Чому УГКЦ – не «Київська Церква» і чому не варто вірити С. Шевчуку
Глава УГКЦ від маніпуляцій перейшов до трансляції відвертої неправди. Розбираємо її детально.
17 серпня 2025 р. глава українських католиків православного обряду Святослав Шевчук зустрічався в уніатському соборі Києва з молоддю і намагався переконати підростаюче покоління в тому, що його релігійна організація виникла не в результаті Берестейської унії 1596 р., а в хрещенських водах Дніпра в 988 р.
Більше того, історичний факт, що УГКЦ веде свою історію від 1596 р. С. Шевчук назвав «московською пропагандою». Також він також заявив, що УГКЦ є «єдиною українською Церквою, яка в своєму лоні об'єднує світову українську спільноту». А на наступний день, 18 серпня 2025 р. під час круглого столу С. Шевчук заявив, що УГКЦ не входить в структуру Римо-Католицької Церкви.
Всі ці та багато інших гучних слів прозвучали в контексті ювілею перенесення резиденції глави УГКЦ з Галичини до Києва. Точніше, в УГКЦ кажуть, не перенесення, а «повернення».
Морально-етична система єзуїтів
Але перш ніж перейти до історично аргументованого спростування всіх цих уніатських наративів, треба вказати причини, чому глава уніатів транслює на свою аудиторію цю відверту брехню.
Ми не знаємо, чи є С. Шевчук формально єзуїтом чи ні, але ідеологія цього ордену має великий вплив на світогляд багатьох католиків і значною мірою визначає образ дій керівників Католицької Церкви.
Девіз ордену єзуїтів, придуманий у XVI ст. його засновником Ігнатієм Лойолою звучить так: «Ad maiorem Dei gloriam inque hominum salutem» («До більшої слави Божої і спасіння людства»). Якщо для досягнення цієї мети (як це розуміють єзуїти) потрібно здійснити якийсь аморальний вчинок або порушити заповідь Божу, це є допустимим і виправданим. Дослідники ордену єзуїтів виділяють три елементи, на яких базується їх морально-етична система:
1. Інтенціональність. Згідно з цим принципом гріхом є лише ті вчинки, які були свідомо спрямовані на гріховну мету. Якщо все робилося «до більшої слави Божої» («Ad maiorem Dei gloriam») – гріх виправданий або принаймні простимий.
2. Умова (ментальна) застереження. Можна вкладати в слова зовсім інший зміст, іноді навіть прямо протилежний, і при цьому такі слова не будуть вважатися неправдою. Будь-яке хибне твердження не буде вважатися брехнею, якщо подумки (саме подумки) вимовити «можливо» або щось подібне.
3. Пробабілізм. Згідно з цим принципом, вирішення сумнівних питань здійснюється не з морально-етичних позицій, а з точки зору користі для досягнення поставленої мети.
Те, що С. Шевчук спотворює правду, дає історичним фактам абсурдну трактовку або транслює брехню, повністю вкладається в єзуїтську концепцію, яка, повторимо, має величезний вплив на все католицьке свідомість. Чому ми на цьому так акцентуємо увагу?
По-перше, щоб показати, що озвучення подібних брехливих наративів – це не стиль особисто С. Шевчука, а характерна риса значної частини всього католицизму. А для уніатів, греко-католиків, це ще більш характерно, адже їм всю 400-річну історію доводиться доводити: католицькій аудиторії – що вони католики, а аудиторії православній – що вони православні. А по-друге, щоб з цієї точки зору критично подивитися на висловлювання і дії деяких православних ієрархів: чи не вкладаються вони в наведену вище схему єзуїтської моралі?
Неправда перша: УГКЦ не є частиною Римо-Католицької Церкви
Ось точна цитата С. Шевчука від 18 серпня 2025 р.: «Ми (УГКЦ. – Ред.) є помісною Церквою, яка перебуває в сопричасті з папою римським, але не належимо до західного патріархату. Ми будуємо своє».
З цих слів випливає, що УГКЦ нібито пов'язана з Ватиканом лише євхаристійною єдністю, але не підпорядкована Риму в адміністративному відношенні. Може навіть здатися, що УГКЦ і «західний патріархат» це в певному сенсі рівні помісні Церкви. Але насправді УГКЦ є частиною адміністративної структури Католицької Церкви, а не тільки перебуває з нею в сопричасті. Це в Православ'ї є незалежні помісні Церкви, рівні між собою в канонічному відношенні. Але в католицизмі все інакше. Не можна бути католиком і не перебувати в повній владі римського папи і його курії.
Ось що про це говорить Катехізис Католицької Церкви: «Римський папа, в силу свого служіння намісника Христа і пастиря всієї Церкви, має повну, верховну і вселенську владу над всією Церквою, владу, яку він завжди може здійснювати безперешкодно».
Те ж саме говорить канон 331 Кодексу канонічного права католицької церкви: «Єпископ Римської Церкви, в якому продовжується служіння, дароване Господом виключно Петру, першому з Апостолів, і передане його наступникам, є глава колегії єпископів, намісник Христа і пастир Вселенської Церкви на землі. В силу свого служіння він володіє верховною, повною, безпосередньою і вселенською ординарною владою в Церкві, яку він завжди може вільно здійснювати».
