Українська Православна Церква: період гонінь
В австрійському аналітичному центрі ABC political studies опублікували масштабну статтю авторства Анни Радзивілл, присвячену українській церковній проблемі. Пропонуємо вашій увазі текст із деякими скороченнями.
Виступаючи на Генеральній асамблеї Організації Об'єднаних Націй, президент США Дональд Трамп заявив про те, що сьогодні саме християнські церкви зазнають найбільших гонінь у світі. Ми не знаємо, чи мав він на увазі Вірменську апостольську церкву, яка вступила в жорсткий конфлікт з урядом Вірменії. Не знаємо, чи стосуються слова Трампа Чорногорської Православної Церкви, яка пережила спробу тиску з боку колишнього уряду. І тим більше не знаємо, чи стосувалися слова американського лідера Української Православної Церкви, яка вже не один рік переживає серйозний тиск з боку держави, і цей тиск підтримується також Вселенським Патріархом Варфоломієм.
Після здобуття Україною незалежності УПЦ фактично отримала автономію і самоврядування, зв'язок з Московським Патріархатом залишався номінальним: представники українського єпископату входили до складу Священного Синоду Руської Православної Церкви, Патріарх Московський і всієї Русі поминався під час богослужіння, а також УПЦ отримувала миро з Москви – церковний символ благодаті (отримання дозволу на власне мироваріння – це дуже складний з канонічної точки зору процес).
На зорі незалежності України виник серйозний церковний розкол, інспірований колишнім митрополитом Київським Філаретом (Денисенком). У 1990 році, після смерті патріарха Пимена, Філарет був призначений патріаршим місцеблюстителем і вважав, що саме його оберуть патріархом Московським і всієї Русі. Але ситуація склалася таким чином, що новим патріархом був обраний Алексій II (Рідігер). Ображений митрополит Філарет оголосив про незалежність православної церкви в рамках України, підтримав створення Київського патріархату, а в 1995 році самопроголосив себе патріархом, за що був відлучений від Руської Православної Церкви.
Таким чином, в Україні почали існувати дві паралельні православні церкви – канонічна УПЦ і неканонічна, непризнана іншими церквами Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП). І це не враховуючи дрібних утворень, таких, як «Українська автокефальна православна церква» або «Російська православна церква за кордоном». Але саме УПЦ стала найбільшим об'єднанням православних України. Станом на 2021 рік в УПЦ було 12 381 парафії, 12 513 священників, 260 монастирів, 4620 монахів, 18 навчальних закладів, 4344 недільних школи. І це вже в період початку гонінь, коли частина духовенства відкололася від Церкви.
У період з 1992 по 2014 рік Українську Православну Церкву очолював Митрополит Володимир Сабодан – талановитий організатор, богослов, композитор, проповідник. За іронією долі, в незалежній Україні «промосковську» Церкву очолила людина, брат і дядько якої загинули в рядах націоналістичної Української повстанської армії. В той же час «державницьку» УПЦ КП очолював Філарет, який протягом тривалого часу вважався одним з основних прихильників підтримки зв'язків Руської Православної Церкви і генеральної лінії комуністичної партії.
Після смерті Митрополита Володимира (Сабодана) влітку 2014 року новим предстоятелем УПЦ стає Митрополит Онуфрій (Березовський), шанований у православному світі як відомий подвижник, сповідник і богослов. Без перебільшення авторитет Митрополита Онуфрія за межами України вищий, ніж в українському суспільстві, яке протягом останнього десятиліття підходить до церковних питань із політичними мірками. Онуфрію не можуть пробачити того, що коли на самому початку війни на Донбасі у Верховній Раді вирішили вшанувати пам'ять українських бійців, загиблих у боях з сепаратистами, Онуфрій відмовився встати. Але цьому є пояснення: для Митрополита Онуфрія це був братовбивчий конфлікт, в якому духовні чада його Церкви воювали по обидві сторони лінії фронту, і віддавати перевагу одним вірним УПЦ проти інших вірних УПЦ він не мав морального права. Але з цього моменту починається систематичне шельмування Церкви.
