РПЦ, держава і війна: що митрополит Кирил сказав би патріарху Кирилу

Сьогодні позиція РПЦ щодо війни в Україні практично сформована – Церква повністю підтримала дії держави. Про це свідчать заяви вищої ієрархії, риторика блогерів-священнослужителів та благословення мобілізованих росіян на фронт у єпархіях. Зараз здається, що в РПЦ займали позицію щодо підтримки війни завжди. Однак це зовсім не так. Якихось 20 років тому на Архієрейському соборі було ухвалено документ, у якому декларувалися зовсім інші принципи і в питанні стосунків із державою, і у ставленні Церкви до війни, і праві Церкви не підкорятися, якщо влада змушує віруючих порушувати заповіді Божі.

Факти – річ уперта

Розмірковуючи про війну і ставлення до неї Церкви та оцінюючи сьогоднішню ситуацію, потрібно перш за все констатувати наступні факти.

По-перше, війну проти України почала Росія, а не навпаки. Можна довго сперечатися про захист Донбасу, але 24 лютого РФ почала повномасштабні бойові дії по всій Україні. Практично знищені західні передмістя Києва, величезні руйнування ми бачимо в Чернігівській, Сумській, Харківській, Житомирській та багатьох інших областях країни.

По-друге, війна ведеться на території України, а не Росії.

По-третє, для вторгнення військ РФ в Україну так і не з'явилося жодної зрозумілої аргументації. Україна не загрожувала РФ, не висловлювала наміру вторгнутися на її територію, захопити її міста, скинути її уряд і так далі. Якщо загрози і звучали, то від маргіналів, які не мали для їх здійснення ні військових, ні політичних, ні економічних ресурсів. Як, власне, і вся Україна.

По-четверте, від цієї війни масово страждає мирне населення. В останні тижні до руйнування міст та сіл додалося і масштабне знищення цивільної інфраструктури: обстріл ракетами й дронами електростанцій та інших об'єктів життєзабезпечення. Цілі цих дій не приховуються – заморозити в буквальному сенсі слова населення України в зимовий період. Такі вчинки не тільки складно зрозуміти з точки зору моралі, вони порушують безліч міжнародних конвенцій, що регулюють дії держав під час військових конфліктів.

По-п'яте, на кінець жовтня 2022 р. військові дії зруйнували близько 150 храмів Української Православної Церкви, загинула величезна кількість її парафіян як на фронті, так і серед мирних жителів. Щодня в заупокійних пом'янниках церков додаються нові і нові імена. Тобто страждають віруючі, «захист» яких декларувався владою РФ як одна з цілей «СВО».

З усього цього випливає, що

РФ веде абсурдну війну проти держави Україна та її народу. Незважаючи на всю очевидність цього факту, в РПЦ не тільки виправдовують цю війну, але й фактично закликають росіян брати у ній участь.

Позиція патріарха Кирила

Прикладів прямої або непрямої підтримки війни патріархом досить багато. Наприклад, після освячення Спасського кафедрального собору Пензи в червні 2022 р. він заявив, що російські військові в Україні керуються внутрішнім моральним почуттям, заснованим на православній вірі, і що «наші молоді хлопці зараз захищають Росію на полі бою». Наскільки відповідають дійсності слова про захист Росії в «українській» війні, можна зрозуміти з фактів, наведених вище.

Також патріарх Кирил стверджує, що зараз іде «метафізична боротьба» добра зі злом, у якій, за його словами, РФ на стороні добра, а межа між добром і злом проходить по кордонах держав. Цей вкрай незвичайний для православного богослов'я тезис патріарх Кирил доповнює не менш спірним (вже для історичної науки) твердженням, що «Росія в своїй історії ніколи ні на кого не нападала».

Ну й апофеозом «військового богослов'я» предстоятеля РПЦ є заява, що загибель солдата на полі бою змиває з нього всі гріхи. Дослівно: «Він себе приносить в жертву за інших. І тому віримо, що ця жертва змиває всі гріхи, які людина вчинила».

Після початку мобілізації в РФ, яка по факту є відправкою вчорашніх мирних жителів на смерть, предстоятель РПЦ фактично закликав брати у ній участь і знову аргументував це релігійними факторами. Цитата: «Ми дожили з вами до доленосного часу, а в доленосний час слід оновити нашу віру, загострити нашу свідомість і нашу пам'ять, на багато що подивитися інакше, на що ми ще вчора дивилися без будь-якої уваги й особливої турботи. І ось тоді ця наша духовна мобілізація, до якої я зараз всіх закликаю, допоможе і мобілізації всіх сил нашої вітчизни».

Але таку сьогоднішню позицію патріарха Кирила викриває… він сам. Його викривальні слова задокументовані і навіть підкріплені авторитетом всієї Руської Православної Церкви. Йдеться про документ «Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви», ухвалений на Архієрейському соборі РПЦ в ювілейному 2000 році. Нинішній патріарх Кирил, а тоді митрополит Смоленський і Калінінградський і глава Відділу зовнішніх церковних відносин, очолював синодальну робочу групу з підготовки проєкту концепції.

