Життя після захоплення: Безбожники забрали у нас храм, – жителі Постойного
Другий сюжет СПЖ із серії «Життя після захоплення» розповідає про долю громади УПЦ в селі Постойне Рівненської області.
Спочатку прихильники ПЦУ за допомогою влади відібрали у парафіян храм, який вони своїми руками побудували 30 років тому, а потім влаштували штурм і захопили церковний будинок, де жив священик і звершувалися після втрати храму богослужіння. Кілька парафіянок отримали після цього побоїща травми обличчя (розірваний ніс і вухо) і на швидкій були відвезені в лікарню.
Тепер громада змушена служити в старому похиленому будинку, який надав їм один із жителів села.
Сам настоятель отримував погрози на свою адресу, і на адресу своїх маленьких дітей. Він був змушений відвезти родину до батьків і тепер їздить на богослужіння в село за 50 км щонеділі і на церковні свята.
3 квітня 2019 р. рейдери з ПЦУ силою захопили храм святих апостолів Петра і Павла і, як справжні загарбники, повісили на ньому прапор відомої екстремістської організації «Правий сектор».
Для захоплення храму рейдери вибрали будній день, коли всі були на роботі
Розповідає настоятель храму:
«На сьогоднішній день, зважаючи на обставини, які склалися в кінці 2018-го і початку 2019-го року, ми змушені молитися своєю громадою в будинку, який був пожертвуваний одним із жителів села, щоб громада мала можливість і далі підносити свої молитви милосердному Богу.
Події в нашому селі почали розвиватися спочатку з прийняттям так званого Томосу, який привезли в Україну зі Стамбула. 14 січня 2019 року ініціативна група села в особі кількох людей прийшли і запропонували нашій громаді перейти в новостворену ПЦУ, так як у нас на сьогоднішній день, як вони аргументували, є незалежна церква, яка отримала Томос про свою незалежність, і ми далі будемо молитися у новоствореній церкви.
Громада на це відразу відреагувала негативно, відмовилася це приймати. І можемо сказати, що суперечки в селі були тривалий час аж до квітня. Були неодноразові звернення і до мене. Просили перейти і "підтримати товариство", але я акцентував і тоді, і зараз кажу, що члени громади, які постійно ходили до храму, молилися, брали участь у богослужіннях, причащалися – всі вони перебувають зі мною і не мають бажання переходити в новостворену церкву ПЦУ.
Потім з'явилися погрози на мою адресу і адресу моєї сім'ї, у зв'язку з чим мені навіть довелося забрати дітей з Постойного, оскільки ми тут жили, і відвезти їх до батьків у Городок, де на сьогоднішній день ми змушені жити. Тут такої можливості немає, оскільки постійно слідували погрози фізичної розправи. Не стільки я переживав за себе, скільки за своїх маленьких дітей. Нас примусово змусили виселитися з нашого будинку, де ми не тільки мешкали, а й були прописані з малолітніми дітьми.
Надалі ситуація загострювалася, 3 квітня мені подзвонили, що повинні приїхати люди захоплювати храм. Перед цим були й інші спроби захоплень, зокрема, 24 лютого 2019 року. Але тоді це була неділя, ніхто не був на роботі, і вся громада була в зборі. Храм відстояли. Тому цього разу вони обрали для захоплення буденний день, коли молоді члени громади були на роботі, і в цей момент і відбулося захоплення. Приїхали агресивно налаштовані люди, які не мали ніякого відношення не тільки до нашої церковної громади, а й до нашого села, це були люди, яких я перший раз бачив. Приїхала поліція, яка, можна сказати, стала на бік ПЦУ. Мало того, громаду, яка намагалася перешкодити захопленню, поліція відтіснила від дверей храму і зробила "живий коридор" для чоловіка, який приїхав з болгаркою і зрізав із дверей замки. Під оплески ці люди зайшли в храм, це було силове захоплення, наших парафіян просто відтіснили».
Кореспондент: чи були спроби підкупу?
«Були пропозиції, хоча вони і не були ніде зафіксовані. Пропонували і мені змінити віру за гроші. Я їм пояснював, що Господь може відібрати більше, ніж вони мені пропонують. Для мене це те ж, що й Іуда, який продав Христа за срібники. Не можна за гроші продавати свою віру, залишати свою громаду або разом з нею переходити до новоствореної ПЦУ».
Мене з дочкою продовжували бити, навіть коли ми йшли до швидкої допомоги
Ольга Забіда розповідає, які відбувалися в селі події після отримання Томосу:
«Приїхав автобус із чужими людьми міцної статури і почали рухатися в бік церкви. Ми їх випередили, стали перед воротами церкви і почали співати «Богородице Діво, радуйся…». Вони стали нас висміювати і ображати. Взагалі хочу підкреслити, що там зібралися ті, хто до Церкви ніколи не ходив, може, хіба що раз на рік – освятити паску.
