Справа митрополита Арсенія: звільнення, що стало новим полоном
Влада «випустила» митрополита, щоб знову кинути його за ґрати.
23 жовтня 2025 року Дніпровський апеляційний суд ухвалив рішення, якого чекали мільйони віруючих: намісника Святогірської лаври митрополита Арсенія звільнили з-під варти під заставу. Усім, хто підтримував архієрея, на мить здалося, що їхньому пастирю нарешті дали перевести подих. Але дуже швидко стало зрозуміло – ця надія виявилася хибною.
Судді ухвалили рішення звільнити митрополита під заставу в 1 млн 514 тис. грн. Вони довго не могли зважитися на такий вердикт. Але стан здоров'я архієрея був настільки поганим, що навіть представники української Феміди розуміли: він може померти у в'язниці. Для людей, які допомогли з грошима для застави, владика Арсеній не просто ім'я. Це отець, молитвеник, людина, яка дуже багато зробила для того, щоб із руїн і небуття підняти Святогірську обитель. Ці люди в понеділок, 27 жовтня, внесли необхідну суму, виконавши все, що в цих випадках вимагає закон.
І ось наступного дня, 28 жовтня, о 16:59, незважаючи на те, що сторона захисту на той момент ще не надала СІЗО документів про внесення застави, митрополит вийшов із СІЗО. Але вже через кілька секунд його оточили представники СБУ.
У владики не було з собою ні грошей, ні телефону. Його не зустріли духовні чада чи братія його монастиря. Перше, що він побачив після тижнів у камері, – це знову службовий автомобіль і співробітники СБУ, які відвезли його до слідчого другого управління СБУ в Донецькій і Луганській областях. Так закінчилася свобода, що тривала менше хвилини.
Співробітники СБУ пояснили затримання тим, що «підозрюваний може втекти». Це звучало знущально. Митрополит, якому настійно рекомендували операцію на серці, який пересувається з величезними труднощами, може втекти! Більше того, сам владика Арсеній ніколи не давав жодного приводу до подібних висновків. І не тільки тому, що у нього не було бажання «рятуватися» від суду людського, але тому, що він усе своє життя прожив як «пастир, який кладе душу свою за овець» (Ін. 10:11). Може, саме цей факт так обурює сучасних гонителів Церкви? Може, це здається їм особливо підозрілим? Адже вони ніколи не зможуть зрозуміти, що монах, якщо кудись і хоче «втекти», то тільки в свій монастир, тому що від світу він уже давно втік – із дня свого чернечого постригу.
При затриманні владики був присутній адвокат із центру безоплатної правової допомоги, який, з зрозумілих причин, допомогти йому нічим не міг. Коли справжні адвокати митрополита Арсенія дізналися про те, що сталося, вони прибули до відділення СБУ з вимогою відпустити владику, оскільки затриманий він був на незаконних підставах. Слідчий відмовив – просто тому, що, мабуть, отримав наказ. Так без суду і без доведеної вини архієрей знову опинився в неволі.
З вечора і до півночі владика перебував у відділенні СБУ. А потім – новий розділ у ланцюжку принижень і знущань.
Рівно опівночі митрополита відвезли до лікарні швидкої допомоги в Дніпрі. Кардіолог мигцем переглянула документи з рекомендаціями про проведення операції на серці, не звернувши на них жодної уваги. Навіть не опитавши пацієнта, на ходу вимірявши тиск і не поставивши жодного питання, постановила: госпіталізація не потрібна.
Потім – перевірка в психіатричній лікарні. Алкоголь, наркотики – стандартна процедура, але тут вона знову звучала знущально. А потім – нічний переїзд до ізолятора тимчасового утримання № 1 у Дніпрі.
Біля воріт ізолятора вишикувалася величезна черга. Півтори години владика провів у машині без можливості вийти звідти. Близько третьої години ночі його впустили всередину. Ще годину зайняла бюрократія. Тільки о четвертій ранку митрополит Арсеній опинився в камері. Можете собі уявити, що пережив за весь цей час (майже 12 годин на ногах, вночі) людина, у якої серйозні проблеми з серцем? Так закінчилася його перша доба «на свободі».
Сьогодні, 29 жовтня, Шевченківський районний суд мав розглянути скарги адвокатів на незаконне затримання. На момент написання статті результат цього розгляду невідомий. Паралельно Соборний районний суд має визначити запобіжний захід за новою статтею – 436-2 КК України, «виправдання агресії РФ». Обвинувачення вимагає залишити владику під вартою. Дата засідання з цього питання поки невідома.