До фатальних подій 2022 року Українська Православна Церква пропонувала українській владі посередницькі функції для вирішення конфлікту на Сході України: УПЦ була єдиною Церквою, в рівній мірі представленою як на підконтрольній Києву території, так і в самопроголошених республіках, і навіть у Криму. В УПЦ був необхідний інструментарій для забезпечення мирного діалогу. Але, схоже, влада не була зацікавлена в такому діалозі. Досвід передвоєнної Румунії, в якій патріарх Мирон зміг подолати політичну кризу, або досвід Кіпру з політичною місією архієпископа Макарія, показовий: і в тому, і в іншому випадку Церква зіграла найважливішу роль у політичних процесах. Україна упустила свій шанс на арбітраж з боку Церкви.
Тим часом події розвивалися в несприятливому для УПЦ руслі. У червні 2016 року не зміг відбутися запланований Всеправославний собор на Криті, в якому повинні були взяти участь глави всіх 14 світових Православних Церков. Через конфлікт між Константинопольським і Московським Патріархами в Колімварі на Півночі Криту прибули представники тільки 10 Церков. Весь 2017 рік пройшов під знаком пікіровок між двома центрами світового православ'я – Стамбулом і Москвою. Причиною стало те, що Константинопольський і Вселенський Патріарх Варфоломій відмовився від тієї ролі, яка спочатку була відведена йому канонами («перший серед рівних») і вирішив де-факто стати «східним папою», рішення якого були б обов'язковими для всіх інших православних Церков. Це явно порушувало традицію і церковний канон. Число тих, хто почали критикувати Варфоломія, росло.
Акції Варфоломія можна було б визнати черговим проявом «вселенських амбіцій», якби вони не наклалися на інтереси глобалістів у Сполучених Штатах Америки, які побачили в діях Патріарха Варфоломія інструментарій для додаткового впливу на Росію та її інтереси. З огляду на те, що для зовнішньополітичної концепції Росії духовна сфера і духовний вплив відіграють першорядну роль, у Вашингтоні було прийнято рішення використовувати фактор Вселенського Патріархату для нанесення удару по амбіціях Росії: було важливо розколоти ті духовні зв'язки, які пов'язували Росію з іншими народами Східної Європи (Україною, Білоруссю, Молдовою).
Починаючи з 2017 року головою Комісії з релігійних свобод при Державному департаменті США був сенатор Сем Браунбек, колишній губернатор штату Канзас і кандидат у президенти США в 2007 році. Вважається, що саме Браунбек розробив і впроваджував план з активної нейтралізації духовного впливу Руської Православної Церкви на пострадянський простір. У своїй діяльності він заручився підтримкою з боку державних секретарів Рекса Тіллерсона і Майка Помпео, які просували глобалістський порядок денний під час першого президентського терміну Дональда Трампа. Саме Браунбек і Патріарх Варфоломій розробили план створення в Україні нової церкви, яка підпорядковувалася б Константинопольському Патріарху.
Патріархом Варфоломієм рухало не тільки бажання «відновити справедливість по відношенню до українців», але і більш матеріальне питання: Україна з її величезною кількістю вірян, церковних парафій і монастирів могла стати істотним фінансовим підживленням для Константинопольської Церкви (під управлінням Патріарха Варфоломія перебувають близько 3200 парафій по всьому світу і 50 монастирів – в 4-5 разів менше, ніж в одній тільки УПЦ).
У квітні 2018 року президент України Петро Порошенко раптово скликав засідання Ради національної безпеки і оборони України – колегіального дорадчого органу – і оголосив про те, що на переговорах з Патріархом Варфоломієм досягнуто домовленості про надання Україні Томосу (Грамоти) про створення окремої православної церкви. Насправді переговори про створення нової церковної юрисдикції вів не Порошенко – він тільки озвучив результат домовленостей господаря Фанару (так називають резиденцію Вселенського Патріарха в Стамбулі) з чиновниками Державного департаменту США.
Варфоломій вирішив визнати незаконною Грамоту (Томос) свого далекого попередника, патріарха Діонісія, яким Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріарху. Для створення нової церкви він пішов на свідоме порушення 2-го правила Першого Константинопольського собору (381 рік), що забороняє втручання єпископів у справи інших Помісних Церков.
Цікаво, що Патріарх Варфоломій зовсім не збирався надавати спеціальний статус Українській православній церкві Київського патріархату. Він почав створювати окрему юрисдикцію, яка отримала назву «Святіша церква України». Через немилозвучність абревіатури в українській мові самі українці називають її «Православна церква України». Главою церкви замість самопроголошеного «патріарха» Філарета був обраний молодий (39 років) і не володіючий особистою харизмою митрополит Епіфаній (Думенко). Примітно, що, згідно з Томосом, нова церква не мала права створювати єпархії за межами України, хоча в світі існує величезна українська діаспора.
