Чому Церква зростає у гоніннях?
Цього року на Великдень у храмах УПЦ було помітно більше народу, ніж минулого. Чому так відбувається? Це важливо для розуміння того, куди йти далі.
Тенденція: людей у храмах більше
2025 року феномен збільшення людей у храмах УПЦ став настільки явним, що не помічати його вже не можна. Минулого року він також спостерігався, але якщо його можна було розцінити як разовий сплеск відвідуваності, то сьогодні є підстави говорити про тенденцію. Майже всі священики УПЦ у різних регіонах підтверджують в один голос: у 2025 р. людей у храмах на Великдень більше, ніж у 2024 р., а у 2024 р. було більше, ніж у 2023 р.
Люди, які приходять у храми на Великдень, зазвичай поділяються на дві категорії: одні приходять на всю Великодню службу, а інші – лише під кінець, посвятити паски. Тенденція охоплює обидві ці категорії. Сьогодні більше і тих, хто брав участь у Великодньому богослужінні, і тих, хто прийшов пізніше окропити свої кошики з їжею.
Тобто ми спостерігаємо збільшення кількості людей, які приходять до храму, щоб молитися Богу, а отже – вони вірять, що Бог є у цій церкві та чує їхні молитви. З іншого боку, тим людям, які просто за традицією йдуть освячувати паски на Великдень, воду на Водохреща, зілля на мучеників Макавеїв тощо – для цих людей також очевидно, що у храмах УПЦ це можна зробити без сорому.
Це означає, що казочки про «московських попів» та «фсб-шників у рясах», якими пригощають наш український народ псевдопатріоти та державна влада найвищого рівня, вже не знаходять відгуку в серцях та умах людей. Народ поступово розуміє, що все це брехня і брудний наклеп. Дедалі більше людей розуміють, що УПЦ є справжньою Церквою, що там служать священники Божі і що вони несуть людям Благодать Божу як на рівні Таїнств Церкви, так і на рівні освячення пасок.
Є ще один, глибший рівень цієї тенденції – це збільшення кількості чернечих постригів в УПЦ.
Звичайно, в нинішніх умовах ми не можемо мати вичерпні статистичні дані з різних конфесій і не можемо все представити у вигляді наочних графіків. Але судячи з новинних повідомлень, людей, які бажають повністю присвятити себе Богу, побільшало, і на порядок. Адже сьогодні навіть просте відвідування храму УПЦ може принести неприємності (особливо для бюджетників), а вже прийняття чернецтва чи священного сану автоматично наклеює на людину ярлик «московського попа», привертає увагу силових органів, радикалів та місцевої влади. У таких умовах чернецтво (як і священство) – це добровільне приречення себе на скорботи, гоніння та засудження оточуючих.
Невільник – не богомольник
Водночас у «державній» ПЦУ, на користь якої відбираються храми і куди заохочують ходити бюджетників, відвідуваність дуже низька. Принаймні у цих відібраних церквах. А ситуація з монашеством – просто катастрофічна. І це при тому, що ченці – це сіль Церкви. Якщо немає людей, готових подарувати Богу все своє життя без залишку, то така релігійна організація приречена на вимирання.
Подумаємо, чому так відбувається?
Чому в УПЦ, на яку виливаються тонни брудної брехні, храми переповнені? І навпаки, чому конфесія, яка перебуває у фаворі у влади, яку позиціонують як проукраїнську, найпатріотичнішу, найправильнішу, залишається майже без парафіян?
Чому прості українські люди не хочуть туди йти?
На останнє запитання простіше відповісти: невільник – не богомольник. Можна змусити прийти один раз до храму, поставити свічку, звершити якийсь обряд. Але не можна змусити вірити, не можна змусити молитись, не можна змусити спілкуватися з Богом. Коли є зовнішній тиск – обряди виконуються, коли він зникає, тоді вже немає мотивації грати роль віруючого. І це стосується не лише сучасної української ситуації.
Наприклад, 1716 р. Петро ввів обов'язкове причастя всіх чиновників імперії православного сповідання. Щорічно вони були зобов'язані надати довідку про виконання цієї «повинності».
Так було до 1917 р., коли після Лютневої революції Тимчасовий уряд скасував обов'язкове причастя для військовослужбовців. І кількість причасників серед цієї категорії одразу впала вдесятеро.
І це відбувалося за умов Першої світової війни, коли умови життя начебто сприяли релігійному піднесенню.
Сьогодні й скасовувати нічого не потрібно. Обов'язків відвідувати храми ПЦУ немає, принаймні поки що. Можна зібрати людей для захоплення храму, можна для гарної картинки разово звезти бюджетників на «богослужіння» Сергія Думенка. Але змусити людей ходити молитися до храмів ПЦУ не можна. Ось і з'являються у мережі фотографії майже порожніх храмів ПЦУ на Великдень чи інші великі свята.
Чому ж зростає кількість людей у храмах УПЦ?
Наприкінці ІІ – початку ІІІ ст. церковний письменник і апологет Тертуліан написав свою знамениту фразу «Semen est sanguis Christianorum» – «Кров християн є насіння (нових) християн».
Ця фраза була написана в епоху гонінь, які зводили на християн римські імператори і місцева влада.
Християн гнали, вбивали, мучили, позбавляли майна та громадянських прав, а Церква все одно зростала і збільшувалася. Християнське вчення проникало у найвіддаленіші куточки імперії.
Представники всіх верств тогочасного суспільства приймали цю гнану і ненавидиму багатьма віру. Вже після закінчення епохи гонінь святитель Іоанн Златоуст (IV ст.) сказав: «Жодне гоніння не знищило Церкву, але, навпаки, робило її ще більш славною… Бо як золото випробовується в горнилі, так і віра зміцнюється в стражданнях».