Найдивовижніше, що все це – не єдиний процес. 29 жовтня, о 13:00, мало відбутися слухання в Слов'янському міськрайонному суді – ще одна справа проти митрополита. Її результати також поки невідомі.
Зате відомо, за яким принципом працює репресивна машина щодо митрополита Арсенія: чим сильніші його хвороби і немочі – тим більше на нього відкритих справ. З єдиною метою – зламати. Причому якщо не духовно, то фізично.
30 вересня владику вже доставляли до лікарні – тоді лікарі рекомендували операцію на серці. Аритмолог наполягала на терміновому хірургічному втручанні. Але тепер, через місяць, митрополит Арсеній проводить ніч без сну, на нього чиниться тиск у СБУ, він терпить приниження і черги біля дверей ізолятора. І все за надуманими звинуваченнями. І мало хто сумнівається – всі ці страждання – плата за вірність Церкві.
«Якщо Мене гнали, будуть гнати і вас» (Ін. 15:20).
Ми вже не дивуємося, що ці слова Христа сьогодні звучать буквально. Все, що відбувається з митрополитом Арсенієм, – це ілюстрація слів Спасителя. І не треба думати, що у випадку з владикою йдеться лише про людину, заарештовану з політичних мотивів. Ні, йдеться про Церкву, яку знову намагаються поставити на коліна.
Нові 30-ті: Церква і влада – сто років потому
Коли читаєш церковну хроніку останніх двох років, здається, ніби час повторюється. Тому що рівно сто років тому, в 1920-х роках, в Києві, Харкові, Одесі йшли допити священників, ченців, мирян. Звинувачення звучали до болю знайомо: «контрреволюційна діяльність», «зв'язки з ворогом», «поширення ворожої ідеології». Сьогодні до них додали ще «виправдання агресії», що, по суті, має той самий зміст.
Тоді, як і тепер, все починалося з арешту і обшуку. Потім слідували допити, затримання. Далі – Соловки. Сьогодні – все те саме, тільки декорації інші і Соловків ще немає.
Святогірська лавра пережила дві війни, руйнування, евакуацію. Потім вона знову ожила, стала ще красивішою, ніж була до того. Але і через 100 років її намісник – людина з хворим серцем, яка потребує операції, – знову в неволі. І це в XXI столітті, в країні, яка називає себе демократичною.
Коли більшовики знищували монастирі, вони говорили, що борються не з Богом, а з «релігійною пропагандою» і «буржуазною реакцією». Сьогодні вже інші «більшовики» говорять, що борються не з Церквою, а з «ворожим впливом» на Неї.
Митрополит Арсеній нікого і ні в чому не звинувачував, не закликав до опору чи революції, не говорив якихось інших крамольних речей. Він говорив про мир і любов, говорив про прощення і покаяння. А ще – він молився. І залишився в обителі, коли навколо йшли бойові дії, а монастир обстрілювали і могли просто знищити. Не втік, а залишився з братією і паствою.
Він ховав ченців і мирних жителів, служив під обстрілами, годував біженців. Але сьогодні його судять просто за сам факт його приналежності до Церкви. І за те, що лавра продовжує бути острівцем, де Христа люблять більше, ніж світ.
«І за Ім'я Моє будуть усі вас ненавидіти. А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений» (Мф. 10:22).
Ці слова не про давні часи. Вони про нас, про сьогодення, про митрополита Арсенія, який сидить у камері ізолятора. Він став свідком, сповідником. І не за власним бажанням, а тому що наша Церква, його Церква, знову проходить через хрест.
Ми часто думаємо, що епоха сповідання залишилася в книгах і історії, що новомученики – це страшна сторінка з минулого. Але історія митрополита Арсенія показує, що ця сторінка не закрита. Гоніння не зникли – вони просто змінили мову і форму.
І десятки тисяч людей сьогодні моляться за нього, як колись молилися за владик, вивезених до ГУЛАГу. Тоді ці молитви здавалися голосом у порожнечу, але вони були потрібні Церкві.
І зараз, у цій темряві, яка знову опускається на нашу Церкву, той самий подих молитви тримає Церкву живою.
Святогірська лавра молиться – і цим вже чинить опір гонінням. Митрополит Арсеній молиться, і яким би дивним це не здавалося – він, а не його гонителі, перемагає. І як би не старалися судді, прокурори, слідчі – вони не можуть скасувати слів Христа: « Не бійся, мале стадо, бо Отець ваш благоволив дати вам Царство» (Лк. 12:32). Тому що поки в нашій країні є хоч одна людина, яка не зрадила свою віру, – гоніння не можуть перемогти.
І поки Церква відповідає на насильство молитвою, – вона залишається найвільнішою силою в світі.