Пізніше стало відомо, що за розпорядженням Петра Порошенка українська сторона виділяла величезні кошти, які передавалися безпосередньо на Фанар, а також використовувалися для перельотів делегацій, покупки подарунків та інших дій. Як повідомляє низка українських видань, за матеріальну сторону проєкту відповідав близький до Порошенка бізнесмен Олександр Петровський, раніше відомий під прізвищем Налерекшвілі. У 2019 році Петровський в судовому порядку домігся того, щоб журналістам заборонили називати його «кримінальним авторитетом на прізвисько "Алік Нарік"».
Для Порошенка було важливо домогтися Томосу про створення ПЦУ: навесні 2019 року мали відбутися президентські вибори, і Порошенко розглядав успіхи в будівництві «національної церкви» як один з елементів своєї електоральної кампанії. Він дуже пишався успіхами в сфері будівництва нової армії (НАТОвського зразка), в тотальній українізації, і до цього переліку домагався створення «національної церкви». На президентські вибори 2019 року Порошенко вже йшов під гаслом «Армія. Мова. Віра».
15 грудня 2018 року в Києві був скликаний «Об'єднавчий собор Православної церкви України». Планувалося, що собор об'єднає Українську православну церкву Київського патріархату, Українську автокефальну православну церкву і більшу частину єпископату УПЦ. Служба безпеки України організувала справжній пресинг щодо цілої низки митрополитів і єпископів УПЦ, яких намагалися змусити піти на об'єднавчий процес. Так, у грудні 2018 року УПЦ поширила заяву про те, що СБУ намагалася викрасти митрополита Могилів-Подільського і Шаргородського Агапіта (Бевцика).
Але все ж владі не вдалося досягти бажаного результату. ПЦУ дійсно проголосили. Однак на об'єднавчий собор прибули тільки два митрополити УПЦ (митрополит Переяславський Олександр (Драбинко) і митрополит Вінницький Симеон (Шостацький)), а також шість священників.
В Україні дуже часто порівнювали нову церкву, ініційовану Варфоломієм і Браунбеком, з Оновленською церквою, що існувала в СРСР у 20-30-ті роки минулого століття. Оновленці були тісно пов'язані зі світською владою більшовиків, у своїх храмах вішали поруч з іконами портрети Леніна і Троцького. У ПЦУ теж світські політичні мотиви (національна символіка, етнічний декор) іноді домінували над сакральною релігійною суттю. Як і ПЦУ в 2018 році, Оновленська церква в 20-ті роки отримала Томос від Вселенського Патріарха. У 1946 році Томос був відкликаний, а церква ліквідована.
Примітно, що ще на етапі ініціювання Томосу Патріарх Варфоломій обіцяв «не образити Онуфрія» – в його інтерпретації Томос і нова церковна юрисдикція не зачеплять інтереси Української Православної Церкви. Нагадаємо, що Митрополит Онуфрій, глава УПЦ, користувався великим авторитетом у церковному світі. Однак Варфоломій не виконав свою обіцянку.
Томос і відступництво від УПЦ на користь «національної церкви» не допомогли Петру Порошенку. Він програв вибори, отримавши підтримку всього 25% виборців.
Новий президент Володимир Зеленський на самому початку свого президентства взагалі здавався далеким від релігійної тематики. Батьки Зеленського – іудеї, сам же він скоріше атеїст за своїми переконаннями.
Відразу після обрання на президентський пост Зеленський побував у Стамбулі, однак відмовився підписувати будь-які додаткові угоди з Патріархом Варфоломієм. Перша зустріч Зеленського і Варфоломія була дуже прохолодною.
До того ж в оточенні Зеленського було чимало людей, які належать до Української Православної Церкви – зокрема, перший заступник глави Офісу президента Сергій Трофімов, голова Служби безпеки України і друг дитинства Зеленського Іван Баканов, інші особи. Є дані, що Зеленський влітку 2019 року, зустрівшись з Митрополитом Онуфрієм у Києво-Печерській лаврі, був зворушений прийомом і бесідою і навіть обіцяв прийняти православ'я. Але не виконав і цю свою обіцянку.
