хвилин він побачив, як з поздовжньої частини чорного хреста на аероплані почали падати бомби. Хрест, що був символом життя і спасіння, став вивергати з себе смерть, нести страждання і загибель усьому живому.
Тут отець Спиридон зрозумів, що владика його обманув. Немає ніякої священної війни. Є тільки диявольська брехня, що змушує людей вбивати один одного. Пізніше у своїй сповіді архімандрит Спиридон напише: «Заради Христа я відкидаю і проклинаю всяку війну». Але сьогодні мало тих, хто може на весь голос сказати правду Божу. І один з них – тихий і смиренний голос старця Симона (Безкровного): «Немає нічого на цьому світі такого, за що люди могли б вбивати один одного».
У французького художника Анрі Каміля Данже є вражаюча картина. На ній серед мертвих тіл, що залишилися на полі битви, зображений плачучий Христос із нахиленою головою та рукою, що прикриває чоло й очі. Йому боляче дивитися на те, що відбувається навколо: земля всіяна трупами людей, в руках загиблих – мечі, списи і прапори з хрестами. Назва картини – «Чи полюбили ви один одного?» (1872 р.).
Христос із цієї картини ставить нам всього лише одне питання. Не питання про те, чи була ця війна справедливою, ні на чиєму боці була правда. Він запитує про те, заради чого Він Сам прийшов у цей світ. Заради чого був убитий, мучений, зійшов у пекло і воскрес? Усе це Господь звершив для того, щоб ми навчилися в Нього любові, щоб наше життя стало втіленням тієї любові, яка є Божественною сутністю. Усе інше не має жодного значення.
Сучасний одержимий – це людина ненависті, яка з піною на вустах захищає «правду», байдуже яку: «Божу», державну, політичну чи якусь іншу.
Головне для нього – це ненависть і злоба. Бо саме вони є сутністю й енергією демонічного світу. Якщо ця сила входить у душу, людина стає одержимою. Вона вже не слухає доводів розуму, її не цікавлять слова Євангелія.
Справді, яку шкоду й небезпеку несуть ті старенькі, які моляться в наших храмах, чиї діти й онуки воюють на фронті, а вони, як можуть, допомагають їм? Немає і не може бути жодного доказу всієї тієї брехні й наклепу, що ллється на адресу нашої Матері-Церкви. Адже все можна об’єктивно перевірити за фактами. Але для одержимих це не має значення. Є просто ненависть до Бога, яку треба, як фіговим листком, прикрити хоч якимось самовиправданням. А можна й без нього – достатньо самої ненависті.
Це і є одна з форм одержимості, яка сьогодні набула масового характеру. З кожного кута, з кожної щілини ллється пропаганда ненависті. Віруси одержимості літають у повітрі й без зусиль проникають у душі, не захищені благодаттю, несучи їм вічну загибель – тим, хто так і не зрозумів, навіщо прийшов на цю землю і в чому сенс його короткого життя.
