Місія Церкви в епоху змін: роздуми Блаженнішого Володимира
Митрополит застерігав як від націоналізму, який бачить в автокефалії символ державності, так і від імперського мислення, яке ототожнює церковну єдність з підпорядкуванням.
На XVII Міжнародній науково-практичній конференції «Духовна і світська освіта: історія взаємин, сучасність, перспективи», що проходила в КДА, митрополит Хмельницький Віктор представив доповідь про позицію Блаженнішого митрополита Володимира (Сабодана) щодо канонічного статусу УПЦ.
У світлі постійних маніпуляцій з боку різних релігійних діячів щодо поглядів покійного Предстоятеля УПЦ на питання автокефалії та відносин з РПЦ, пропонуємо ознайомитися з текстом доповіді митрополита Віктора з невеликими скороченнями.
23 листопада цього року виповнюється 90 років з дня народження Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана). Його життя та служіння стали визначальними для сучасної Української Православної Церкви.
22-річне предстоятельське служіння Блаженнішого Митрополита Володимира на чолі Української Православної Церкви потребує ґрунтовного і уважного вивчення та осмислення. Деякі аспекти його діяльності привертали увагу дослідників ще за його життя, і проводжують викликати зацікавленість сьогодні.
Наразі ми хотіли б запропонувати вашій увазі стратегічне бачення розвитку Церкви, висловлене Блаженнішим Першоієрархом. Це думки щодо ключових питань церковного та суспільного життя, які були актуальними за його життя і зберігають свою значущість сьогодні.
Почнемо з питання, яке сьогодні хвилює всіх найбільше, – статусу Української Православної Церкви
В роки предстоятельтва Блаженнішого Митрополита Володимира він розглядався з двох протилежних позицій по відношенню до Московського Патріархату: або як відмова від самостійного юрисдикційного існування, або як плід політичної кон’юнктури, зумовлений проголошенням незалежності України. У зв’язку з цим Предстоятелю доводилося відстоювати статус УПЦ як самостійної і незалежної в управлінні, враховуючи, що він був остаточно закріплений Помісним Собором РПЦ лише у 2009 р., оскільки з 1990 р. цей найвищий орган РПЦ не скликався.
Отже, оцінюючи Визначення Архієрейського Собору та Грамоту 1990 р. Митрополит вказував, що вони стали точкою рівноваги між двома полюсами — збереженням єдності зі світовим Православ’ям через Московський Патріархат і визнанням внутрішньої суб’єктності Православної Церкви в Україні. При чому здобутий статус став «плодом ретельного і всебічного обговорення ініціатив, висловлених українським єпископатом». Він підкреслював, що йдеться не про тимчасову домовленість, а про стійку форму церковного буття, яка виявилася досить ефективною, оскільки змогла об’єднати людей різних регіонів та політичних орієнтацій.
Відстоюючи здобутий статус Української Православної Церкви, її Предстоятель послідовно виступав за те, що він має бути осмислений не як компромісна політична форма, а як природне відродження історичних традицій Київської митрополії, як повернення до давньої норми церковного життя на українських землях. Історичну лінію тяглості між стародавнім устроєм Київської Церкви і сучасним статусом УПЦ він вибудовував від Хрещення Русі до синодального періоду, а далі через відновлення церковної автономії в 1918 р., хоча вона й не змогла закріпитися в радянську добу. Саме тому він відкидав інтерпретації документів 1990 р. як «плід політичної кон’юнктури», пропонуючи бачити в них закономірне відродження традицій канонічного буття Церкви на українській землі.
Як богослов і Предстоятель, Митрополит Володимир рішуче виступав проти перенесення проблеми церковного статусу у політичну площину. Він застерігав як від націоналізму, що бачить в автокефалії символ державності, так і від імперського мислення, яке ототожнює церковну єдність з підпорядкуванням.
Зокрема на Архієрейському Соборі РПЦ 24–29 червня 2008 р. Митрополит вказував: «З одного боку, деякі стверджують, що автокефалія є руйнівною для церковної єдності. Однак така думка, доведена до свого логічного завершення, означала б, що між Помісними Православними Церквами, які мають автокефальний статус, не існує церковної єдності, а це докорінно суперечить православному вченню про Церкву. З іншого боку, існує думка, що автокефалія — це єдиний і безальтернативний спосіб вирішення української церковної проблеми».
