Гріхи життєвого «Інстаграма»: діалог з Іоанном Ліствичником про гордість

«Інтернет – країна див: на годину зайшов – на день зник», – таке прислів'я можна зустріти на просторах мережі. На перший погляд воно анекдотичне, але насправді все виявляється не так весело. Сучасні психологи часто стикаються з явищем інтернет-залежності. В її основі лежить «втеча від реальності» (психологічний ескапізм), викликана нерозв'язаними внутрішніми проблемами людини та високим рівнем стресу.

У нинішніх критичних умовах нашого життя ця проблема стала ще більш актуальною. Коли їдеш у громадському транспорті, бачиш, як переважна більшість пасажирів буквально «залипають» у свої смартфони, іноді навіть пропускаючи через це свою зупинку. Дійсно, у нашому світі інтернет із слуги перетворився на володаря людських душ.

Інтернет-залежність як духовна хвороба

Інтернет-залежність розвивається стрімко. Процес поневолення особистості виглядає наступним чином:

• Втеча від проблем: Людина починає використовувати інтернет як головний засіб ухилення від стресу та тривоги. Віртуальна реальність починає домінувати у свідомості.
• Формування адиктивної поведінки: З'являється неконтрольоване бажання вийти в Мережу, безглузде блукання по сайтах, втрата відчуття часу. Людина починає ігнорувати свої прямі обов'язки та базові потреби (сон, їжа).
• Синдром «відміни»: При спробі відірватися від Мережі виникає фізичний і психічний дискомфорт (тривога, дратівливість), що змушує залежного знову повертатися до згубної пристрасті.

Чи не нагадує цей ланцюжок етапи впливу на людину пристрастей, які описували святі отці? Думаю, дуже нагадує. Інтернет підкоряє волю, позбавляючи людину можливості вільно і богоугодно розпоряджатися своїм життям. Людина втрачає богодану свободу, що не може не бути гріхом, як і будь-яка інша пристрасть, що відриває нас від Бога.

При цьому сама людина може не усвідомлювати згубність цієї залежності. Публікуючи лайфстайл-пости, розміщуючи в соцмережах оброблені через фільтри селфі, вона намагається показати себе «супергероєм», хоч її реальне життя часто протікає одноманітно і сумно.

У реальному житті теж існує свій «Інстаграм», де ми намагаємося показати себе кращими, ніж ми є насправді.

Власниками цієї соцмережі є давно відомі пристрасті – гордість і марнославство. Сьогодні ми будемо бесідувати з ігуменом Синайської обителі, преподобним Іоанном Ліствичником, про ці гріхи, подумки перекладаючи його настанови на полотно нашого життя.

Марнославство – початок, гордість – кінець

Починає своє слово старець з того, що ці дві пристрасті йдуть рука об руку:

«Хто, перемігши марнославство, може бути охоплений гордістю?» – запитує він. – Між цими пристрастями таке ж розрізнення, як між юнаком і чоловіком, між пшеницею і хлібом, бо марнославство є початок, а гордість – кінець».

При цьому святий підмічає важливу особливість: марнославство наздоганяє не тільки світську людину, яка хвалиться мирськими досягненнями, але й людину духовну, доброчесну.

«Дух марнославства радіє, коли бачить примноження доброчесностей. Двері йому – достаток трудів», – впевнений старець.

Дійсно, дуже часто ми складаємо свої добрі справи в «духовну скарбничку», хибно тлумачачи слова апостола про те, що «віра без діл мертва» (Як. 2:26). Бажаючи виправдатися перед Богом справами, ми мало чим відрізняємося від фарисеїв, які ставили на перше місце буквальне виконання закону.

«Кожна людина, яка любить виставляти себе напоказ, марнославна. Піст марнославного залишається без нагороди, і молитва його безплідна, бо він і те, і інше робить для людської похвали», – переконаний преподобний Іоанн.

Смирення і любов до критиків

Протилежність марнославству – смирення. Але навіть цю доброчесність ми можемо розуміти хибно. Те, що святі отці називають смиренномудрістю, для людей, які не мають духовного фундаменту, теж перетворюється на привід для марнославства.

Преподобний Іоанн розкриває ще одну сторону смирення, яке він бачить у вдосконаленні любові до наших критиків. Так, крім друзів і ворогів, у нашому житті існують ще й критики. Друзі критикують, щоб ми стали кращими, а вороги – щоб зганьбити нас. Тим не менш, старець показує нам правильний приклад ставлення до критики:

«Не той показує смиренномудрість, хто засуджує сам себе (бо хто не стерпить ганьби від самого себе?), але той, хто, будучи осуджений іншим, не зменшує до нього любові».

Іоанн Лествичник порівнює марнославство і гордість з гусеницею і метеликом: як у гусениці з'являються крила і вона стає метеликом, так марнославство породжує гординю, а гордість, у свою чергу, – всі інші гріхи.

«Де відбулося гріхопадіння, там раніше оселилася гордість», – попереджає авва.

Духовна деградація православного блогера

Розглядаючи інтернет-залежність у світлі настанов Синайського ігумена, розумієш, що пристрасті марнославства і гордості часто притаманні й нам – православним журналістам і блогерам. Ми починаємо свій професійний шлях із щирого бажання поділитися радістю віри, але з часом у душі починає рости марнославний «звір».

Так, душа проповідника може поступово деградувати. Він більше дбає не про внутрішнє діло, а про зовнішній ефект: про кількість підписників, лайків під фотографіями або коментарями, що вихваляють його «мудрість». Він починає показувати себе глибоко віруючим, публічно розмірковує про гріхи, щоб виглядати праведнішим за інших.

Але марнославство краде у нього плоди істинного духовного життя. Його молитва стає показовою. Коли в реальному житті приходить випробування, така людина виявляється духовно до нього не готова, тому що вся її віра була декорацією. Зрештою, він може зіткнутися з відчаєм, коли зрозуміє, що його віртуальний образ далекий від його реальної спустошеної душі.

Загалом, всім нам після сьогоднішнього діалогу з преподобним Іоанном є над чим подумати. А старець на прощання дає таке повчання:

«У серцях гордих народжуються блюзнірські слова, а в душах смиренних – небесні видіння».