Якщо єпископ – атеїст
З рукоположенням у єпископи монах погоджується на такий спосіб життя, який робить його особисте спасіння значно складнішим у порівнянні з тим, яке було до цього.
Сьогодні ми продовжимо розпочату раніше розмову про Церкву. У минулій бесіді я говорив про те, що всі християни є царським священством. Але це, звичайно ж, не заперечує наявності в Церкві священної ієрархії. Факт поставлення єпископів-пресвітерів у новозавітних писаннях виступає з усією очевидністю. І вся подальша історія Церкви свідчить про те, що практика поставлення-рукоположення мала важливе значення. Помилковою буде точка зору, яка стверджує, що первісне християнство перебувало в стані благодатного анархізму. Церква без предстоятелів перетворилася б на безладну масу. Тепер наша розмова піде про церковну ієрархію і про таїнство священства.
Якщо ми будемо уважні до новозавітних текстів, то без зусиль побачимо, що обрання на служіння в Церкві, як правило, не було справою вибору людей. Читаємо в книзі Діянь: «Дух Святий сказав: відділіть Мені Варнаву і Савла на справу, до якої Я покликав». І тільки після цього апостоли, «звершивши піст і молитву, поклали на них руки» (Діян. 13:2-3). А якщо у апостолів не було ясного розуміння, який потрібно зробити вибір, вони кидали жереб. Так було, коли замість зрадника Іуди вибирали між Йосифом і Матфієм. Апостоли не голосували і не вивчали особисті якості кандидатів. Вони кидали жереб з молитвою: «Ти, Господи, Серцевидець усіх, покажи з цих двох одного, якого Ти обрав прийняти жереб цього служіння» (Діян. 1:24-25). Того, кого вибирав Дух Святий, апостоли рукополагали. Хіротонія була видимим свідченням такого обрання. Церковний народ, визнаючи цей вибір, виголошував: «Аксіос!» (достойний).
Отже, ми бачимо, що кандидат на рукоположення послідовно проходив три етапи:
- Відділення на служіння Духом Святим.
- Саме рукоположення, в якому Дух Святий ниспосилав Своїм обранцям благодатні дари для цього служіння.
- Визнання Церквою факту рукоположення.
Усі три етапи в Давній Церкві мали найважливіше значення.
Що ми маємо сьогодні? З трьох пунктів у нас залишився тільки один – саме рукоположення.
Обрання на церковну посаду засвоєно собором єпископів або владою одного єпископа. А церковний народ вже давно відсторонений від реальної участі у виборі кандидата на рукоположення.
Чи означає це, що сучасна церковна ієрархія неугодна Богу? Звичайно ж, ні. Дух Святий як діяв, так і продовжує діяти в Церкві. Він Своїм промислом обирає людину на служіння, поставляє на ту чи іншу ступінь церковної ієрархії. Господь Сам веде Своїх обранців до прийняття священного сану. Правда, діє Він не так явно, як це було в харизматичний період церковної історії, але, тим не менш, Його промисел залишається незмінним.
Чи можемо ми з цього зробити висновок, що всі служителі, над якими звершується хіротонія, – обранці Божі, що саме Дух Святий покликав їх на служіння в Церкві? На жаль, ні. Історія Церкви знає величезну кількість рукоположень, явно Богу неугодних. І не тільки їх. Колегіальні рішення єпископів, навіть у складі, рівному Вселенському собору, через деякий час визнавалися соборним розумом Церкви неугодними Богу, а самі ці зібрання отримували назву розбійницьких. А скільки ми знаємо рішень синодів, церковних судів і навіть соборів, які засуджували святих і праведників!
Звичайно ж, буде неправильним ототожнювати рішення єпископату з волею Духа Святого, навіть у тому випадку, коли до резолюції самовпевнено додається приписка: «Ізволися Духу Святому и нам».
Що стосується рукоположення, то ми знаємо масу прикладів симонії, коли рукополагали за хабар. Або як нам ставитися до так званих «комсомольських наборів» у семінарії, коли компартія, щоб зруйнувати Церкву зсередини, посилала туди вчитися комсомольців? Причому, як правило, примусово, як покарання. Потім хтось із них у процесі навчання і служіння дійсно приходив до віри, а хтось спивався і деградував.
Але, власне, і в самій церковній середовищі було чимало випадків, якщо можна так висловитися, «безбожного» рукоположення.
