«Пікасо́»: два способи стати богом
Уривок з книги Андрія Власова «Пікасо́. Частина перша: Раб». Епізод 23
Попередній епізод твору можна прочитати тут
Час дії: 1992 рік
Місце дії: Київ
Дійові особи: отець Лавр, семінаристи.
– Хочу звернути вашу увагу, браття, що ми читаємо церковнослов'янською, цей переклад набагато правильніший, ніж російський.
– А чому? – запитав хтось.
Отець Лавр погладив борідку і сказав:
– Це окрема і дуже цікава тема, на якій ми зараз не будемо зупинятися. Скажу лише, що церковнослов'янський переклад зроблений з грецького тексту, Септуагінти, тобто з перекладу книг Святого Письма на грецьку, який був зроблений у третьому столітті до Різдва Христового. А російський переклад зроблений з Масоретського тексту, тобто з єврейського. Але справа в тому, що сам Масоретський текст – досить пізній. Він сформувався вже у другому столітті після Різдва Христового і навіть пізніше, коли іудеї, які не прийняли Христа, вже вели полеміку з християнством і тому не встояли перед спокусою підправити, а деінде і досить сильно спотворити священний текст на свою користь. Так… Але повернемося до… – він знову мало не сказав «до гріхопадіння». – Так ось. У чому полягала заповідь? Не вкушай! Від одного-єдиного дерева в раю! Виконуючи цю заповідь, людина могла морально вдосконалюватися, уподібнюватися Богові. Могла стати здатною до єднання з Ним. Повторюю, людина мала свободу волі… І ось, якби вона вільно, без примусу виконувала заповідь Божу, то зійшла б на вищий щабель свого розвитку. Скільки таких щаблів було б і в чому б вони полягали, ми не знаємо, але в кінцевому підсумку, під проводом Божим, у згоді з волею Божою, людина досягла б теозису, обоження, стала б богом по благодаті. Це саме те, чого хотів Бог.
Багато отців стверджують, що заповідь «не вкушай» була дана людині тимчасово. У каноні на свято Воздвиження Хреста є такі слова, – отець Лавр взяв зі столу свою зошит: «Разруши́ повеление Божие преслушание, и древо принесе смерть челове́ком, еже неблаговременно причастно бывшее…». У цих словах, браття, вказівка на те, що Адам скуштував від дерева пізнання невчасно, а значить, міг скуштувати і вчасно, тобто коли Бог Сам повелів би йому. Заповідь «не вкушай» – це заповідь стриманості, посту, який, як відомо, закінчується Пасхою або іншим святом.
Що ж запропонував людині змій? Він запропонував їй те ж саме: стати богом. Стати богом! Чуєте! – отець Лавр підняв вгору вказівний палець і підвищив голос. – Стати богом без Бога! Не напружуючись, не трудячись, не ходячи в послуху у Бога і, в кінцевому підсумку, не люблячи Бога. А дуже легко і просто. Просто взявши і скуштувавши від забороненого плоду, – він трохи помовчав, проходжуючись між партами. – Як я бачив на одному рекламному плакаті в місті: «Тут і зараз». Так…
– Так виходить, що людина все-таки стала богом? – запитав хтось.
– Ні, – зітхнувши, відповів отець Лавр. – Диявол – брехун і батько брехні. Він просто збрехав. Якщо людина слухає Бога, вона стає богоподібною, а якщо вона слухає лукавого?
– А чому ж Адам йому повірив? Це що, не ясно, що без Бога стати богом не можна? Він що, зовсім головою не думав?
– Ти, брате, обережніше так зухвало заявляти, – сказав отець Лавр. – Знаєш, дуже багато хто лає Адама і Єву. Кажуть, що ось якби вони не скуштували, так добре б нам усім жилося.
– Ну так! А що, хіба не так?
– Хм, – отець Лавр пощипав борідку. – Є така заповідь: «Шануй батька твого і матір твою, як заповів тобі Господь Бог твій, щоб добре тобі було і щоб довголітнім був на землі». Давайте, браття, не будемо порушувати цю заповідь і не будемо лихословити прабатьків наших. Так ось… Чому ж людина порушила цю заповідь? Заповідь ця була дуже легкою. Ось Єфрем Сирін пише, – він знову взяв зі столу свою зошит і став читати: «Заповідь була легка, тому що віддав Бог Адаму весь рай і заборонив куштувати плоди від одного тільки дерева. Оскільки ж замість одного дерева Бог дав йому багато, то якщо скоєно злочин, сталося воно не з потреби, а з недбалості». А ось що пише Іоанн Златоуст: «Немов би так говорить Бог Адаму: "Я не вимагаю від тебе чогось важкого і тяжкого: дозволяю користуватися всіма деревами і заповідаю утримуватися тільки від одного цього"».
Читаючи ці виписки, отець Лавр підійшов до задніх рядів і подивився на семінариста, який відковиряв незгоду цих святих отців щодо раю. Той підняв на вчителя очі.
