Заручені Богу: дві Катерини, дві долі, одна віра

У церковному календарі немає випадкових збігів. Дати – це свого роду духовні координати, точки перетину земного часу і Вічності. Цієї неділі ми звично підносимо молитви «премудрій нареченій Христовій» – Катерині Олександрійській. Але Промислом Божим саме цей день став початком земного шляху іншої подвижниці, майже нашої сучасниці, чиї мощі нині спочивають у багатостраждальній Херсонській землі – преподобної Євтропії.

Між ними – півтори тисячі років і прірва історичних обставин. Одна сяяла красою і розумом у столиці античного світу, інша смиренно несла хрест у пилюці степу Таврії, у роки безбожних гонінь. Але якщо вдивитися в їхні житія уважніше, ми побачимо не різницю біографій, а єдність духовного устрою. Це історія про двох жінок, які осягнули головне: вірність Богові коштує дорожче за саме життя.

Жертва розуму: коли мудрість схиляється перед Істиною

Щоб зрозуміти подвиг матінки Євтропії, потрібно спочатку поглянути на ту, на честь якої вона була наречена при Хрещенні.

Свята великомучениця Катерина стала прикладом того, як людський розум схиляє коліна перед Божественною істиною.

Юна аристократка, яка вивчила Гомера і Платона, володіла мистецтвом риторики і лікування, здійснює вчинок, абсурдний для прагматичного світу.

Маючи можливість сяяти при імператорському дворі, вона обирає ешафот. Чому? Тому що її просвітлений розум прозрів: язичницькі кумири мертві, а Христос – живий. Її знаменитий диспут з п'ятдесятьма найученішими мужами імперії – не просто змагання в красномовстві. Це свідчення того, що справжня наука не суперечить вірі, але неминуче приводить до неї, якщо людина одержима пошуком істини.

Апостол Павло писав: «Мудрість світу цього є безумством перед Богом» (1 Кор. 3:19).

Катерина явила зворотний рух: очищена від гордині мудрість стає шляхом до богопізнання.

На іконах ми часто бачимо на пальці святої Катерини перстень. Це символ її таємничого заручення Христу – Нареченому душі. Вона відмовилася від земних наречених не з презирства до шлюбу, а тому що серце її вже пізнало іншу, вищу любов. І цей «ген вірності» через століття проявився в простій селянській дівчинці, народженій у Херсонській губернії.

З Катерини – в Євтропію: метаморфози сповідництва

24 листопада (7 грудня за новим стилем) 1863 року, в селі Біла Криниця, у благочестивій родині Леонтія та Агафії Ісаєнкових народилася дочка. Нарекли її Катериною – на честь святкуваної святої. Дівчинка росла не серйозною: поки однолітки гралися, вона молилася. У дванадцять років, коли діти ледве починають усвідомлювати себе, вона здійснює вибір, гідний зрілого подвижника: йде послушницею в Олешківську жіночу громаду, майбутній Успенський монастир.

Тут у молитовній тиші загартовувалася її душа. У чернечому постризі вона отримала ім'я Євтропія, що в перекладі з грецької означає «благонравна». Але мирне протікання обительського життя тривало недовго. Прийшов 1917 рік. Революція, громадянська війна, початок страшних гонінь на Церкву. Монастир закрили і розорили, сестер розігнали.

Саме в цей момент починається її справжнє «безкровне мучеництво».

Якщо Катерина Олександрійська постраждала від меча язичників, то монахиня Євтропія прийняла на себе довгий подвиг юродства і странництва в державі, що оголосила війну Богові.

Вона оселилася в Кіндійці, передмісті Херсона. Її житло мало нагадувало дім – швидше, убогу тимчасівку. Але саме туди, наче до живого джерела, потягнулися люди. У роки, коли за віру розстрілювали, коли саме ім'я Боже намагалися витравити з народної пам'яті, матінка Євтропія не боялася нічого. Вона носила на тілі важкі залізні вериги, приховуючи їх під ветхим одягом. Цей подвиг – добровільне носіння уз заради Христа – був її таємною відповіддю на зовнішню несвободу радянського ладу.

Поліно замість подушки: аскеза як свідчення

Житіє преподобної Євтропії наповнене деталями, які вражають сучасну людину, звиклу до комфорту. Свідки згадували: у матінки не було постелі. Вона спала, сидячи на маленькій лавочці, а голову клала на дерев'яну чурку – просте поліно. У такому положенні вона проводила короткі години відпочинку – десятиліттями.

«Матінко, вам же нестерпно важко!» – жаліли її відвідувачі. «Терпіти треба», – відповідала стариця з тихою усмішкою.

У цьому «терпіти» не було похмурої безвиході. Навпаки, Євтропія світилася пасхальною радістю. Вона володіла даром прозорливості, який використовувала для втіхи і напоумлення людей.

Під час війни до неї приходили жінки, чиї чоловіки були на фронті. Одній вона мовчки давала шматок хліба – і чоловік повертався живим. Іншій подавала жменю землі або тріску – і незабаром приходила похоронка. Вона знала волю Божу, але відкривала її обережно, готуючи людину до прийняття неминучого.

Особливе чудо пов'язане з її кончиною. Матінка передбачила, що коли її будуть ховати, «буде цвісти все». Померла вона в глибокій старості, у 1968 році, у віці 105 років. Ідуховні чада згадували: попри скорботу розлуки, повітря було наповнене благоуханням, а душі – дивним, незбагненним миром. Наче не людину ховали, а проводжали ангела додому.

Актуальність святості

Чому нам так важливо згадати про це сьогодні?

Ми живемо у важкий час. Земля, якою босими ногами ходила преподобна Євтропія, сьогодні зранена вибухами. Херсонщина переживає страшні випробування. І тепер подвиг цих двох святих стає для нас не просто повчальною історією, а духовною опорою.

Свята Катерина Александрійська навчає нас не зраджувати Істину заради миттєвої вигоди чи примарної безпеки. Вона свідчить, що віра завжди веде до Бога, тоді як невір’я – це завжди убогість розуму, у які б наукообразні шати воно не вбиралося.

Преподобна Євтропія стала взірцем сили духу у скорботних обставинах. Вона жила в епоху розрухи, голоду і терору, але зберегла у собі святість душі. Її вериги та дерев’яна чурка – свідчення того, що зовнішні умови не мають влади над свободою християнина.

Можна жити у палаці й бути рабом пристрастей, а можна мешкати у землянці та розмовляти з Богородицею.

Сьогодні мощі преподобної Євтропії спочивають у Різдво-Богородичному храмі в Кіндійці. І, як засвідчують віруючі херсонці, молитва біля її раки приносить дивовижне втішення. Вона – наша рідна, близька свята, яка знає, що таке біль, що таке втрата дому, що таке війна. Вона пройшла через усе це і не зламалася.

Поєднуючи в один духовний вузол пам’ять александрійської великомучениці та херсонської преподобної, ми бачимо спадкоємність святості. Вогонь віри, запалений у древньому Єгипті, через віки спалахнув у таврійських степах. І наше завдання – не дати цьому вогню згаснути, якими б вітрами не буревіїло за вікном.