Ситуація змінюється після того, як навесні 2020 року главою Офісу президента стає Андрій Єрмак – сьогодні він друга за значимістю людина в державі. Єрмак відомий орієнтацією на Велику Британію, великою любов'ю до Ватикану (кажуть про його приналежність до ордену Неокатехуменат, але у нас відсутні документальні підтвердження цього факту) і повною нетерпимістю до Української Православної Церкви.
Він домігся того, що Зеленський фактично зайняв ту ж позицію щодо УПЦ, що і Порошенко. І, швидше за все, ця позиція диктувалася не інтересами України, а умовами західних партнерів України. Прихильники УПЦ були вигнані з Офісу президента. Спроба ієрархів УПЦ зустрітися із Зеленським, щоб досягти взаєморозуміння, не увінчалася успіхом – президент відмовився приймати Митрополита Онуфрія та його найближчих соратників.
З початком агресії Російської Федерації проти України Українська Православна Церква засудила сам факт вторгнення. Митрополит Онуфрій звинуватив президента Володимира Путіна в «каїновому гріху». УПЦ заявила про відмежування від Руської Православної Церкви.
Для української влади цього було замало. Було поставлено завдання, що УПЦ має бути повністю знищена і поглинена «національною церквою». Тим більше, що подібні вимоги повністю узгоджувалися з Вселенським Патріархом і глобалістами (на яких орієнтується Зеленський). Варфоломій на певному етапі вже не просував інтереси ПЦУ – він вже не приховував, що зацікавлений у тому, щоб Києво-Печерська і Почаївська лаври, а також ряд найважливіших храмів і монастирів перейшли під пряме управління (ставропігію) Константинопольського Патріархату.
З другої половини 2022 року проти УПЦ була розгорнута справжня кампанія гонінь і брехні. На основі окремих фактів співпраці священників і мирян УПЦ з російськими окупаційними військами українська офіційна пропаганда оголосила всю Церкву злочинцями і колабораціоністами.
Восени 2022 року СБУ провела обшуки в ряді храмів і монастирів. Цікаво, що як доказ антиукраїнської діяльності або роботи на агресора наводилися навіть книги, надруковані в Москві 20 років тому, раритетні випуски радянських газет або Біблія, на якій було зазначено: «Надруковано з благословення Патріарха Кирила». Абсурдність подібної доказової бази очевидна, але її було достатньо для того, щоб викликати хвилю ненависті серед націоналістично налаштованих громадян.
Переслідування Церкви в Україні велося за тим же сценарієм, за яким «Радіо Тисячі Пагорбів» в Руанді в 1994 році розпалювало ненависть проти народу тутсі. Чим це закінчилося – добре відомо. В умовах війни з Росією Володимир Зеленський всіляко провокував внутрішній релігійний конфлікт. Навіщо – незрозуміло. Тим більше, що величезна кількість вірян УПЦ служили в діючій армії і дискримінація за релігійною ознакою навряд чи могла сприяти підвищенню бойового духу і дисципліни. Представникам УПЦ було відмовлено в праві посилати своїх священників як капеланів до ЗСУ (таким чином вірних УПЦ позбавляли права на таїнства). Тим часом
Росія та її пропагандистська машина максимально використовували факти гонінь на УПЦ для зміцнення власної позиції на окупованих територіях і для виправдання власних агресивних дій в Україні. Кожен подібний випадок був використаний проти Зеленського і його команди, а також як приклад систематичного порушення громадянських свобод і прав людини.
По Україні прокотилася акція із захоплення храмів, що належали УПЦ. Все подавалося як «народна ініціатива», проте всюди події проходили за одним і тим же сценарієм – збиралася ініціативна група на чолі з представниками місцевої влади, підкріплена представниками спецслужб і «людьми спортивного вигляду». Вони і захоплювали храм, представляючись «парафіянами» і влаштовуючи голосування за перехід храму в нову церковну юрисдикцію. У Львові захопленням одного з храмів керував особисто заступник голови обласної державної адміністрації, а мер Львова керував руйнуванням ще одного храму УПЦ.