Звертаючись до делегатів від УПЦ на Помісний Собор РПЦ в 2009 р., Предстоятель знову звернувся до цієї теми: «Цілком очевидно, що й сьогодні в українському церковному народі немає одностайності щодо оптимального для нашої Церкви канонічного статусу. Тому будь-які остаточні рішення з цього питання, вважаю, будуть зараз передчасними, проте це не означає, що ми повинні відмовитися від відкритого загальноцерковного обговорення вказаної проблеми».
Отже,
завданням Митрополита Володимира було зберегти і затвердити статус УПЦ, отриманий в 1990 р., проте подальше його вдосконалення він вважав принципово можливим і відкритим для подальшого вирішення.
В промові у Християнської богословської академії у Варшаві 2008 р. Митрополит Володимир перерахував три умови, в яких мало відбуватися обговорення і вдосконалення канонічного статусу УПЦ: по-перше, виключно у богословській площині, уникаючи будь-якої політизації; по-друге, в контексті подолання розколу в Українському Православ’ї; по-третє, при погоджені киріархальної Церкви з Православною Повнотою.
У висловлених думках яскраво прослідковується пастирська позиція Митрополита, яка визначала його діяльність як Предстоятеля: спершу — зцілення церковної свідомості, потім — інституційні рішення. У своєму «Духовному заповіті» він так підсумував свої дії в цьому напрямку: «Принципово утримуючись від того, щоб зайняти ту чи іншу ідеологічно зумовлену позицію, ми намагалися весь цей час дотримуватися суто церковних пріоритетів: перебування в євхаристичній єдності зі Вселенським Православ’ям і збереження єдності та соборності у внутрішньому житті Церкви».
Питання церковного статусу не може бути повністю відокремлене від проблеми розколу в українському православ'ї. У роздумах Митрополита Володимира це питання займає центральне місце. Він переконливо вказував на те, що розкол – це не просто організаційне протиріччя, а глибока духовна драма, що завдає шкоди не тільки образу Церкви в світі, але й самій внутрішній єдності віри: «Розкол, який безумовно є результатом зловживання свободою, водночас стримує повноту прояву цієї самої свободи».
Митрополит Володимир виступав проти двох крайнощів: політизації церковної єдності та зведення її до формальних процедур. Він наполягав, що шлях до подолання розколу лежить через покаяння, діалог і богословську згоду. Церква повинна уникати як правового максималізму, який відкидає будь-яке спілкування з розкольниками, так і релятивізму, який зрівнює канонічну і неканонічну структури. В обох випадках церковна позиція виявляється слабкою і вразливою.
Одним із центральних чинників досягнення єдності Митрополит вважав повернення до євхаристійного усвідомлення Церкви. На його думку, єдність – це не зовнішня організаційна форма, а живе спілкування в Таїнствах. «Христос у Євхаристії дає нам силу долати всі розділення», – говорив він.
Митрополит Володимир вважав необхідним для досягнення єдності церковного народу усунути ідеологічне протистояння, яке насаджувалося політиками.
Він закликав залишити в минулому як бездумне підпорядкування «імперії», так і агресивний націоналізм. Натомість він пропонував шлях покаяння і прощення, через які можна розірвати замкнуте коло образ і претензій.
Проте Владика був реалістом. Він бачив, що розколи в Церкві посилюються завдяки участі державної влади та політичних сил. Подолання цього впливу він вважав найважливішою умовою церковного примирення. Для нього єдність Церкви – це питання віри, а не політичного розрахунку, і її не можна «насадити» зверху, ззовні, через рішення влади або формальні угоди.
Роль Церкви в суспільстві
Важливим напрямком роздумів Митрополита Володимира було визначення місця і ролі Церкви в суспільному та політичному житті. У своїх міркуваннях він послідовно дотримувався позиції, яку можна назвати «взаємною свободою Церкви і держави». Ця позиція базується на розумінні специфіки кожної з інституцій та їхнього служіння. За його словами, Церква і держава представляють різні виміри людського існування: духовний і громадянський. Кожен має свою сферу відповідальності і свою логіку дії. Церква присвячує себе спасінню душі, держава забезпечує порядок і справедливість у земному житті. Змішування цих сфер, на думку Митрополита, завжди призводить до негативних наслідків для обох сторін.
