Словом, але не ділом: як греко-католики борються за мир в Україні

16 грудня в Києві обговорювали шляхи примирення в українському суспільстві. Захід, за повідомленням сайту Української греко-католицької церкви, організували переважно греко-католицькі організації та фонди. Також були присутні і представники Київського патріархату.

«Під час проведення фокус-груп учасники розповідали про своє розуміння миру, обговорювали перспективи миробудування в умовах воєнних дій на Сході Україні, загрози та виклики  в суспільстві, ціннісні засади та способи вирішення соціальних проблем примирення. В обговоренні взяли участь 45 учасників із 12 міст України», – читаємо ми опис дискусії на сайті УГКЦ.

Чути про миротворчі ініціативи, безумовно, приємно. Гармонізація українського суспільства, примирення різних соціальних груп в Україні – це те, до чого постійно закликає Українська Православна Церква під предстоятельством Митрополита Онуфрія.

Однак не покидає відчуття деякого когнітивного дисонансу, коли слова про мир звучать з вуст уніатів та представників УПЦ КП. Безліч фактів свідчать про те, що саме греко-католики і Київський патріархат є основними джерелами дестабілізації міжконфесійних і суспільних відносин в Україні.

Церковні лідери уніатів використовують будь-який привід, щоб принизити або образити Українську Православну Церкву. Згадаймо заяви глави УГКЦ архієпископа Святослава Шевчука та єпископа Любомира Гузара щодо Всеукраїнського Хресного ходу, організованого УПЦ. Перший назвав його «так званим», другий побачив у ньому «цинізм і лицемірство» та взяв у лапки слово «Українська» в назві УПЦ. З точки зору церковної дипломатії, це –неприкритий акт агресії.

Складно зрозуміти, як можна одночасно робити такі заяви, а потім говорити про мир і примирення. Здоровий глузд підказує, що це не що інше, як лицемірство. Про заяви спікерів Київського патріархату і згадувати не треба. Ця структура використовує всі свої можливості для дискредитації УПЦ.

На згаданому заході був присутній капелан Київського патріархату Сергій Дмитрієв. У своїй сентиментальній розповіді про взаємодопомогу різних релігійних громад на сході України він чомусь назвав свою релігійну організацію «українською Православною Церквою» (слово «українська» в тексті новини написане з маленької літери), а не Київським патріархатом. Розповідь гарна, проте інше його інтерв'ю на сайті РІСУ розвіює ореол миролюбності. Здавалося б, заголовок інтерв'ю – «Армія – не місце для міжконфесійних змагань» – передбачає толерантне ставлення до всіх українських конфесій. Але в ході своєї бесіди капелан УПЦ КП примудрився кілька разів «штурхнути» УПЦ, показавши, що якраз «змагання» з нею і є головною метою послідовників Філарета.

Днями священики та ієрархи Української Православної Церкви допомогли звільнити з полону українського військового, який брав участь у боях за донецький аеропорт. Це стало можливим, зокрема, тому, що УПЦ не пішла з непідконтрольних Києву територій та намагається примирити всіх українців, незалежно від їхніх політичних поглядів. І якби Київський патріархат і УГКЦ не займалися дискредитацією УПЦ, то її миротворчі можливості зросли б на порядок.

Якщо греко-католики хочуть, щоб в Україні встановився мир, в тому числі і між конфесіями, то їм слід спробувати довести свої наміри на ділі. Наприклад, архієпископ Святослав Шевчук міг би закликати своїх парафіян серед політиків припинити цькувати УПЦ. Не є секретом, що серед авторів законопроектів, спрямованих проти УПЦ, більшість – уніати. Якби глава УГКЦ публічно або тет-а-тет засудив ці спроби знищити найбільш численну конфесію в Україні, то настання миру значно наблизилося б.

Але, як кажуть, «кому війна, а кому мати рідна». Київський патріархат неодноразово заявляв, що війна в якомусь сенсі вигідна країні (читай – Київському патріархату), оскільки «об'єднує», «консолідує» українців, додає УПЦ КП, що осідлав тему патріотизму, популярності і т. д. Судячи з усього, греко-католикам також вигідна тривала напруга у суспільстві та конфлікт між Київським патріархатом і УПЦ. Поки розкольники воюють з православними, уніати користуються розчаруванням частини православних та розгортають активну діяльність в областях, де їх історично ніколи не було.

Тому навряд подібні «миротворчі» заходи свідчать про зміну риторики в УГКЦ. Навпаки, їхні розмови про мир лише підтверджують їхню зарядженість на продовження конфлікту з УПЦ. Слова про мир – всього лише частина «піару», яка не передбачає втілення «красивої картинки» у життя. Щоб настав мир, потрібно не говорити, а діяти. Зробити хоча б кілька практичних кроків назустріч реальному церковному миру в Україні, а не хвалитися наявністю «екуменічної концепції» і тим, яка Католицька церква прогресивна та толерантна. Не словом, але ділом!

Перше, що вже було сказано, потрібно закликати політиків-уніатів перестати займатися розпалюванням міжконфесійної ворожнечі. Друге, потрібно втілювати в життя Гаванську декларацію, підписану Патріархом Кирилом і Папою Франциском. «Уніатизм» був засуджений главою Католицької Церкви, а значить, в силу свого послуху греко-католики не повинні йти проти «намісника Христа на землі». Складається враження, що Святослав Шевчук все ще мислить категоріями середньовіччя, згідно з яким православні «схизматики» повинні прийняти унію з Католицькою Церквою та стати її частиною.

Ось чому православним стало легше вести розмову з «чистими» католиками, ніж з уніатами. Греко-католики не можуть психологічно прийняти того факту, що унія виявилася тупиковою гілкою відносин Православної і Католицької Церкви. Спрацьовує психологічний механізм витіснення. Українські греко-католики продовжують вважати «унію» чимось винятковим та ефективним, хоча це давно вже «минуле століття». Тільки смирення і подолання гордині допоможе греко-католикам стати на істинний шлях миру і примирення з православними.