По країні прокотилася хвиля арештів духовенства. Були заарештовані настоятель Києво-Печерської лаври митрополит Павло (Лебідь), відомий духовний композитор і шанований богослов митрополит Брацлавський і Тульчинський Іонафан (Єлецьких), настоятель Святогірського монастиря митрополит Арсеній (Яковенко). Приводи іноді були більш ніж надумані: наприклад, митрополит Арсеній у своїй проповіді подякував парафіянам, що вони прийшли до храму на Великдень, хоча на всіх дорогах до монастиря стоять армійські блокпости. Сам факт вказівки на наявність блокпостів дав привід звинуватити митрополита в розголошенні інформації про дислокацію військ і в роботі на ворога.
Як результат подібних дій: митрополит Іонафан, фактично прикутий до інвалідного візка 76-річний старець, був позбавлений українського громадянства і відправлений за обміном до Росії. Митрополит Арсеній, людина, у якої видалено частину шлунка і яка страждає на велику кількість хвороб, два роки перебуває під слідством, його провину так і не довели. Митрополита Банченського Лонгина (Жара), Героя України, який усиновив і виховав понад 500 дітей з інвалідністю та проблемами розвитку, довели до великого інфаркту. Список можна продовжувати.
Важливий момент: на УПЦ не поширюється дія закону, згідно з яким священники мають відстрочку від мобілізації. Це єдина Церква, священнослужителі якої можуть підлягати мобілізації. Саме тому практично по всій Україні триває полювання на священників УПЦ, яких відправляють до штурмових бригад. Або ж до в'язниці – за відмову від мобілізації (до 10 років тюремного ув'язнення згідно з Кримінальним кодексом України).
Санкції, а потім і кримінальні справи були порушені проти головного мецената УПЦ мільярдера Вадима Новинського. По його бізнесу був завданий нищівний удар. Угоди, згідно з якими його активи передавалися в траст відомої кіпрської компанії, оформлені на основі законодавства Європейського Союзу, були визнані недійсними – з грубим порушенням всіх законодавчих норм. Сам Новинський (який на самому початку війни на прохання Зеленського виконував делікатні доручення з налагодження контакту з Росією і формував групу для перших українсько-російських переговорів) був змушений виїхати з України і нині проживає в Європі.
Навесні 2023 року влада в Україні вирішила відібрати у УПЦ головну святиню – Києво-Печерську лавру. Рішенням Міністерства культури України у представників канонічного православ'я відібрали храми, що знаходилися на території Лаври, а пізніше підняли питання про виселення ченців. Також були опечатані підземні усипальниці, в яких спочивали муміфіковані останки Печерських святих. Пізніше була організована дуже дивна комісія, до якої увійшли, зокрема, ветеринари (чомусь), але не були запрошені представники УПЦ. Мета комісії – дослідження останків святих. Вигнання УПЦ з належних їй святинь супроводжувалося флешмобами войовничих противників Церкви, а в деяких захоплених храмах незабаром почали організовувати концерти рок-музики та кулінарні шоу. Втім, у засобах масової інформації ці факти широко висвітлювалися – причому офіційна влада в Києві подавала це як прояв прогресу.
21 серпня 2024 року Зеленський ініціював прийняття антицерковного законодавства: фактично Верховна Рада поставила УПЦ поза законом. 17 серпня спікер Ради Руслан Стефанчук заявив: «Російська церква в Україні (УПЦ) буде заборонена, законопроєкт передбачає її негайну заборону».
Володимир Зеленський у день голосування за закон патетично проголосив: «Прийнято закон про нашу духовну незалежність. Це те, про що ми говорили з членами Ради церков і релігійних організацій. І днями буду говорити з представниками Вселенського Патріарха Варфоломія. Будемо і надалі зміцнювати Україну, наше суспільство». Від УПЦ зажадали відмежуватися від РПЦ (що вона зробила ще в перші дні війни). Але державні структури вирішили апелювати не до документів УПЦ, а до документації РПЦ (що є нонсенсом, оскільки в Україні російські документи не визнаються). Саме на внутрішніх документах РПЦ влада почала будувати нові переслідування представників українського православ'я.
Зайва завзятість переслідувачів УПЦ була помічена і за межами України. Віцепрезидент Джей Ді Венс став першим закордонним політиком, який виступив на захист Української Православної Церкви, заявивши про неприпустимість переслідувань. Це не особливо вплинуло на ситуацію – влада вимагала повної «демосковізації» України.