Предстоятель рішуче виступав проти як цезарепапізму, так і папоцезаризму – двох крайнощів, при яких або держава підпорядковує Церкву, або Церква прагне зайняти місце влади. Він підкреслював, що Церква не повинна ставати «агентом влади» і не може претендувати на світські прерогативи. Її мета – бути «совістю народу», духовним орієнтиром, а не політичною силою.
Водночас митрополит виступав проти секуляристської ідеології, згідно з якою релігія має бути виключно приватною справою, а Церква повинна мовчати з питань суспільної значущості. Такий підхід, на його думку, позбавляє суспільство морального виміру і перетворює публічну сферу на простір голого прагматизму.
Митрополит Володимир наполягав на тому, що Церква не може усунутися від соціального і культурного життя. Її завдання – не адмініструвати і не маніпулювати, а виховувати совість, свідчити про вищі цінності, служити джерелом моральної орієнтації. Проповідь Євангелія, християнські цінності, дияконія – все це законні форми присутності Церкви в суспільстві, і спроби обмежити цю присутність суперечать самій суті її покликання.
Митрополит Володимир гостро вказував на конкретні правові прогалини, які ставили Церкву в залежне або дискримінаційне становище. По-перше, відсутність статусу юридичної особи у самої Церкви як інституту. Це позбавляло її можливості повноцінно володіти майном і брати участь у правових відносинах. По-друге, непроведення реституції церковної власності, яка була у неї відібрана радянською владою. По-третє, недооцінка богословської освіти і нерівність у правовому полі церковних навчальних закладів та їх студентів. По-четверте, неврегульованість служіння у військових і пенітенціарних структурах.
Для Митрополита Церква – не тільки хранителька віри, а й моральна опора суспільства. Він пропонував розширювати співпрацю Церкви і держави в сферах освіти, милосердя, благодійності, соціальної політики, бачачи в цьому шлях до консолідації суспільства і духовного відродження нації.
Починаючи своє служіння в період напруженості між УПЦ і владою, Митрополит Володимир пройшов шлях від оборонної позиції до виваженого діалогу. Почавши в умовах жорсткого неприйняття Церкви з боку держави, він згодом визнав, що «втручання державних органів у церковне життя ослабло». Цікавим є його спостереження, що поліконфесійність України діє як своєрідний «запобіжник» від одержавлення Церкви, адже релігійне різноманіття змушує і Церкву, і державу зберігати взаємну дистанцію.
В цілому, позиція Митрополита Володимира щодо відносин Церкви і держави є виваженою, глибоко богословською і в той же час прагматичною. Вона поєднує усвідомлення духовної автономії Церкви з готовністю до соціального служіння і партнерства заради спільного блага. Його концепція – це «свобода у співпраці», де Церква залишається совістю народу, а держава – гарантом цієї свободи.
У зв'язку з церковно-державними відносинами слід згадати ще один важливий момент.
Митрополит Володимир послідовно виступав проти явища, яке він називав «політичним православ'ям» – спроб використовувати Церкву як інструмент політичного впливу.
Він вказував, що воно є дуже небезпечним, оскільки відводить людей від віри, розпалює політичні пристрасті, провокує непокору ієрархії і вносить розбрат у Церкву. Предстоятель нагадував, що Церква має стояти поза політикою, залишаючись простором єдності для всіх. «Якщо Церква у своєму житті не здатна постати в образі Царства Божого, то це не є Церква»
Ще однією глибокою темою в роздумах Митрополита є проблема секуляризації. У його баченні, це не просто соціально-культурне явище, а виклик буттєвого масштабу, який визначає духовне обличчя сучасного світу й України зокрема. Митрополит із болем констатував, що навіть попри чисельне зростання УПЦ, українське суспільство залишається далеким від справжньої воцерковленості. Більшість наших співвітчизників так і залишаються номінальними християнами.
