Феодосій Печерський і Лавра, у двері якої стукає світ
16 травня Церква святкує день пам'яті одного з двох особливих світочів Києво-Печерської лаври – Феодосія Печерського.
За життя преподобного Феодосія Печерські пагорби містили в собі все необхідне для молитовного усамітнення: достаток печер, віддаленість від міста, відсутність життєвої суєти. Не дивно, що попередник і наставник Феодосія преподобний Антоній побачив тут ідеальне місце для духовного подвигу.
На момент, коли до печерної обителі прийшов тоді ще юнак Феодосій, навколо преподобного Антонія вже зібралася братія. Як нерідко бувало в історії християнського подвижництва, перші учні та послідовники подвижника відразу переймали його настрій, і утворений монастир ставав колискою подвижництва.
У випадку з Києво-Печерським монастирем все вийшло набагато масштабніше і значніше – працями і подвигами преподобних Антонія і Феодосія він став колискою чернецтва на Русі.
Преподобний Антоній поніс особливий подвиг, обравши замість усамітненої безмовності працю зі створення монастиря та духовного наставництва. Преподобний Феодосій, перейнявши від нього керівництво монастирем, теж узяв на себе чималий подвиг: він мав зберегти чернече життя печерної обителі на тій самій духовній висоті, що й за преподобного Антонія, і зробити це було потрібно.
А потім у ворота монастиря дедалі наполегливіше став стукати світ, від якого спочатку монастир був повністю відокремлений. Люди, що йшли до подвижників із духовними потребами і життєвими скорботами, князі та знать, серед яких преподобний ігумен здобув найвищий авторитет, сильні світу цього, часом творили монастирю не тільки милості, а й різного роду капості. І в цих нових умовах у рівнянні дух монастиря, як і раніше, необхідно було зберегти.
З Києво-Печерського патерика і з житія преподобного Феодосія ми знаємо, що цей подвиг він поніс гідно, і Печерська обитель за його ігуменства залишалася обителлю святих у первісному, біблійному розумінні поняття святості. Вона дійсно світила світу, будучи відокремленою, відособленою від нього. Вона впливала на світ, що оточував її, не дозволяючи світу впливати на себе, залишаючись повністю нечутливою до духу світу.
Нам добре відома подальша історія Києво-Печерської лаври. Вона не була простою, обитель дуже багато зазнала, але щоразу відроджувалася, явно підтверджуючи євангельську істину, що «світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його» (Ін. 1:5).
Сьогодні Господь проводить Печерську обитель через чергові випробування. І знову, як і тисячу років тому, до монастиря нав'язливо і нахабно намагається проникнути дух світу цього.
Йому вже багато вдалося: ми були свідками і концертів у Трапезному храмі, і дебошів біля стін монастиря, і погрози розправою, і знущання з ченців, і недопуску вірян на богослужіння. Вже активно озвучуються ідеї щодо майбутнього Нижньої лаври. Плани один безбожніший за інший, і всі об'єднані одним: у монастирі має припинитися чернече життя. Пародія на нього, гра в монастир може мати місце, і йому надається рівно стільки місця, скільки потрібно, щоб воно не заважало світові, який вирішив освоїти простір, колись відособлений і непідвладний йому.
Що сказати? Зараз дуже добре було б написати щось підбадьорююче на кшталт «нічого в них не вийде», «лавру ми не віддамо», «все минає, і шабаш активістів мине», але я цього робити не стану. Не варто тішити себе ілюзіями. Якщо світ намірився прогнати з лаври ченців, він рано чи пізно зробить це. Якщо світу хочеться знищити Церкву, він не полишить спроб зробити це і не зупиниться на півдорозі. І що раніше ми це зрозуміємо, то краще для нас.
Щоб не пустити світ у простір лаври, потрібен щонайменше преподобний Феодосій Печерський, а наш час до межі збіднів праведниками.
Вони є, але їх критично мало. Їхнього голосу просто не чути серед багатоголосної какофонії світу. Щоб почути, треба замовкнути, а щоб замовкнути, треба отямитися.
Наше суспільство не отямиться від божевільного чаду доти, доки у своєму падінні не досягне дна. Ось тоді, у жаху і розгубленості, воно замовкне і почне злякано і розгублено озиратися на всі боки, шукаючи відповіді, як воно до цього докотилося і що тепер робити. Щоб почати рух угору, треба досягти дна.
Поки ще не дно, поки ми просто продовжуємо падати. Усі разом – суспільство, що збожеволіло від злості й ненависті, та Церква, що збідніла на праведників. Проте, як ми знаємо, «ніч не на роки».
Ще трохи, і градус ненормальності того, що відбувається, стане настільки високим, що брати участь у ньому чи навіть просто байдуже спостерігати стане рішуче неможливим. Ось тоді і стане чути голос тих, хто прийде в дусі і силі преподобних Печерських, несучи євангельське світло світу. Світу, який вже не лізе в Церкву. Вже безмовному, готовому слухати та чути.
