У кожному з нас живе Симеон Богоприємець
Святкові роздуми про шляхи нашої зустрічі з Богом.
Для кожної віруючої людини свято Стрітення – це не лише принесення Богонемовляти Христа до храму та зустріч Богородиці, Йосипа Обручника зі святим Симеоном Богоприємцем. Це ще й міркування щодо шляхів нашої власної зустрічі з Богом.
Блаженнішому Августину приписують такі слова: «Я довго думав, що Бог живе на Небі, коли Він перебував усередині мого серця». Зустрічається ще й такий варіант: «Я думав, що Бог дивиться на мене ззовні, коли Він дивився на мене зсередини».
Як би там не було, слова Спасителя про те, що Царство Боже всередині вас є (Лк. 17: 20-21), виправдалися у досвіді життя багатьох поколінь святих. Дійсно, поки ми вдивляємось у лики святих ікон, ці лики вдивляються в нас самих зсередини нашого безсмертного духу, бо перебувають саме там.
Святий праведний Симеон Богоприємець чекав свого відходу із земного життя, за переказами, близько трьохсот років.
За цей час він встиг багато побачити та пережити. Але він не нарікав і не сумував, бо мав мету. І праведник терпляче чекав, коли Бог приведе його до цієї мети.
Якщо ми порівняємо розміреність і тихий перебіг того періоду людської історії, коли жив Симеон Богоприємець, з нашим, то побачимо, що за своє коротке століття сучасні люди встигають пережити не менше, а то й більше подій, ніж пережив старозавітний старець за сотні років. Чим далі, тим більше прискорюється стрімкий плин часу, занурюючи нас у вир все трагічніших подій. Все, що відбувається, настільки очевидно божевільне, що наш розум відмовляється вірити в реальність цих подій.
Чим більше ми намагаємося борсатися, щоб якось вилізти з цього болота, тим більше воно нас засмоктує. Що нам робити і як жити, будучи залученими до кругообігу цих непростих обставин? Насамперед, як вчать нас духоносні мужі, треба заспокоїти свій панічний та істеричний розум. Єдиний спосіб, який може його приборкати, – це молитва. Всі наші проблеми насправді не у світі, який кипить вируючою вогненною лавою, а в нас самих.
Зовні Бога немає, там є світ, на кожному метрі якого розставлено безліч ворожих мереж, готових упіймати і занапастити наші душі. Але при всьому їхньому різноманітті є єдиний загальний принцип, на який розраховані ці мережі. І він називається людський егоїзм. Це те, що ділить світ на «я» та «інші», панує над душами, поділяє за партійною, національною, релігійною, мовною та іншими ознаками.
Егоїзм – сірий кардинал і тиран нашої душі. Це він нацьковує людей один на одного злими собаками помислів, вчить нас ненавидіти, засуджувати, боятися, сумувати.
Святий Симеон Богоприємець знав, що там, наприкінці шляху, на нього чекає Світло, що прийшло у світ. Він побачить Сонце Правди і Любові, що зійшло на людському небі. Побачивши це Світло, обійнявши Його, притиснувши до своїх грудей, він пішов у темряву ночі смерті, несучи у своєму серці Його сяйво. Пішов для того, щоб знову чекати в темряві смерті тієї години, коли Божественний Логос виведе його з іншими праведниками в притвор Царства Небесного. Але навіть після цього святому Симеону знову треба чекати. Чекати кінця світу, Другого пришестя Сина Божого на Землю, Страшного суду, щоб уже з усіма святими, які від віку догодили Богові, увійти в Царство Боже.