У жовтні 2024 року натовп озброєних людей захопив кафедральний храм у Черкасах. При цьому захоплення де-факто санкціонував і підтримав мер Черкас. Серія нових захоплень прокотилася обласними центрами України. Але в червні 2025 року жителям Чернівців у Західній Україні вдалося самоорганізуватися і відстояти свій кафедральний собор, який захопили люди у військовій формі, попередньо завівши до храму групу бойовиків під виглядом інвалідів у інвалідних візках. Опинившись у храмі, «інваліди» швидко підхопилися зі своїх колясок і почали захоплення будівлі. Але жителі Чернівців змогли дати відсіч рейдерам. Це був перший випадок перемоги над загарбниками храмів і перший випадок поразки влади в ході тривалого протистояння між владою і церквою.
2 липня 2025 року Володимир Зеленський позбавив предстоятеля Української Православної Церкви Митрополита Онуфрія (Березовського) українського громадянства – нібито через наявне у нього громадянство Російської Федерації. Сам митрополит Онуфрій неодноразово пояснював, що російське громадянство він отримав автоматично – під час розпаду СРСР, оскільки на той час проживав на території Росії. У 90-ті роки, коли Онуфрій отримував громадянство України, ще не діяв український закон про громадянство, а тому ніхто не вимагав відмовитися від громадянства Російської Федерації. Ця правова колізія не була взята до уваги Зеленським – главу УПЦ позбавили українського громадянства під абсолютно формальним приводом. Хоча було зрозуміло: Зеленський мститься УПЦ за фіаско президентської політики в Чернівцях (це батьківщина Онуфрія і місце його єпископської діяльності).
1 жовтня 2025 року закінчився 90-денний термін, протягом якого особи без громадянства можуть перебувати на території України. Митрополит Онуфрій опинився в підвішеному стані. Його можуть у будь-який момент депортувати з України (такі випадки вже були). Але влада побоюється, що це викличе нездорову реакцію серед населення: при падінні популярності Зеленського подібні дії можуть знову призвести до підвищення підтримки УПЦ, чого влада допустити не може.
У серпні відбувся хресний хід до Почаївської лаври на Заході України, що зібрав десятки тисяч людей, які не побоялися можливих переслідувань. Серед учасників хресного ходу було чимало ветеранів війни. Більшість учасників – із Західної України, де УПЦ не могла в минулі часи похвалитися високим рівнем підтримки. Очевидно, що в більш східних регіонах рівень підтримки УПЦ ще вищий.
До того ж 1 травня 2025 року при Державному департаменті США була створена нова Національна комісія з питань релігійних свобод. З огляду на те, що ця комісія активно моніторить всі прояви переслідувань за релігійною ознакою, в Києві також вирішили не поспішати з новою хвилею антицерковних акцій.
У вересні 2025 року Вашингтон із десятиденним візитом відвідав Вселенський Патріарх Варфоломій. Експерти кажуть, що патріарха досить прохолодно зустріли в Білому домі. Він протягом 30 хвилин поспілкувався на загальні теми з президентом Трампом. Потім була розмова з віцепрезидентом Венсом, під час якої Варфоломію було поставлено безліч незручних питань – у тому числі щодо України. У будь-якому випадку, стало очевидно, що Вашингтон не в захваті від тієї політики, яка розгорнулася в Україні навколо церковного питання. Саме тому з'явилася надія, що в питанні УПЦ або буде надано певне послаблення, або ж Зеленському порекомендують «заморозити» процес на невизначений час.
Історія тиску на Українську Православну Церкву триває. І нам, європейським аналітикам, абсолютно незрозуміла позиція української влади, яка, маючи такого жорстокого і суворого ворога на сході, замість консолідації суспільства починає шукати нові лінії протистояння всередині України. Апеляція до того, що УПЦ – це «п'ята колона» Росії – явно надумана і хороша хіба що в пропагандистському ключі. Досвід показує, що парафіяни і духовенство УПЦ в більшості своїй патріоти, але в першу чергу – християни і шанують канони і традиції. Чому інтриги і дріб'язковість в роки суворих випробувань вийшли на перший план – про це, напевно, нам розкажуть вже історики.
А зараз є очевидний момент: ситуація в Україні вимагає зосередження зусиль на захисті держави, а не на «полюванні на відьом» в релігійній сфері.
При роботі використані матеріали ЗМІ, а також особисте спілкування з представниками експертного співтовариства, журналістами та духовенством з України.