Канон 333 Кодексу підкреслює владу папи над усіма церковними структурами, що належать до Католицької Церкви: «В силу своєї посади римський папа володіє не тільки владою над Вселенською Церквою, але й першістю ординарної влади над усіма окремими Церквами і їх групами».
УГКЦ як структурна одиниця Католицької Церкви належить до так званих східних Церков свого права (sui iuris). Усього таких Церков у католицизмі нараховується 23, з яких 14 – це Церкви православного обряду, 9 – інших східних обрядів (Маронітська, Сиро-малабарська, Сиро-маланкарська та інші). Адміністративно всі ці східні Церкви підпорядковуються Дикастерії у справах східних Церков Ватикану, яку очолює на сьогодні кардинал Клаудіо Гуджеротті. Церковне життя в УГКЦ, як і в інших східнокатолицьких Церквах, управляється відповідно до Кодексу канонів східних Церков від 18 жовтня 1990 р.
Канон 43 цього Кодексу повністю повторює п. 882 Катехизису Католицької Церкви про всевладдя папи: «Єпископ Римської Церкви <…> користується верховною, повною, безпосередньою і загальною ординарною владою в Церкві, яку він завжди може вільно здійснювати».
А канон 45 підкреслює, що папа є главою не тільки всієї Церкви, але й кожної єпархії, у тому числі й української: «В силу своєї посади римський папа не тільки користується владою над усією Церквою, але й має першість над усіма єпархіями і їх групами звичайної влади, чим, по суті, одночасно зміцнюється і підтверджується власна, звичайна і безпосередня влада, яку єпископи мають над ввіреною їхньому піклуванню єпархією». Тобто Святослав Шевчук управляє УГКЦ не сам по собі і навіть не з собором уніатських єпископів, а тільки в силу того, що римський папа здійснює владу над кожною українською єпархією і УГКЦ загалом.
Яке ж тут «не належимо до західного патріархату, ми будуємо своє»? Якщо С. Шевчук будує своє, то чому ж УГКЦ досі не має статусу патріархату? А тому, що Дикастерія у справах східних Церков і римський понтифік не бажають такий статус надати. І це при тому, що статусом патріархату користуються в католицизмі такі уніатські Церкви, як Халдейська, Вірменська, Коптська, Сирійська, Маронітська і Мелькітська. У тому-то й річ, що УГКЦ може «будувати своє» тільки в тих рамках, які окреслені ватиканськими чиновниками. Але ж якщо С. Шевчук озвучить цю правду, він буде некрасиво виглядати перед уніатською молоддю. От і доводиться вдаватися до принципу ментальної обмовки.
Неправда друга: УГКЦ народилася у водах Дніпра в 988 р.
Ось точна цитата С. Шевчука від 17.08.2025 р.: «Стільки століть московська пропаганда нам говорила, що нас у Києві ніколи не було. Нам говорили, що ми народилися, ми виникли, чуєте? Виникли тільки в 1596 році, в акті Берестейської унії була утворена уніатська Церква. Але це неправда», – запевнив Шевчук і додав, що греко-католики «народилися 1000 років тому тут, у Києві, у водах Дніпра у Таїнстві Хрещення святого князя Володимира».
Тут один брехливий наратив витікає з другого брехливого наративу. С. Шевчук хоче представити справу таким чином, що в 988 р. Римська і Константинопольська Церкви ще формально не розділилися, оскільки точкою відліку розділення прийнято вважати 1054 р., коли папа римський Лев IX і Константинопольський патріарх Михаїл Керуларій відлучили один одного від Церкви. Отже, за логікою Шевчука, Київська митрополія в 988 р. перебувала в спілкуванні з Римською Церквою. Відповідно, вони, будучи частиною Риму, можуть називати себе наступниками Київської митрополії.
Проте вже у другій половині X ст. Православна і Католицька Церкви, які тоді частіше називали грецькою і латинською, вже сприймалися як дві різні Церкви. Це добре видно з того, що латинських місіонерів відкинули свята княгиня Ольга і святий князь Володимир. А вони приходили саме як конкуренти послів з Константинополя. Докладніше про це в статті «Переформатування історії від УГКЦ: як князь Володимир став уніатом».
У водах Дніпра хрестилися не католики, а саме православні люди, які сповідували православні догмати, а не католицькі омани, які на той момент уже містила Римська Церква.
Наприклад, ще в IX ст. Константинопольський патріарх Фотій Великий викривав латинян в єресі філіокве: «Але ж не тільки в цьому виявили вони своє безумство, але якщо є якийсь межа злу – устремилися до нього. Бо, насправді, додатково до згаданих безглуздостей сам священний і святий Символ віри, непорушно утверджений усіма соборними і вселенськими постановами, спробували вони – ох уже ці підступи злочинця! – підробляти фальшивими міркуваннями і приписаними словами, вигадали у надмірній нахабності своїй нововведення, нібито Дух Святий походить не тільки від Отця, але й від Сина» (Окружне послання 867 р.). На момент Хрещення Русі в 988 р. вчення про філіокве вже вважалося панівним у Римі, хоча історики датують його формальне закріплення 1014 р., під час урочистого співу Credo на коронації німецького імператора Генріха II у 1014 р.