– Бачиш, брате, консенсус патрум, – отець Лавр ледве помітно усміхнувся і пішов назад до вчительського столу. – Знову ж таки, чому ж людина порушила цю просту і легку заповідь?
– З цікавості, може? – припустив хтось.
– Ні, тут все набагато глибше. У самій людині вже було щось, що з готовністю відгукнулося на спокусу. Ось що пише преподобний Єфрем: «Спокусливе слово не ввело б у гріх спокушуваних, якби керівництвом спокуснику не служило власне їхнє бажання». Ось, браття, запам’ятайте: людина грішить лише тоді, коли спокусник знаходить у ній самій щось гріховне – у її душі, у її якихось потаємних думках, можливо. Христос говорить про Себе: «Йде князь світу цього, і в Мені не має нічого». Тобто спокусник не знайшов у Ньому нічого, що могло б відгукнутись на його спокуси. На жаль, з нами справа інакша. З нашого серця виходять «злі думки, вбивства, перелюб, розпуста, крадіжки, неправдиві свідчення, хула» і так далі. І знову ж таки, все це, на жаль, є в нас: одні гріхи у нас процвітають, якщо знаходять відповідне середовище для звершення вчинком, інші перебувають у прихованому вигляді. Як насіння, знаєте – може зберігатися століттями, але варто дати йому вологу й ґрунт – починає проростати.
Звідси, браття, найважливіший моральний урок – отець Лавр знову підняв угору вказівний палець – ніколи не осуджуйте ближнього за жодні гріхи. Бо те, що твій брат звершив у ділі, в тобі самому перебуває у вигляді насіння, яке просто ще не проросло. А Господь дивиться на серце людини і судить думки серця – він з жалем похитав головою. – І варто Богові це допустити – і ти впадеш у той самий гріх, а то й у ще гірший. Я раніше дуже дивувався, коли читав молитви – вечірні або перед Причастям – він зупинився посеред класу й, прикривши очі, почав читати напам’ять: «Кое убо не содеях зло, кий грех не сотворих, кое зло не вообразих в душе моей… Блуд, прелюбодейство, хулу, ненависть, зависть, лихоимство, хищение», ну й так далі. А потім читаєш житіє святого, який написав цю молитву – та нічого подібного він не робив. Жив праведним життям. Спочатку я думав – це просто гарні слова. А потім зрозумів: ні, це не просто красномовність. Святий відчував у собі цей гріх, хоч він ще й не проявився зовні, і каявся в ньому як у вже звершеному. А в другій молитві на сон грядущий про це сказано прямо: «Желанию сатанину не остави мене, яко семя тли во мне есть». І знову – Бог дивиться на серце людини.
Отець Лавр пройшовся туди-сюди класом.
– Так ось, браття, те, що диявол знайшов у першій, ще безгрішній людині, – була гордість. Диявольська гордість, яка погубила самого диявола, – він зупинився й прикрив очі. – «Ты же рекл еси во уме твоем: на небо взыду, выше звезд небесных поставлю престол мой, сяду на горе высоце, на горах высоких, яже к северу: взыду выше облак, буду подобен Вышнему». Отак само і людина загордився і захотів стати богом. Сказав Богові: я сам, без Тебе обійдуся! І жінка… от зверніть увагу, браття: коли зірвала плід, то не понесла його Адаму, щоб він перший з’їв, а спершу сама скуштувала. І ось Єфрем Сирин пише: «Скуштувала раніше за чоловіка, сподіваючись, що, вже облечена в божественність, повернеться до того, від кого була створена людиною. Щоб стати головою того, хто був її головою, стати володаркою того, від кого повинна була приймати волю, бути у божественності старшою від того, перед ким молодша була за людською природою».
Ось, браття, порушенням заповіді виявилося, що в людині замість любові до Бога й ближнього живе гордість. А те, що гордість є першопричиною всякого гріха, про це говорить і Святе Письмо, і безліч святих отців – він знову відкрив свій зошит. – Преподобний Іоанн Касіян Римлянин у «Огляді духовної брані» пише: «Восьма і остання боротьба чекає нас із духом гордості. Ця пристрасть, хоча в порядку опису боротьби зі страстями йде останньою, але за походженням і часом – перша. Ангел, якого через надмір блиску й краси назвали Люцифером, був скинутий з неба не за щось інше, як саме за цю пристрасть». І далі: «Ось причина першого падіння і початок головної пристрасті – яка потім через того, хто перший був нею вражений», тобто диявола, «вкравшись у первозданного», тобто в людину, «виростила безліч пристрастей». А ось преподобний Іоанн Лествичник: «Гордість є відкинення Бога, зневага до людей, мати осуду, вигнання Божої допомоги, причина падінь. Де сталося гріхопадіння – там перед тим оселилася гордість, бо гордість – це передвісниця падінь». Так…
– А як же написано, що «корінь усіх зол – сріблолюбство»? – вигукнув хтось.
Далі буде…
Перші дві книги серії «Пікасо́…» можна замовити за адресою: [email protected].