Всього в складі групи було 26 осіб: архієреї та клірики РПЦ, професори духовних шкіл і співробітники синодальних відділів. Митрополит Кирил організовував і направляв роботу цієї синодальної групи, а тому вийшовший з її надр документ багато в чому можна вважати його дітищем. На ювілейному Архієрейському соборі 2000 р. він виступив з доповіддю про роботу синодальної групи і зупинився на найважливіших, з його точки зору, положеннях концепції. Окремі положення цієї доповіді ми і розберемо нижче. В основному нас будуть цікавити висловлювання митрополита Кирила по двох розділах концепції: «III. Церква і держава» і «VIII. Війна і мир».

Церква і держава

Отже, що ж сказав митрополит Кирил стосовно відносин Церкви й держави?

Почав він з невеликої ретроспективи. Цитата: «Так, на Архієрейському соборі 1992 року було заявлено, що "Церква не пов’язує себе ні з яким суспільним чи державним ладом, ні з якою політичною силою"».

Теоретично це так, але на практиці сьогодні РПЦ надзвичайно тісно пов’язала себе з правлячим режимом, причому не просто з режимом, а з усіма його діями, які ми спостерігаємо в Україні.

Коментуючи параграф III. 2, митрополит Кирил сказав: «Дуже важливо правильно окреслити межі компетентності державної влади <...> Держава за жодних обставин не повинна перетворюватися на самоцільний інститут. Ми знаємо, що така тенденція неодноразово проявлялася в історії, і знаємо, до яких небезпечних наслідків вона може призвести».

Чи не бачимо явно таку тенденцію в Росії сьогодні? Чи не спостерігаємо ми зараз саме цих «небезпечних наслідків»?

Коментар архієрея до параграфа III. 4: «Попри всі відмінності умов, у яких Церква звершує своє служіння, вона незмінно спирається на заповіді Христові, вчення апостолів, святі канони, і тому завжди виконує ті завдання, які доручені їй Богом».

Сьогодні численні заяви священноначалля РПЦ всіляко заохочують росіян іти на війну. Ми вже не говоримо, як це впливає на українців. Але от питання: якщо якийсь росіянин надихнеться подібними виступами, піде на фронт і там загине, що тоді? Чи не відчуватимуть у РПЦ певну відповідальність за це? І як це узгоджується з порушенням заповіді «не вбивай»?

Параграф III. 5: «Якщо влада примушує православних віруючих відступити від Христа і Його Церкви, а також до гріховних, згубних для душі вчинків, Церква повинна відмовити державі в послусі... У разі неможливості послуху державним законам і розпорядженням влади з боку церковної повноти, церковне священноначалля після належного розгляду питання може здійснити такі дії: вступити в прямий діалог з владою щодо проблеми, що виникла; закликати народ застосувати механізми народовладдя для зміни законодавства або перегляду рішення влади; звернутися до міжнародних інстанцій та світової спільноти; звернутися до своїх чад із закликом до мирної громадянської непокори».

Цілком очевидно, що зараз саме той випадок, коли держава змушує своїх громадян, у тому числі православних, «до гріховних, згубних для душі вчинків». Але з боку священноначалля – тиша. І вже точно ми не чуємо нічого схожого на заклики до «мирної громадянської непокори».

Про відмову від послуху йдеться ще в одному розділі концепції – «Християнська етика та світське право». Представляючи цей розділ, митрополит Кирил говорить: «У п. IV. 9 визначено непорушну межу законослухняності, яку Церква вказує для своїх чад: "У всьому, що стосується виключно земного порядку речей, православний християнин зобов’язаний підкорятися законам, незалежно від того, наскільки вони досконалі чи недолугі. Коли ж виконання вимоги закону загрожує вічному спасінню, передбачає акт відступництва або вчинення іншого безсумнівного гріха щодо Бога і ближнього, християнин покликаний до подвигу сповідництва заради правди Божої і спасіння своєї душі для вічного життя. Він повинен відкрито виступати законним чином проти безумовного порушення суспільством або державою Божих установлень і заповідей, а якщо такий законний виступ неможливий або неефективний – посісти позицію громадянської непокори"».

Наступні слова митрополита Кирила, а точніше, процитоване ним положення концепції, варто було б написати великими літерами на транспаранті й показати нинішньому патріарху Кирилу: «Перелічені також напрямки діяльності, в яких священнослужителі та канонічні церковні структури не можуть співпрацювати з державою, а саме: <...> ведення громадянської війни або агресивної зовнішньої війни».

Тобто РПЦ у своєму офіційному документі чітко зафіксувала: у разі розв’язування агресивної зовнішньої війни Церква не може співпрацювати з державою. А війна в Україні – саме «агресивна зовнішня». Що ж ми бачимо тепер? У призовних пунктах по всій країні священники замість протестів благословляють мобілізованих на смерть. Як таке можливо?

