Служіння Церкви в Речі Посполитій: вижити всупереч гонінням
Як Православна Церква в литовсько-польський період, незважаючи на тиск і гоніння, продовжувала соціальне служіння через монастирі, парафії та братства.
Литовсько-польський період, від Кревської унії 1385 року до поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття, став часом важких випробувань для Православної Церкви на землях сучасних України та Білорусі. Велике князівство Литовське, а пізніше Річ Посполита, було багатоконфесійною державою, де православні складали значну частину населення. Однак після хрещення Литви в католицтво (1387 р.) і особливо після Берестейської унії (1596 р.) вони зіткнулися зі зростаючим тиском.
Виклики, пов'язані з окатоличенням та унією
Берестейська унія 1596 року призвела до глибокого розділення ієрархії та жорстоких переслідувань тих, хто залишився вірним Православ'ю. Королівські укази забороняли православним мати свої церкви, духовенство було змушене ховатися.
Уніати, підтримані владою, захоплювали православні храми, монастирі та школи, при цьому духовенство і віряни часто зазнавали насильства та побиття.
Дискримінація проявлялася і на законодавчому рівні: наприклад, з 1667 року сейми звільняли від військових повинностей лише католиків.
Соціальне служіння як форма опору
У XVI–XVIII століттях Православна Церква, розвиваючи благодійні ініціативи, поєднувала їх із захистом віри. Монастирі та парафії продовжували утримувати притулки, лікарні, роздавати допомогу бідним, особливо у великих містах, таких як Вільно (Вільнюс) та Львів. Наприклад, Свято-Духів монастир у Вільно, діючий з XVI століття, незважаючи на конфіскації, надавав допомогу жертвам гонінь, а також сиротам і вдовам.
У XVIII столітті, під впливом ідей Просвітництва, Церква просувала освіту для селян, хоча шляхта часто чинила опір цьому, побоюючись заворушень.
Економічні кризи, викликані війнами середини XVII – початку XVIII століть, виснажували ресурси, але служіння Церкви сприяло згуртованості православної громади.
Роль православних братств
Ключову роль у спротиві окатоличенню та унії відіграли православні братства – організації мирян при церквах, що виникли у XVI столітті. Їхньою метою були захист віри, просвіта та благодійність.
Займаючись книговиданням, вони друкували молитовники, Псалтирі, граматики та полемічні роботи, такі як «Слов'янська граматика» Лаврентія Зизанія. Віленська типографія перевершила інші центри за обсягом кириличної літератури, хоча король Сигізмунд III забороняв і спалював такі книги. Братства відкривали школи, де навчали грецької, слов'янської мов і богослов'я, успішно конкуруючи з єзуїтськими колегіумами. Завдяки підтримці меценатів, таких як князь Костянтин Острозький, здійснювалася підтримка церков і постраждалих від гонінь.
Братства активно чинили опір унії: брали участь у православних соборах, публікували антиуніатські тексти, сприяли відродженню релігійної культури та збереженню православної ідентичності.
Висновок
У литовсько-польський період Православна Церква пережила найважчі сторінки своєї історії. Однак систематичні гоніння, конфіскації та насильство не змогли знищити її соціальне служіння. Навпаки, воно стало інструментом виживання та єдності. Через монастирі, парафії та, особливо, братства Церква не лише захищала віру, але й формувала соціальну тканину: від допомоги бідним до просвіти мирян.
Ця епоха нагадує нам, як віра, навіть гнана, залишаючись вірною Євангелію, стає тихою, але міцною опорою.
Вона допомагає людям триматися разом, чинити опір тиску та берегти свою культуру. Навіть коли ієрархи та духовенство, зазнаючи переслідувань, не можуть діяти відкрито, особливу роль беруть на себе прості миряни, які несуть світло віри та будують мости милосердя.