Ми, які були в храмі щонеділі і кожного свята, в Церкві їх взагалі не бачили. Коли ми стояли на східцях ганку храму, житель нашого села, Жук Андрій Васильович, якого раніше вигнали в Костополі з міліції, штовхає мене в плече і каже в мою сторону: «Прибери її». І Ігнатюк Микола викрутив мені руку і зіштовхнув зі сходів. І тут ще дві жінки стали тягнути мене за волосся й ображати. Пізніше жінка з нашої вулиці вправила мені плече.
Захоплення пройшло, ми з ним змирилися і стали ходити молитися до батюшки в хату. І ось їду я вже 20 червня 2019 року з роботи і мені сусідка каже, що там біля магазину влаштували випивку (алкоголю – прим.) і кажуть, що захоплюватимуть будинок священика. Коли вони щось говорили, я помітила, що вони були всі дуже п'яні. Ми стали на щаблях будинку священика і стали співати "Богородице Діво". Вони нас оточили, а троє з них розбили вікно і пробралися в середню кімнату будинку. Це Бут Юрій Миколайович, Жук Сергій Васильович та Юхимець Юрій Адамович. Пробралися в будинок і стали видавлювати на нас двері, а ми стояли на порозі. Мене схопила одна жінка, Шелюк Марія Миколаївна, і потягнула мене зі сходів. І коли я впала, вони стали бити мене по голові і по інших місцях. Навіть коли дочка вела мене до швидкої, вони продовжували бити і мене, і дочку. А потім мені вчителька в школі каже, що у мене діти зомбовані, тому що вони йдуть до церкви. Як це можна розуміти, скажіть мені»?!
Священика повалили і топталися по ньому ногами
Розповідає Марія Жук:
«Як Томос видали, з цього і почалося. Почалися захоплення.
Вони намагалися це зробити до виборів (президентських – Ред.). Ось коли проходила передвиборча кампанія, проходило і це захоплення. Я до останнього не могла уявити собі і не вірила, що таке буде. До останнього. Я в минулому вчителька. Я стояла на тому порозі, під тими дверима, співали ми…
Натовпом тиснули і мене, таку літню людину, за руки стягували з порога, повалили священика, топталися по ньому ногами. І ніхто не простягнув руку й не підняв батюшку. Це дикість, це невіруючі люди».
Буду тільки в православній вірі до кінця мого життя, а мені вже йде 85 рік
Староста храму Степан Миколайович, якому пішов 85-й рік, розповідає:
«Скоро буде тридцять років, як цю церкву (захоплену – Ред.) почали будувати. Будували своїми силами, ніхто не ходив, не збирав ніяких грошей. По 150 осіб приходило, ніяких інженерів не було.
І було спокійно майже 30 років, поки не прийшли ці безбожники, які навіть не знають, що таке Церква, які туди не ходили й не ходять. Ми просили владу опечатати церкву до з'ясування обставин, але влада нашу громаду ліквідувала, і нас тепер немає в реєстрах. І ми просимо допомоги, щоб Бог показав свою силу, й правда восторжествувала. І я ходив до церкви з малих літ, ходили мої діди і батьки, і я не збираюся нічого міняти. Буду тільки в православній вірі до кінця мого життя, а мені вже йде 85 рік».
Пізніше, вже не на камеру, ми задали настоятелю громади запитання: «А чого ви найбільше боїтеся?» І ось, що він нам відповів:
«Я служу в цьому селі вісім років. І коли все це почалося, всі ці погрози, вмовляння, тиск, вимоги перейти до розкольників в ПЦУ, то найбільше я боявся, що мої парафіяни, моя паства візьме й перейде в розкол… Це означало б, що вісім років я трудився даремно, що я не зумів пояснити їм, що таке Церква і чому їй треба зберігати вірність, незважаючи ні на що. Дуже боявся. Але всі залишилися вірними. Ніхто не пішов. Із тих, хто постійно ходив на богослужіння, не пішов ніхто. І в цьому моя радість».
Вдумаймося в ці слова! Священик, якого вигнали з сім'єю з дому, у якого відібрали храм, якому постійно погрожують тим, що з ним щось погане трапиться по дорозі, якщо він не припинить їздити в село на богослужіння. І він каже, що найбільше він боїться не цих погроз, а того, що хто-небудь із довірених його пастирському піклуванню овець Христових, спокуситься і зрадить Церкву, проміняє Хрест Христовий на спокійне і безпечне життя.
