«Духовна сила» на крові: правда про український Пантеон
Українська влада будує «місце духовної сили нації». Але чи може духовність ґрунтуватися на культі людей, пов'язаних з нацизмом, погромами та війною один проти одного?
Головне управління розвідки Міністерства оборони України заговорило мовою майже релігійною. У заяві до 145-річчя Симона Петлюри ГУР написало, що Петлюра, Андрій Мельник, Євген Коновалець і «всі національні герої, поховані на чужині» повинні спочивати в українській землі, а Пантеон – стати «місцем духовної сили української нації».
Зауважимо, про «духовну силу» говорять не церковні діячі, а військова розвідка. Чи треба це розуміти так, що «духовність» у нашій країні виводиться з релігійної та моральної сфери і передається державі та спецслужбам?
Звичайно, Україні потрібна духовна сила. Але яку саме духовність нам пропонують? Давайте розберемося.
Пантеон як нова державна святиня
19 травня 2026 р. Зеленський оголосив про перепоховання одного з лідерів ОУН Андрія Мельника. Тоді ж було сказано, що готуються рішення про перепоховання Євгена Коновальця та інших історичних фігур.
А вже 25 травня 2026 р. Зеленський брав участь у церемонії перепоховання Мельника на Національному військовому меморіальному кладовищі і говорив, що це лише перший крок, а поряд з героями нинішньої війни мають спочивати українці попередніх поколінь. У ЗМІ повідомлялося, що робота ведеться щодо кількох сотен персон, у тому числі й щодо Степана Бандери.
По суті, влада будує не просто меморіал. Вона будує нову державну святиню. Пантеон має стати місцем, де політична пам'ять отримує майже сакральний статус. І лежати там будуть не просто останки людей, а «маркери ідентичності», навколо яких формується образ «правильного» українця, «правильної» історії та «правильної» духовності.
Хто повинен випромінювати «духовну силу»?
Почнемо з Мельника. Після вбивства Коновальця він очолив ОУН-М. У 1941 р. мельниківські загони увійшли в Україну слідом за Вермахтом і брали участь у формуванні української допоміжної поліції – тої самої, що проводила репресії проти мирного населення і переслідувала євреїв.
Реакція послідувала негайно. Ізраїль і Яд Вашем різко засудили перепоховання. Яд Вашем особливо підкреслив: вшанування лідера руху, що співпрацював з нацистською Німеччиною в період Голокосту, підриває саму моральну основу пам'яті про нього.
Зі Степаном Бандерою ситуація є ще гострішою. Меморіальний музей Голокосту США фіксує: у Львівському погромі 1941 р. поряд з німецькими силами брали участь українські націоналістичні активісти. Загинули тисячі євреїв. Історики сперечаються про особисту відповідальність Бандери – з липня 1941-го по вересень 1944-го він перебував у німецькому ув'язненні. Але ніхто не заперечує, що його крило ОУН-УПА безпосередньо брало участь у Волинській різанині, жертвами якої стали до 60 тисяч поляків.
І саме в цьому контексті 26 травня 2026 р. Зеленський підписав указ №440/2026, присвоївши військовій частині Сил спеціальних операцій почесне найменування «імені героїв УПА» – «з метою відновлення історичних традицій національного війська».
Реакція Польщі була передбачуваною. Колишній прем'єр Лешек Міллер назвав це «відкритим плювком в обличчя кожному поляку», чия сім'я постраждала у Волинській різанині. Президент Навроцький ініціював позбавлення Зеленського ордена Білого Орла. Лауреат Нобелівської премії, колишній президент Лех Валенса написав у Facebook: «Президент України, віддаючи почесті бандитам з УПА, образив мене і всіх наших убитих співвітчизників», – і публічно зняв український прапор з грудей.