Ми знаходимося у значно кращих умовах, ніж Симеон Богоприємець. Тому що Євангеліє нам відкрило те, що старець ще не знав. Ми знаємо, що наше «я» – це не тіло і не душа. У людині є дух, незворушний, прекрасний, піднесений. Він, ніби незгасна свічка, горить у нашому духовному серці, він не задувається і не хитається ніякими земними бурями. Дух Божий, сходячи в серці, як Тихе Світло, з'єднується з людським духом і обожує його. Наша біда в тому, що суєтний і неспокійний розум закриває від нас сяйво цього Духа. Дух Божий у нас згаснути не може, але «ти, не радіючи про Духа і не узгоджуючись з Ним своєю волею, згасаєш для нього» (прп. Макарій Великий). «Якщо живемо духом, духом і нехай ходимо» (Гал. 5:25), – умовляє нас апостол Павло.
Як правило, більшість людей ототожнюють свій егоїзм із собою і вважають його власним я. Але це неправильно. Справжня справжня віра розриває ланцюги егоїзму і виводить душу на волю преображеного духу, з'єднуючись із Христом у вічності. Якщо цього немає, а людина, як здається, прагне спасіння, це означає, що егоїзм імітує у ній псевдорелігійність і виконує роль духовного актора в життєвій драмі.
Це хибна релігійність, у якій, незважаючи на безліч церковної атрибутики, для Бога місця не передбачено.
Але як тільки людина починає звертати увагу на свій егоїзм і береться за очищення свого серця, в ній поступово проявляються проблиски якогось іншого світу, свічення якого виходить не згори, а з якоїсь внутрішньої глибини.
Прожив хоч короткий час без ворожості до жодної людини – щось усередині просвітліло. Утвердився в цьому почутті на більш тривалий час – світло почало посилюватися. Тоді починаєш досвідчено розуміти, що чим менше в тобі егоїзму, тим чистіше і вільніше стає серце.
Правда, більшість людей не уявляють свого життя без особистого его, для них здається нездійсненним завдання жити, керуючись не помислами, а благодатною інтуїцією, не з власної волі, а з волі Божої. Навіщо боротися з помислами тим, хто життя поклав на те, щоб витончувати свій розум, одержимий демонами, який став для них божеством?
Якщо ми озирнемося на прожиті роки, то виявимо, що всі вони пролетіли як одна мить. Так само пролетить і все наше життя. Все воно подібне до сну з широко відкритими очима. Коли ми захоплені сном, то не усвідомлюємо, що це сон. Він нами сприймається як реальність. Тільки коли в сон приходить жах, ми схоплюємося в холодному поті від жаху, що приснився, зітхаючи з полегшенням – це всього лише сон.
Я сподіваюся, що коли ми прокинемося від кошмару нашого земного життя, ми так само зітхнемо з полегшенням. Це було лише тимчасове життя. І, дякувати Богові, що воо пройшло.
Але що нам робити зараз, поки ми ще спимо?
Поки душа людини з головою занурена в образи та видовища цього світу, їй важко згадати Бога. Але коли в наше життя приходить жах, ми починаємо шукати Бога самі. Немов прокинувшись від сплячки, ми намагаємося підносити молитви і шукати Того Єдиного, Хто може дати нам великий спокій та втіху. Прожитий день – це міні життя. Після нього настає сон – подоба смерті. З таких маленьких життів складається все наше велике життя. Тому треба кожний вечір проводити у сугубому покаянні, як перед смертю. Усвідомити, де і як наше серце відокремилося від Христа, чому наша душа була занурена в метушню. Таке покаяння збереже нас у смиренні і допоможе усвідомити, де ми віддаляємось від Бога, а де наближаємося до Нього.
Не треба шукати Бога зовні, коли Він чекає на тебе всередині. У зовнішньому світі, за всього його багатолюдства, ти приречений на глибоку самотність. А коли звертаєш свій погляд усередину себе, то виявляєш, що у Христі всі люди – одне ціле з тобою, і ти не самотній, навіть коли перебуваєш на самоті. Нам здається, що зовні величезний світ, але виявляємо ми себе там заточеними в клітку. А коли ми заглиблюємося всередину своєї душі, світ стає неосяжним всесвітом, живим, хвилюючим прекрасним і наповненим Богом.