Ось один із прикладів. У 2000 році Олексія Тарасова, учня Санкт-Петербурзької духовної академії, рукоположили в священний сан. Ця людина, за відгуками тих, хто його добре знав, була підлою. Але саме тому був дуже улюблений священноначаллям академії, оскільки регулярно доносив на своїх товаришів. Коли Олексія під час літургії вели до вівтаря для рукоположення, весь храм дружно кричав «Анаксіос!» (тобто «недостойний»). За всіма канонами церковного права архієрей не мав права його рукополагати. Але замість цього служачий єпископ вийшов до учнів і сказав, що не збирається уподібнюватися Понтію Пілату і слухати крики натовпу. Тобто Олексія, якого він збирався рукополагати, владика уподібнив Ісусу Христу, а семінаристів – натовпу, що вимагав Його розп'яття. Після цього прізвисько Анаксіос закріпилося за Олексієм назавжди. Показово і те, що такий публічний сором і ставлення до нього товаришів самого Олексія анітрохи не збентежили. Не дивно, що через деякий час він став Ігнатієм, єпископом Костомукшським і Кемським. Однак його негідне життя все-таки стало надбанням гласності, що призвело не тільки до втрати кафедри, а й до заборони в служінні та позбавлення права носіння єпископського одягу.
Найбільше мене здивував той факт, що таке антиканонічне висвячення відбувалося не в якійсь глухій єпархії, звершувалося не провінційним архієреєм, а в одному з найавторитетніших богословських навчальних закладів країни, перед обличчям освічених слухачів академії, які прекрасно розуміли весь абсурд і антиканонічну суть того, що відбувається.
І ось тепер на цьому конкретному прикладі поставимо запитання, яке я чув неодноразово: як ставитися до висвячень, подібних до висвячення Олексія Тарасова?
Або розширимо питання: якщо немає волі Божої на висвячення єпископа, а замість неї діє зла людська воля, чи є висвячений таким чином кандидат єпископом?
Тобто чи є його статус легітимним, а саме таїнство – дійсним?
Чи має він єпископську благодать? Якщо не має, то як ставитися до тих таїнств, які він після цього звершує?
Чи є дійсними вчинені ним хіротонії священників? Якщо ні, то як із цим бути?
А якщо він все-таки отримав у хіротонії благодать єпископства, то виходить, що Дух Святий змушений підкорятися людській волі, яка примушує Його давати благодать у таїнстві висвячення тим самовисуванцям, яких Він не обирав?
Відповідаючи на останнє запитання, потрібно сказати, що немає нікого в усьому тварному світі, хто міг би змусити Бога зробити щось проти Його волі. Ніколи воля Господня не може залежати ні від людської, ні від будь-якої іншої волі. Бог завжди посилає Свої дари тільки тим, кого Він Сам обирає. Якщо немає волі Божої, то жоден, навіть найавторитетніший собор єпископів, не зможе дати ставленику дари Святого Духа. Таким чином, висвячені безбожники не тільки не мають священного сану, а й, цілком можливо, через своє гріховне життя вже й не є членами Церкви. Хоча в горизонтальному вимірі Церкви, в її видимому прояві, вони будуть носити належні їм шати, священнодіяти і уявляти себе єпископами, думаючи, що й справді є такими.
Ну а якщо такий безблагодатний єпископ висвятить священника, якого поставляють на цей щабель у згоді з волею Божою? Чи буде це рукоположення дійсним? Я вважаю, що так. Тут я пошлюся на думку протопресвітера Миколая Афанасьєва, який у своїй монументальній праці «Церква Духа Святого» пише таке:
«Бог посилає дари Святого Духа не на тих, кого обирають єпископи, а на тих, кого Він Сам обирає. Єпископ має благодать звершувати таїнство рукоположення, але це не означає, що він розпоряджається дарами Святого Духа. Ще менше це означає, що єпископ при висвяченні кліриків передає їм дари Святого Духа <...>.
Така думка виявляє глибоке нерозуміння таїнства поставлення. Єпископ сам по собі зі своєї благодаті нікому нічого не може передати. Благодать не є якоюсь річчю, яка підлягає передачі від одного іншому, і єпископ не володіє скарбницею благодаті, щоб роздавати її тим, кому він бажає. Благодать є живий дар Святого Духа, що живе в Церкві. У Церкві Сам Бог поставляє на особливі служіння».