Війна і мир

Окремий розділ концепції присвячено проблемі війни і миру. Дуже показово, що в концепції розглядається лише питання справедливої війни, коли якийсь народ, держава захищається від агресії. Тобто несправедлива, агресивна війна однозначно засуджується – нехай і не прямим текстом, але імпліцитно.

Ось слова митрополита Кирила з його доповіді: «У розділі "Війна і мир" розглядається з християнської точки зору поняття справедливої війни (п. VIII.1–2). Вказуючи на гріховні причини війни і "визнаючи її злом, Церква все ж не забороняє своїм чадам брати участь у бойових діях, якщо йдеться про захист ближніх і відновлення попраної справедливості. Тоді війна вважається хоча й небажаним, але подеколи вимушеним засобом"».

Правильні слова. Але чи можна вважати спробу захоплення чужої країни «відновленням попраної справедливості»? Чи виправдане руйнування безлічі міст і сіл по всій Україні «захистом Донбасу»? Здається, кожен здатен дати відповідь на ці питання.

Сказав митрополит Кирил і про методи ведення війни: «Церква повинна висловити своє ставлення і до методів ведення війни, до поводження з полоненими та мирним населенням противника. Навіть ведучи, здавалося б, справедливу війну, можна водночас чинити всіляке зло і виявитися не кращим за загарбника в духовному та моральному сенсі».

Можна довго сперечатися, чому в містах України внаслідок обстрілів РФ зруйновано величезну кількість житлових будинків і цивільної інфраструктури. Але останнім часом Росія відкрито завдає масованих ударів по енергетичних об’єктах, прагнучи вивести їх із ладу. І страждатиме не «нацистська» влада, а звичайні мирні українці. Нагадаємо: «Церква повинна висловити своє ставлення і до методів ведення війни, до поводження з мирним населенням противника». Чи є десь заяви РПЦ з цього приводу?

Митрополит Кирило завершує огляд розділу «Війна і мир» цитатою про миротворче служіння Церкви: «...Найперше Церква прагне здійснювати миротворче служіння, допомагаючи "врегулювати різні протиріччя і привести до згоди народи, етнічні групи, уряди, політичні сили – у тому числі через зусилля з організації переговорів між ворогуючими сторонами та надання допомоги тим, хто страждає. Церква також протистоїть пропаганді війни й насильства, усім проявам ненависті, здатної спровокувати братовбивчі сутички"».

На жаль, РПЦ не робить жодних зусиль для реалізації цього. Наприклад, Ватикан в особі папи Франциска пропонує свої послуги в «організації переговорів між ворогуючими сторонами», а РПЦ, яка записала ці слова у свою концепцію, стала на бік агресора і надає йому підтримку.

Висновок

Наприкінці жовтня до редакції СПЖ надійшов лист такого змісту: «Добрий день, я з Росії. Стикнувся з неприємною ситуацією. Наш патріарх виправдовує війну і закликає вбивати українців. Але під час богослужінь згадують його ім’я, як і правлячого архієрея, який поділяє ці ж ідеї й навіть їздив до окупованих Донецької та Луганської областей. Священник, мій духовник, теж підтримує всі ці звірства. Що мені робити? Мої морально-етичні орієнтири не погоджуються з цими позиціями. Через це я не хочу ходити до храму. Чи варто ходити на Літургію, яку звершують священнослужителі, що виправдовують вбивства?»

Можливо, таких людей у РПЦ не більшість, але вони точно є, і цей лист – серйозне підтвердження. Адже з плином часу багато вчинків оцінюються зовсім інакше.

Невідповідність нинішньої позиції патріарха Кирила положенням документа «Основи соціальної концепції РПЦ», а також словам його ж доповіді на Архієрейському соборі 2000 р. більш ніж очевидна. Чи усвідомлює це сам патріарх? Чи його це тяготить?

По суті, відповіді на ці запитання не такі вже й важливі. Важливіше інше: подальша доля РПЦ, ставлення людей до неї як до Церкви, а не частини державного апарату, напряму залежить від того, чи зможе вона насправді виконати те, що записано в одному з її головних документів, затвердженому Архієрейським собором. А якщо дивитися ще вище – чи зможе вона виконувати євангельські заповіді в нинішніх складних і трагічних умовах? Назвати речі своїми іменами: гріх – гріхом, а беззаконня – беззаконням?

Так, це буде не що інше, як сповідництво, але хіба не до цього закликає митрополит Кирил і створений під його керівництвом документ? Цитата: «Коли ж виконання вимоги закону загрожує вічному спасінню, передбачає акт відступництва або вчинення іншого безсумнівного гріха щодо Бога і ближнього, християнин покликаний до подвигу сповідництва заради правди Божої і спасіння своєї душі для вічного життя».

Чи почують сьогодні в РПЦ цей заклик митрополита Кирила?