Симон Петлюра, якого також планують перепоховати, теж не виглядає ні моральним, ні тим більше духовним авторитетом. «Енциклопедія України» визнає: його ім'я нерозривно пов'язане з погромами 1918–1921 рр. Як фактичний глава військової та державної влади УНР він несе політичну відповідальність за ці події – на долю армії УНР припадає 40% всіх погромів того періоду. За різними оцінками, загинули від 50 до 125 тис. осіб, до 150 тис. назавжди втратили працездатність, 200 тис. дітей залишилися сиротами. Загальна кількість постраждалих євреїв досягає мільйона. У 1926 р. в Парижі Петлюру застрелив Шолом Шварцбард – у помсту за погроми. Вбивця не заперечував скоєного. Французький суд його виправдав – і цей вирок став моральною оцінкою не тільки Шварцбарда, але й Петлюри.
Ненависть як чеснота
Можливо, це випадкові трагедії благородного руху, а саме його ідейне ядро було чистим?
Документи говорять інше. «Декалог українського націоналіста»: «Ненавистю і безпощадною боротьбою будеш зустрічати ворогів Твоєї Нації». Дмитро Донцов, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму, писав прямо: «Ніщо в історії не створювалося без насильства і залізної безпощадності».
Це не випадкові перегини. Це програмні тексти. Ненависть і безпощадність тут – не витрати боротьби, а основи чесноти.
Християнство вчить інакше: «А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, що проклинають вас, благодійте тим, що ненавидять вас, і моліться за тих, що ображають вас і переслідують вас…» (Мф. 5:44).
Якщо держава замінює християнську духовність на «духовність» ненависті та насильства – це вже не історичний спір. Це зміна всієї нашої національної самосвідомості. Нашого ментального коду. Нашої 1000-літньої християнської історії.
«Духовність» взаємної ненависті
Є ще один вимір цієї історії, про який говорять рідше.
Проблема Пантеону не тільки в тому, що його герої спірні для євреїв, поляків і західних істориків. Проблема в тому, що багато з них ворогували між собою – проклинали і вбивали один одного.
Петлюра брав участь у збройному повалені Скоропадського. Після вбивства Коновальця ОУН розкололася – і розкол цей був зовсім не теоретичним: у 1941 р. в Житомирі бандерівці вбили двох видних діячів ОУН-М – Миколу Сціборського та Омеляна Сеника.
Коли загони Бульби-Боровця відмовилися підкоритися ОУН-Б, люди Клячківського та Шухевича розгорнули проти них справжній терор, в результаті якого були вбиті багато лідерів первинної УПА. Після війни бандерівське крило ОУН продовжувало конфліктувати вже не тільки з мельниківцями, але й з усіма іншими українськими антирадянськими групами в еміграції.
Нам говорять про Пантеон соборності та духовної сили. Але історія цих «духовних фігур» – це нескінченна війна всіх проти всіх: Петлюра проти Скоропадського, бандерівці проти мельниківців, ОУН-Б проти Бульби-Боровця. Яка єдність нації може будуватися на такому фундаменті?
Замість висновку
Перше. Україна хоче бути частиною Європи, розраховує на підтримку Польщі, Ізраїлю, США, ЄС. Але в Європі пам'ять про Голокост і етнічні чистки – не внутрішня українська справа. Це частина загальноєвропейської моралі, вистражданої після Другої світової. Возводити в культ тих, хто для союзників є символом цих трагедій, – це не суверенний вибір. Це стратегічна помилка.
Друге. Можна скільки завгодно говорити, що Мельник, Бандера, УПА, Петлюра боролися за незалежність. Але якщо боротьба пов'язана з сотнями тисяч невинних жертв, антисемітизмом, співпрацею з нацистами і внутрішнім терором – про це треба говорити чесно. І не возводити в культ.
Третє. Християнство пам'ятає мертвих – але не ліпить з них політичних ідолів. Молитва і сподівання на Боже милосердя – ось християнська пам'ять про померлих. Державний Пантеон – інше. Це не просто шанування пам'яті. Це культивування насильства, ненависті, переступання через будь-які моральні норми в ім'я абстрактної нації. Це перетворення історичних фігур на національних ідолів.
А ідоли завжди вимагають жертв. Спочатку – історичної правди. Потім – совісті. В кінці – живих людей.