При цьому, звісно ж, потрібно розуміти, що священнослужитель – не просто інструмент у руках Божих, через який Він діє у світі.
Безсумнівно, харизма священства, як і інші дари Духа Святого, має місце в Церкві. Але, на мій погляд, це харизма не статична, а динамічна: вона може збільшуватися в міру духовного зростання священнослужителя або зменшуватися, аж до повного зникнення, у разі безбожного життя. Тому моральний стан духовенства відіграє величезну роль. «Божественна благодать, що завжди немічних лікує, а виснажених заповнює», діє в Церкві вільно, але дух священства, його особисте благочестя і ті дари, які він отримує в хіротонії, звісно ж, відіграють найважливішу роль. Вони взаємодіють синергічно. Тому, як вчить святитель Іоанн Златоуст, душа священника має бути світлішою за промені сонячні. Він покликаний бути відображенням Христа на землі, Його духовним втіленням.
Потрібно розуміти, що баланс сил між духовенством, у якому живе дух Христовий, і тими, у кому живе дух світу цього, і визначає якісний стан кожної окремо взятої єпархії та Помісної Церкви загалом. Політики завжди намагалися використовувати Церкву у своїх інтересах.
Для «сильних світу цього» Церква – лише суспільний інститут. І що більше в ній буде обмирщеного духовенства, то більше в Церкві буде політруків у рясах, то більше там буде політпропаганди і запобігливого ставлення до світу і його правителів.
Що стосується висвячення, то тут, виходячи з того, що ми читаємо у Святому Письмі, виникає закономірне запитання: «А як зрозуміти волю Божу?». Де є воля Духа Святого на рукоположення ставленика, а де її немає? На перший погляд це здається складним питанням, але насправді це не так. Якщо вдивитися в долю і мотивацію кожного окремо взятого клірика, то можна побачити, де справді діяла воля Божа, а де – гордість, марнославство й амбіції самої людини. Та й сам християнин може побачити це в собі без особливих зусиль. Достатньо просто бути чесним із собою.
Щодо сучасного єпископату, то, на мій погляд, сьогодні архієреї змушені поєднувати в собі два принципово різних способи життя. З одного боку, єпископ – це монах. А чернецтво передбачає віддалення від суєти світу і життя в молитовному усамітненні. Чернець – від грецького «монос», тобто «один». З іншого боку, єпископ – це церковний менеджер і адміністратор, який якраз і перебуває в самому епіцентрі метушні та багатотурботливості. І поєднувати в собі ці два способи життя дуже непросто.
У хронологічній послідовності спочатку «з'являється на світ» монах, а вже потім він отримує єпископський послух як образ служіння Церкві. Але якщо чернець у такому християнині дозрів і народився, то поставлення на єпископське служіння для нього означає не що інше, як добровільну згоду жертвувати своїм особистим спасінням заради церковного блага.
З рукоположенням у єпископи монах погоджується на такий спосіб життя, який робить його особисте спасіння набагато складнішим порівняно з тим, яке було до цього. І для спасіння своєї душі він повинен намагатися будь-що-будь зберегти всередині себе чернечий устрій. Інакше його власне духовне життя перетвориться на катастрофу.
Тому єпископське служіння в цьому сенсі є важкий хрест. Але якщо людина з радістю відмовляється від чернечого способу життя заради церковної кар'єри та матеріальної вигоди, то це вже явне свідчення того, що в ній помер не тільки чернець, а й християнин.
Меншою мірою, але те ж саме можна сказати і про священство. Стаючи пресвітером, християнин ускладнює собі шлях до спасіння порівняно з тим, як якщо б він був рядовим членом Церкви. З нього буде куди більший попит. Клірик може увійти в Царство Боже тільки як клірик або не увійти в нього зовсім. Шлях звичайного парафіянина для нього в цьому випадку стає закритим.
Церковна видима, земна горизонталь з її ієрархією, чинами і званнями, і її духовна, невидима вертикаль не збігаються одна з одною. Я цілком згоден зі словами старця Симона (Безкровного), який говорить про те, що жодна людина в Церкві, починаючи від скромного парафіянина і закінчуючи Патріархом, не є тим, ким себе вважає. Хто ми є насправді, знає тільки благодать Божа і ті, кому вона це відкриває.