На відміну від поверхневого розуміння секулярності як «відокремлення Церкви від держави», Митрополит Володимир розглядав секуляризм як зрив зв’язку людини з Творцем. У цьому він бачив головну антропологічну загрозу доби — спробу замінити живу віру культурним ритуалом або психологічним досвідом. Сучасна свідомість, за його словами, дедалі більше тяжіє до «ефемерної віри, позбавленої ознак церковності» — коли людина «вірить, але не належить» або ж «належить, але не вірить».
Особливо гостро Митрополит Володимир аналізував феномен споживацтва, називаючи його «новим язичництвом». Людина, що втратила духовний стрижень, починає шукати сенс у речах, замінюючи богоспілкування фетишизацією товару. Він бачив у цьому не лише економічну, а насамперед антропологічну катастрофу: споживацька ідеологія, що зводить людське життя до комфорту й задоволення, руйнує образ Божий у людині. Тому завдання Церкви — не засуджувати, а зцілювати: «повернути людині духовний зір» і показати ілюзорність цілей, які диктує гріх.
Як противагу Митрополит Володимир висував програму внутрішньої місії — створення богословських кафедр при університетах, активну співпрацю Церкви зі ЗМІ, розвиток пастирського служіння, орієнтованого на сучасну мову й потреби людини. Разом з тим, він наголошував, що жодне соціальне чи місіонерське свідчення не буде успішним, якщо церковне життя не відповідатиме своєму богословському покликанню, а парафії залишатимуться закритими у межах етнічних чи ідеологічних бар’єрів.
ГГоворячи про комунікацію з українським суспільством, Престоятель вказував на особливу роль Української Православної Церкви. Вона витікає з того, що в Україні існують дві цивілізаційні орбіти: Східна і Західна. Ці два полюси несуть в собі загрозу розділення та фрагментації, особливо, коли до цього докладаються цілеспрямовані зусилля політиків. Проте, незважаючи на відмінності, ці два регіони об’єднує християнство, що походить від Хрещення святого князя Володимира. І Церква виступає центром, навколо якого можуть консолідуватися обидві спільноти. УПЦ — це єдина церковна структура, яка присутня в обох цих просторах, через що вона здатна забезпечити у своїх надрах цей синтез.
Ставлення до євроінтеграції
В останні роки служіння Митрополита Володимира на поверхню піднялося питання євроінтеграції України. В цьому відношенні Першосвятитель виділяв як позитивні, так і негативні аспекти. Він вказував, що вступ до Євросоюзу передбачає складний розподіл влади між національними та наднаціональними інституціями, що зменшує ризик концентрації влади в руках однієї особи та десакралізує політичну владу. За його оцінкою, європейська модель сприяє більшій стабільності, прозорості та ефективності управління, а також зменшує політичні ризики, притаманні історично пострадянським суспільствам.
Водночас євроінтеграція несе і духовні ризики. Основна небезпека — це спокуса релятивізму. Європейські суспільства, за його словами, більше цінують свободу вибору, ніж саму істину. Формальні цінності та компроміси стають переважними, а онтологічні ідеали віри відсуваються на другий план. В цій ситуації завдання східноєвропейських народів, зокрема українців, — нагадувати західній культурі про глибші, принципові цінності, які виходять за межі свободи вибору, зокрема через відродження християнських традицій і просвітницьку місію.
У зв’язку з тим, що за межами України опинялося все більше її громадян, одним із важливих напрямів служіння Української Православної Церкви Митрополит Володимир вважав опіку над діаспорою. Це питання постало не лише як пастирське, а й як еклезіологічне та культурне завдання, що стосується збереження духовної ідентичності українців поза межами Вітчизни. Для більшості з них віра залишалася головним зв’язком із рідною землею.
Підводячи підсумки зробленому огляду, можемо стверджувати, що життя і служіння Митрополита Володимира (Сабодана) є прикладом поєднання богословської глибини, пастирської мудрості та державницького бачення. Його спадщина визначила сучасне обличчя Української Православної Церкви. І сьогодні його роздуми багато в чому не втратили своєї актуальності. Для віруючих, які зросли під його першосвятительським омофором, вони можуть слугувати дороговказом у пошуках гармонії між традицією й сучасністю, духовністю й суспільною відповідальністю.