Нас дивує те, як самітники роками жили у тісноті глибоких підземних келій. Але ми навіть уявити собі не можемо, якими просторами гуляла тим часом їх безсмертна душа. Що там, на землі? – Бування не сущого. Береш якусь красу цього світу собі в руки, а вона, як крижинка, відразу починає танути в тебе на очах.
Придивіться до себе. Наше тіло переміщається в просторі, через наші почуття проходять різні відчуття, наш розум наповнюється думками, що змінюють одна одну, але дух наш весь час залишається на місці. Йому нема куди переміщатися. Він створений нескінченним, вічним, непорушним. Куди йому йти? Тому від себе, як не намагайся, втекти не вийде. Наш дух і є єдиною і непорушною цінністю, все інше – міражі порожнечі.
Бог простий, таким самим є і духовне життя. Так само простим є і шлях спасіння.
Його знаходять не освічені та начитані уми, а добрі та прості серця. Тут немає жодних складнощів, інтелектуальних проблем, логічних ланцюжків. Простий Бог створив складний світ, щоб ми вчилися йти зі складності до простоти, а не навпаки. Не треба шукати Христа в книгах, Він не живе там, Спаситель взагалі ніколи тебе і не покидав. Ми Його не бачимо за хмарами власних помислів, дивлячись на світ з вершини свого розуму, тоді як Христос чекає на нас у нашому серці. Варто тільки побачити Христа в собі, як відразу починаєш бачити Його і в інших людях.
Розум – хитре створіння. Зіткане з наших помислів, воно підступно управляється спокусником людства. Хтось живе для себе, за принципом «можна робити все, аби ніхто не впізнав». Хтось має шляхетні наміри та бажання зробити цей світ кращим. Але ні ті, ні інші не пам'ятають про своє спасіння. Які б зусилля не прикладали люди, світ, як був, так і залишається підступним і брехливим спокусником. Скільки не гладь хвіст дворового собаки, він від цього прямим не стане. Те саме можна сказати і про світ. Він був, є і буде наповнений гордістю та пожадливістю. Так само і наш егоїзм, що б ми з ним не робили, він зрештою нас обдурить і притисне до стінки, коли наше життя дійде кінця.
Все, що ми знаємо про світ, всесвіт, себе та інших, ніколи не зробить нас святими. Навіть якщо ми перечитаємо всі богословські книги світу, то ні на крок не наблизимося до спасіння. Знання будуть лише глибше занурювати нас у земний сон, заколисуючи колисковою під назвою «Думка про себе». Якби для спасіння душі потрібна була богословська освіта, то нам довелося б викреслити зі святок, я так думаю, не менше ніж дев'яносто відсотків святих. Святість досягається не через семінарську освіту, а через самопізнання. Коли людина осягає в духовному досвіді власний дух, переживаючи його блаженну безмовність, то одна крапля такого досвіду буде ціннішою за всі академічні дисертації світу.
Спуск із вершини розуму в глибини серця – ризиковане та небезпечне діло. Воно не може проходити без спокус. Якщо є світло, то обов'язково буде тінь. Якщо є радості, то, значить, будуть скорботи. Але й ті, й інші – гіпноз світу, побудований на брехні. У неї немає сили, здатної розтрощити наш дух, якщо він знайшов опору у Христі. Тому необхідно змінювати не обставини, а себе. Стати на скелю безпристрасності ми зможемо лише тоді, коли перестанемо звертати увагу на суєту миру з усіма її гріховними радощами та егоїстичними скорботами, які відводять нас від Бога і переривають увагу на молитву.
Тільки преображений благодаттю дух починає бачити у скорботах велике благо, оскільки лише вони призводять до руйнування егоїзму, упокорюють гордовитий розум і очищають затьмарене думками серце. Смиренна душа відвертається від скорботного світу і цілковито прямує до Христа, в покаянні та скорботі шукаючи у Нього притулку і спасіння.
Але якщо в душі, що пливе серед житейського моря, не буде віри, то хвилі скорбот утоплять її, як дірявий човен, у безодні страхів і сумнівів.
