Почаївська Лавра – український Афон: нотатки паломника
Історія та сучасність великої святині Православ'я на Волині, яка майже вісім століть є оплотом віри та місцем паломництва тисяч людей.
Про Почаївську Лавру написані книги, складені пісні, зняті фільми. Історія її настільки обширна, що писати про неї важко. Легше приїхати сюди, пожити в прекрасно обладнаному готелі для паломників, відвідати святині, храми та богослужіння, щоб переконатися: на Святій Горі дійсно почиває благодать Божа.
Тут невидимо присутня Сама Матір Божа, Яка в 1240 році з'явилася інокам на горі у вогняному стовпі, залишивши на камені, як у м'якому воску, відбиток Своєї правої стопи. З нього забило чудотворне джерело, яке тече й досі, ось уже майже вісім століть.
Як свідчить передання, Києво-Печерські монахи, рятуючись від татаро-монгольського іга, пішли на захід і заснували на Волині Почаївський монастир на пам'ять про річку Почайну, в якій святий рівноапостольний князь Володимир хрестив Русь.
Перше враження: «Тут якась таємниця»
Автору цих рядків доводиться часто бувати в Почаєві. Однак найбільше запам'яталася перша зустріч з древньою обителлю ще в 1980-х роках, коли Лавра перебувала під ігом радянського атеїзму, а в будівлі нинішньої Почаївської духовної семінарії діяв музей атеїзму. Групи туристів неодмінно заводили в цей музей, де головним символом пропаганди була цитата Леніна: «Релігія – опіум для народу». Ось як я написав про цю зустріч роки потому:
«Пам'ятаю, як був вражений Троїцьким собором Лаври, зведеним на початку минулого століття (1906–1912). Академік А. В. Щусєв вирішив за тисячу кілометрів на захід, на межі католицького світу, повторити на Почаївській горі Троїцький храм Троїце-Сергієвої Лаври.
Тоді я, ще дуже далекий від віри молодий радянський журналіст, ніби побачив давню історію на власні очі: хвилі людського моря колихалися між синьо-блакитними стінами з суворими ликами святих. Літургія щойно закінчилася, і народ, серед якого було багато "сирих і убогих", на саморобних інвалідних візках, з котомками за плечима, прямував до золотого хреста, який тримав у руках ієромонах… Я не знав тоді про масштаби гонінь на Церкву, про море пролитої крові сповідників ХХ століття. Не знав і про важкі хрущовські часи, коли тернопільські партійні чиновники втілювали в життя атеїстичні директиви, а місцева міліція влаштовувала облави в Лаврі.
"Тут якась таємниця", – подумав я тоді здивовано…»
Преображення Лаври
Сьогодні обитель живе, як і раніше, в молитвах і трудах. За період незалежної України Лавра буквально перетворилася. Те, що було відібрано у неї, було повернуто: обширні господарські території, майстерні, типографія. Корпуси, де царювала «мерзота запустіння», відновлені. У колишньому монашому корпусі, де влада, як би у відплату віруючим, розмістила клініку для душевнохворих, тепер прекрасний готель для паломників із чудовою трапезною, де кожен відпочиває душею і тілом.
Але найбільшим досягненням братії на чолі з намісником, митрополитом Почаївським Володимиром (Морозом), стало зведення нового унікального Преображенського собору.
За величиною він займає одне з перших місць у Європі і вражає красою, оздобленням, чудовими мозаїчними розписами.
Як пояснив свого часу намісник, будівництво собору було викликано величезним притоком паломників, які просто не вміщалися в двох діючих соборах Лаври – Успенському і Троїцькому.
Лавра сьогодні: молитва і випробування
Нещодавно вдалося поговорити з деякими насельниками Лаври про життя обителі в нинішніх умовах. Число братії за останні роки не зменшилося, а, можливо, навіть зросло. Що стосується претензій греко-католиків і розкольників на служіння в Лаврі і спроб влади перевести монастир у статус державного заповідника, то всі ці ворожі ініціативи залишилися марними.
«Адже Матір Божа охороняє обитель від зазіхань», – пояснив мені один з парафіян, житель Почаєва.
Хтось може не повірити, але, незважаючи на гоніння, які переживає сьогодні Українська Православна Церква, потік віруючих на святу Почаївську гору не зменшується. Достатньо згадати недавній хресний хід з Кам'янця-Подільського до Почаєва, в якому взяло участь близько 20 тисяч віруючих. За словом світлої пам'яті Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана), «до порожнього колодязя люди не йдуть». Канонічна Православна Церква залишається незламним свідченням віри у Христа, і ворота пекла, за словом Спасителя, не подолають її (Мф. 16:18).
Протодиякон Сергій Герук
