Судобичі: міжконфесійне протистояння довжиною в два роки

Насправді, ситуація, яка склалася протягом останніх років у селі Судобичі Дубенського району Рівненської області, доходить до абсурду. Утім, віряни Української Православної Церкви, які хоча б раз стикалися з прихильниками Київського Патріархату, одноголосно стверджують, що тут дивуватися немає чому, адже для тих, хто начебто хоче молитися у філаретівській церкві, закони Божі абсолютно не існують, Біблійні заповіді нівелюються, натомість відверто перемагає агресія, злість, ненависть і брехня. Щоб не бути голослівними у всіх цих звинуваченнях, наш кореспондент СПЖ побував у конфліктному селі і спробував з'ясувати, чому релігійну громаду УПЦ не чують на жодному державному рівні, переслідують односельці та поліція.

Міжконфесійна суперечка у Судобичах розпочалась 11 вересня 2014 року – саме в цей день новостворена громада Київського Патріархату відібрала храм у вірян УПЦ. Хочеться особливо звернути увагу на передумови рейдерського захоплення. Так от, в той день молодий настоятель, ієрей Олександр Кардаш, відзначав свій день народження. Вранці його привітало чимало людей, серед яких були і ті, хто вже по обіді прийшли під церкву разом з новим настоятелем Київського Патріархату. Відразу після служби отець Олександр поїхав додому, оскільки живе в 45 км від села. Про те, що в селі екстрено скликають схід, його ніхто не сповістив, хоча перед від'їздом батюшки з ним спілкувалась староста Галина Курсик, яка, як виявилося згодом, була головним ініціатором псевдореферендуму.

– Вдома я пробув всього кілька хвилин, як мене підірвав телефонний дзвінок від Галини Курсик. Вона повідомила, що були збори села, і громада проголосувала за перехід церкви у Київський Патріархат. Ще сказала, щоб я приїжджав, бо в неї ключі, і вона відкриває храм, – згадує події 11 вересня 2014 року ієрей Олександр Кардаш.

– У нас в селі проживає 320 людей, на зборах того дня було всього 60, дуже багато приїжджих і 17 священиків Київського Патріархату, – розповідає Анна Баранюк.

Селяни пригадують, що церкву у Судобичах відібрали спокійно, без бійки та штовханини – староста відкрила двері ключем і впустила рейдерів. Отець Олександр, котрий повернувся назад до села, лише попросив забрати свої речі і Антимінс.

Здобувши перемогу, прихильники Київського Патріархату розпочали агресивний наступ на селян, які відмовилися йти у церкву, а підтримали ієрея Олександра Кардаша та прийшли на перший молебень до хати, яку  пожертвувала одна з місцевих прихожанок. Не хочеться, щоб це звучало занадто пафосно чи голосно, але старовинна ікона Божої Матері, перед якою віряни Української Православної Церкви молилися в той день, почала оновлюватись та світлішати на очах.

Згодом на Богослужіння у хаті стали долучатись і ті, хто спочатку боявся поговорів та залякування. Більше того, до 11 вересня 2014 року храм у селі Судобичі був єдиним храмом УПЦ на п'ять навколишніх сіл, тож Службу Божу відвідували і люди із сусідніх населених пунктів. Коли ж відбулося рейдерство, стежку стали топтати до хатини, пристосованої тимчасово під Богослужіння. Згуртувавши чисельну громаду, отець Олександр запровадив недільну школу для діточок, подорожі, екскурсії з ними. Клопітка робота вимагала постійного перебування священика на парафії, але виникла проблема з житлом. Тоді один з місцевих жителів, Олександр Марчук, запропонував свою земельну ділянку під будівництво хати для батюшки. Релігійна громада УПЦ Судобичів підтримала таку ідею, викупила землю та оформила необхідні документи. Після виконання усіх формальностей з приватизації землі отець Олександр звернувся до районних енергетиків, щоб підвести світло та розпочати будівництво, але, як виявилось, зробити це вони не могли, бо земельній ділянці потрібно було присвоїти адресу. Власне, саме з цього місця і розпочався наступний виток міжконфесійного протистояння у Судобичах.

Плосківська сільська рада, до якої відноситься село Судобичі, на чолі з головою Олегом Кучубеєм, відмовила протоієрею Олександру Кардашу у присвоєнні поштової адреси для його земельної ділянки та зініціювала черговий схід села, на який були запрошені навіть перші керівники Дубенського району. Віряни УПЦ не могли проігнорувати на цей раз сільські збори і прийшли до клубу уже тоді, як там було чисельне товариство.

– До нас привітались «Слава Україні!», на що ми відповіли «Героям Слава!». Коли ж з вуст батюшки пролунало «Слава Богу!», всі як у рот води понабирали. То що ж це виходить: для людей, які відібрали у нас церкву під Богослужіння, на першому місці державні гасла??? А як же Бог, кому вони збираються молитись? – розповідає вірянка УПЦ Ганна Петручок.

На сході села питання про присвоєння поштової адреси слухали найдовше. Під час обговорення присутні багато кричали і лайливо обзивали віруючих УПЦ. Коли ж настала пора виголосити рішення, то воно було таким же безглуздим, як і саме зібрання та привід його скликати, говорить Анна Баранюк:

– Нашого батюшку вирішили насильно з села вигнати, землю забрати, а того, хто надав земельну ділянку, ще й покарати. І, звичайно, поштової адреси не присвоювати. За усією цією виставою з президії спостерігали голова Дубенської райдержадміністрації Юрій Парфенюк та голова Дубенської районної ради Олександр Козак.

Шукати справедливості віряни УПЦ села Судобичі вирішили у суді і подали позов. 13 жовтня 2016 року слухання по справі таки відбулося, але ніяких рішень не було винесено до повторного слухання 29 грудня 2016 року.

– На суд приїхало понад десять представників Київського Патріархату, вели себе аж надто агресивно, лаялись і навіть погрожували, зокрема, пан Місюк, житель села Судобичі, викрикував, що з вилами піде на вірян УПЦ, якщо суд присвоїть поштову адресу земельній ділянці ієрея Олександра Кардаша, – коментує правозахисниця Рівненської єпархії.

Міжцерковний конфлікт, який точиться у Судобичах другий рік, з кожним днем тільки набирає все більш активного загострення. Нещодавно у двір кількох вірянок УПЦ приходив представник поліції та під тиском намагався добитися зізнання з приводу того, що ієрей Олександр Кардаш поширює сепаратистську літературу. Ті, звичайно, відповіли відмовою. Поліція з цього питання також викликала на допит і самого батюшку, проте складу злочину, про який у письмовій формі повідомили органи правопорядку прихильники Київського патріархату, виявлено не було. Утім, за кілька днів у газеті все ті ж активісти таки розмістили статтю з вигадками і своєрідними домислами про сепаратистську діяльність батюшки УПЦ.

Будь-яку розповідь чи статтю варто було б закінчити висновками, але нині робити цього не буду, щоб кожен, хто прочитає ці рядки, зміг би без авторської оцінки побачити всю абсурдність ситуації, заручниками якої стали прості віряни Української Православної Церкви.