Про канони і «дихання Церкви»
Канони – це не дихання Церкви, а її спроба зберегти дихання Євангелія в умовах людської пошкодженості.
З кінця вересня 2025 року в середовищі архієреїв УПЦ триває полеміка. Спочатку заочні дискусії йшли про шкоду і користь потенційного автокефального статусу УПЦ. Потім ієрархи почали з'ясовувати, чи був Собор у Феофанії вільним, чи проходив під тиском влади.
У ході досить емоційних дискусій висловлюються різні думки: про історію Церкви, її устрій, взаємини з державою, а також – канони. Один з українських архієреїв, говорячи про Христову любов, заявив, що канони – це дихання Церкви, а той, хто їх зберігає, здійснює цим своє пастирське служіння. І ми вирішили розібрати цей тезис докладніше.
Чим рух відрізняється від правил дорожнього руху
Канони – це правила. І в більшості випадків правила обмежують, застерігають, забороняють.
Наприклад, є рух, а є – правила дорожнього руху. За виконання цих правил водій швидше і безпечніше досягне своєї мети. Але вони не замінять самого руху. Якщо ти в досконалості знаєш правила, але не рухаєшся з місця, правило не наблизить тебе до кінцевої мети. Чи можна назвати правила дорожнього руху «диханням» автомобілістів? Ні. Вони полегшують їм життя, але не замінюють його.
У Церкві також є правила, і це не тільки зводи канонічних приписів. Наприклад, є правила здійснення богослужіння, які називаються Типіконом. Він чітко регламентує порядок богослужіння, порядок читання молитов і вказує на різні особливі випадки. Наприклад, Типікон пояснює, як здійснювати послідування Благовіщення, якщо воно збігається з Великою Суботою. Але чи можна сказати, що Типікон – це дихання богослужіння? Ні. Дихання богослужіння – це молитва, яка з'єднує людину з Духом Святим. «Прийди і вселися в нас…» – говоримо ми, звертаючись до Святого Духа, а не до Типікону.
Так само і правила Церкви. Вони впорядковують її життя, обмежують те, що не відповідає цьому життю, застерігають від того, що загрожує це життя знищити. Але не є самим її життям. Функції правил – швидше охоронні, допоміжні. Але чому взагалі ці правила виникли?
Навіщо ставити огорожу навколо саду?
Правила з'являються не на початку життя Церкви, а у відповідь на її хвороби; народжуються там, де виникає небезпека втратити дихання Духа, порушити живе спілкування з Богом.
Перші християни жили без безлічі статутів і постанов, тому що їх об'єднувала сама сила любові, гаряча віра і присутність Святого Духа. Більше того, на Першому Апостольському Соборі в Єрусалимі було скасовано багато старозавітних правил, залишили тільки найнеобхідніші: «Бо угодно Святому Духу і нам не накладати на вас ніякого тягаря більше, крім цього необхідного...» (Діян. 15: 28–29).
Але коли з часом віра почала остигати, коли в Церкві з'являлися суперечки, зловживання, людські пристрасті – виникла необхідність захистити те, що було живим.
Так з'явилися правила – подібно до огорожі навколо саду. Паркан не дає життя дереву, але захищає його від хижаків. Якщо людина починає піклуватися тільки про паркан, забуваючи про дерева і їхны плоди, – сад гине. Але і якщо огорожі зовсім немає, прийдуть дикі тварини – і нічого не залишиться.
Знову звернемося до правил дорожнього руху. Вони стали потрібні тоді, коли люди, пересівши з коней на автомобілі, перестали поважати один одного, поступатися дорогою і почали ризикувати життям заради швидкості або особистої зручності.
Так само і з правилами Церкви. Вони виникли не тоді, коли вона жила в апостольській простоті, а коли число тих, хто мав «водійські права» (тобто формально належав до Церкви) стало множитися, а хто дійсно жив свободою Євангелія Христового – скорочуватися.
Церковні правила почали з'являтися тоді, коли християни від внутрішньої свободи перейшли до рабства пристрастей; коли перестали шукати благодаті Святого Духа і стали шукати, як би влаштувати життя за власними бажаннями.
Тоді і знадобилися огорожі – щоб нагадати, де закінчується шлях до Бога і починається шлях до загибелі.
Один із знаменитих російських каноністів, єпископ Іоанн (Соколов), пояснює це на прикладі святителя Григорія Чудотворця. Під час варварського нашестя на Понтію християни поводилися не краще язичників: нападали на будинки мирних жителів, розкрадали майно, ділили здобич з ворогами, а деякі навіть перекуповували у них своїх полонених братів-християн. З цього приводу святитель Григорій і дав свої правила.
Коли християни зрозуміли, що замість Євангелія єпископи, священники та й самі віряни починають керуватися амбіціями, політикою, егоїзмом і пристрастями, тоді і виникла думка про необхідність правил – як зовнішніх опор для тих, хто прагне бути хитрішим «простоти, яка у Христі» (пор. 2 Кор. 11: 3).
Правила – це не дихання Церкви, а її спроба зберегти дихання Євангелія в умовах людської пошкодженості. В ідеальному світі давньої апостольської простоти Церкви правила були не потрібні.
Хіба Церква не «дихала» вільно, коли ще не було правил Четвертого Вселенського Собору, Пидалиона, постанов Двократного Собору або канонів святого Григорія Чудотворця? Дихала. Але це дихання часто було утруднене – людською неміччю, гординею, дурістю. І правила лише допомагали цьому диханню, звільняючи його, але ніколи не замінюючи.
Правила потрібні глибоко хворому організму, як киснева маска потрібна людині з ураженими легенями. Бувають ситуації, коли без маски хворий не виживе. Але маска не замінює дихання. І якщо організм здоровий, її краще зняти, щоб дихати вільно.
Небезпека починається тоді, коли самі правила починають сприйматися як життя, коли без маски людина стає нездатною дихати.
І коли людина, замість того щоб прагнути до Святого Духа, до життя у Христі, починає шукати, «як правильно», «як за уставом», «як за буквою», – вона вже відсікає себе від живого дихання Церкви. Така людина може досконало знати Типікон, норми посту, канони Церкви, але не знати любові Христової. Вона може суворо дотримуватися порядку, але втрачати присутність Бога, заради Якого цей порядок і був даний.
Коли форма стає важливішою за зміст, коли дотримання правил перетворюється на самоціль, віра непомітно перетворюється на релігійний автоматизм. Так живе дихання перетворюється на правила дихання, в яких немає повітря, а молитва – на виконання приписів без серця і без спілкування з Богом.
Так, правила потрібні. Насамперед для того, щоб охороняти сад Церкви від «козлів сатани». Але християнин, який живе Духом, дотримується правил не зі страху порушити закон, а з бажання не порушити любов, не вбити в собі життя. Він бачить у правилах не в’язницю, а захист, не заміну Духа, а допомогу Йому діяти в нас вільно.
Тому можна сказати, що правила Церкви – це піклування про дихання, але не саме дихання. Вони з’являються тоді, коли щось загрожує цьому життю, щоб нагадати: ось межа, за якою вже не Царство Боже, а хаос людських бажань.
Ми занадто часто прагнемо до букви, а не до Духа, до правил, а не до Бога. Правила не повинні заслоняти Живого Бога, заради Якого вони колись і були написані. Вони мають полегшити шлях до Нього. Саме в цьому – їхня головна функція, про яку деякі з нас забувають. Хто і чому забуває – у наступній статті.