Коли християнин не просто веде благочестиве життя, але погоджується терпіти страждання за Христа – це найдієвіша проповідь віри. Коли люди приходять у храм у благополучні часи, коли Церкву ніхто не жене, а влада всіляко сприяє її зовнішньому розвитку, можна подумати, що це робиться з якихось життєвих міркувань.
Але Церкву починають переслідувати, ставити поза законом. Народ починають переконувати, що Церква – це «агентура ФСБ», «колаборанти» та «зрадники» (у минулому було за змістом те саме, тільки інші формулювання). Ніхто не хоче носити на собі подібні ярлики, але люди приходять до Церкви. В Україні є нерідкими випадки, коли парафіянам УПЦ загрожують звільненням з роботи, коли дітей священників УПЦ цькують у школі та у дворі, коли на адресу вірян надходять погрози розправи. Але люди все одно йдуть до церкви.
І ось у якогось стороннього спостерігача виникає запитання: «Чому люди йдуть до Церкви попри суспільний осуд, погрози розправи та інші неприємності? Чому вони вважають за краще йти в УПЦ, коли буквально поруч в обласканій владою ПЦУ все майже те саме (зовні)? Що таке важливе може бути в Церкві, що люди погоджуються терпіти страждання і поневіряння, аби не втратити це?»
І якщо такий сторонній спостерігач починає з'ясовувати справжні причини всього цього, він робить висновок, що в Церкві люди дійсно знаходять Бога. А спілкування з Богом варте того, щоб зневажити всі небезпеки на цьому шляху. І нерідко такий спостерігач зрештою говорить: «І я хочу бути таким». Так насіння, посіяне мучениками та сповідниками, дає свій плід. Так люди приєднуються до Церкви. Так Церква росте й множиться.
Чому віра зміцнюється?
Але ще важливішою є тенденція не лише кількісного збільшення молящихся у храмах УПЦ, а й їх якісна (якщо можна так висловиться) зміна. Люди більш усвідомлено беруть участь у богослужіннях і парафіяльному житті, глибше осягають свою православну віру, тісніше спілкуються з Богом.
Всі ми прагнемо комфорту, благополуччя, достатку, здоров'я. Але закон духовного життя полягає в тому, що наближення до Бога, зростання у вірі, пізнання Істини відбуваються через страждання і скорботи.
Апостол Павло, проповідуючи Євангеліє, говорив, «що багатьма скорботами слід нам увійти в Царство Боже» (Дії 14: 22). А в Посланні до римлян він пояснював механізм, як це відбувається: «І не цим тільки, але хвалимося і скорботами, знаючи, що від скорботи походить терпіння, від терпіння досвідченість, від досвідченості надія, а надія не осоромлюється, тому що любов Божа вилилася в серця наші Духом Святим» (Рим. 5: 3–5).
Святитель Лука Кримський, майже наш сучасник, описуючи своє життя в автобіографії, назвав її так: «Я полюбив страждання». Як можна полюбити страждання? Чи це не патологія? Чи не суперечить це здоровому глузду? Відповідь у тому, що
через смиренне терпіння страждань з повною довірою Богові людина отримує такий скарб, у порівнянні з яким будь-які страждання – ніщо.
«Немає нічого кориснішого за скорботи, бо вони ведуть нас до пізнання себе і до великої мудрості», – говорив святитель Іоанн Золотоуст у IV ст. На VII ст. святий Ісаак Сирін стверджував: «Що більше зростає страждання, то більше поглиблюється серце в Бозі».
Більше того, без скорбот і страждань отримати цей духовний скарб неможливо. Той же Ісаак Сірін говорив: «Хто без страждань бажає увійти в пізнання істини, той немовля в розумі». Святий Симеон Новий Богослов (X–XI ст.) писав: «Пізнання Бога приходить через сльози, через біль, через внутрішню ломку. Тільки той пізнає істину, хто поклав душу свою за неї». А святий Кіпріан Карфагенський (III ст.) був ще більш категоричним: «Хто не страждав за істину, той ще не пізнав її сили».
Післямова
Ті віряни УПЦ, які, незважаючи на гоніння та скорботи, все ж таки залишилися в Церкві і зберегли вірність Богу, набувають духовного скарбу, пізнають істину, наближаються до Бога. І це відбувається, незважаючи на захоплення храмів, погрози розправи тощо. Але більшість із нас все ж таки ще не виросла в міру святителя Луки Кримського, ми ще не можемо сказати разом з ним: ми полюбили страждання.
Багато хто хотів би, щоб усе повернулося, щоб усе стало знову як було. Business as usual, як кажуть у бізнес-сфері. Щоб знову ми могли ходити багатолюдними хресними ходами, щоб знову можновладці приходили до наших храмів на свята ставити свічки, щоб кандидати на високі посади їздили до наших архієреїв за благословенням (як мер Черкас, що нині утискає Церкву). Щоб нас ніхто не чіпав, не виганяв із храмів і не приклеював образливих ярликів.
Ми не знаємо, що буде далі. Можливо, все й повернеться. Можливо, Бог приготував нам щось інше. Але кожен віруючий повинен докласти максимум зусиль, щоб не втратити духовного скарбу, який він придбав зараз, у період гонінь і скорбот за Христа. І поки Господь веде нас через це горнило випробувань, покладатимемо всю нашу надію на Христа, у Нього шукатимемо сил і допомоги, у Його волю передаватимемо самих себе і один одного.