Що стосується другого догмата, який розділяє Православ’я і католицтво, про зверхність римського єпископа над усією Церквою, то він зайняв провідне місце в латинському богослов’ї ще раніше, а саме наприкінці VI – на початку VII ст. у правління римських пап Лева I і Григорія I. А в середині X ст. у Римській Церкві вважався обов’язковим до виконання канонічний збірник, відомий сьогодні під назвою: «Лжеісидорові декреталії» – підробка, створена в IX ст., де містилися фальшиві канони про зверхність римського понтифіка в Церкві.
Символ тієї віри, в яку хрестилися наші предки у водах Дніпра, був православним, а той символ, який прийняли відступники від Православ’я в 1596 р., був католицьким. Це вже інша віра, навіть якщо не враховувати той факт, що до 1596 р. у католицтві виникли й інші догмати, несумісні з православним ученням. Наприклад, догмат про чистилище (XIII ст.).
У листопаді 1595 р. українські єпископи Кирило (Терлецький) і Іпатій (Потій) у Римі відреклися від православної віри і клопотали про їх прийняття в лоно Римської Церкви. 23 грудня 1595 р. вони поцілували туфлю папи Климента VIII і принесли присягу послуху за формою, передбаченою для греків, які повертаються до єдності Римської Церкви.
21 січня 1596 р. папа затвердив апостольську конституцію «Magnus Dominus», у якій значилося: «Ми, цим нашим постановленням приймаємо достойних братів, Михаїла архієпископа – митрополита і т. ін. єпископів руських з усім їх кліром і народом руським, які живуть у володіннях польського короля, в лоно католицької церкви, як наших членів у Христі».
А 23 лютого 1596 р. папа Климент VIII послав митрополиту Київському, Галицькому і всієї Русі Михаїлу (Рогозі), буллу «Decet Romanum Pontificem», яка не передбачала взагалі ніякої автономії для Київської митрополії, а тільки гарантувала невтручання світської влади в єпископські призначення і збереження православних обрядів. Докладніше про це в статті «Проєкт ПЦУ і Берестейська унія: що було, те й буде».
Таким чином, у 1596 р. відбулося не «відновлення» сопричастя з римським престолом, а найсправжнє відречення від Православ’я і прийняття всього католицького віровчення. Саме так це і було сприйнято тоді православним українським народом, який усіма силами чинив опір унії, а також усіма помісними Православними Церквами, які визнали відлучення від Церкви всіх, хто вступив в унію.
УГКЦ ніяк не може називати себе наступницею Київської митрополії 988 р. Якщо вона і є чиєюсь наступницею, то тільки Руської Унійної Церкви (лат. Ecclesia Ruthena unita, пол. Ruski Kościół Unicki, укр. Руська Унійна Церква), тому що саме під такою назвою вона і виникла в 1596 р. А вже згодом на основі цієї Церкви виникли сучасні Українська, Білоруська і частково Російська греко-католицькі Церкви.
Неправда третя: УГКЦ об’єднує українців
Цитата С. Шевчука від 17.08.2025 р.: «Сьогодні значно більше українців шукає голосу нашої Церкви, ніж тих, які себе конфесійно називають греко-католиками», – заявив глава УГКЦ і додав, що УГКЦ є «єдиною українською Церквою, яка в своєму лоні об’єднує світову українську спільноту».
А за два дні до цього, 15.08.2025 р., на зустрічі з новим послом у Швеції Світланою Заліщук глава уніатів сказав, що «УГКЦ – єдина українська Церква, що об’єднує глобальну українську спільноту».
«Глобальна українська спільнота» – це що? Всі українці, незалежно від місця проживання? Всі українці, які живуть за кордоном? Чи тільки у Швеції? Чи в Україні? У будь-якому з цих варіантів УГКЦ є тільки однією з конфесій, причому далеко не найчисельнішою.
Соціологічні опитування всередині України дають УГКЦ від 8% (Київський міжнародний інститут соціології) до 10,2% (Центр Разумкова).
Якщо рахувати за кількістю громад, то за даними Державної служби з етнополітики і свободи совісті в Україні на 1 січня 2024 р. з 36 195 релігійних громад 29% належали УПЦ, 22% – ПЦУ і тільки 10% – УГКЦ.
Де ж тут об’єднання «світової української спільноти»?
Навіщо Шевчук просуває ці наративи?
Окрім звичайного єзуїтського стилю спілкування з аудиторією, про який сказано вище, С. Шевчук, ймовірно, вважає, що не за горами об’єднання українських православних і уніатських конфесій в єдину київську чи українську Церкву.
«І це відбувається сьогодні, як з боку наших православних братів, так і з нашого боку, з боку Української Греко-Католицької Церкви відроджується давній могутній центр християнства в Києві. З цим повинні змиритися і в Римі, і в Москві, і в Константинополі», – заявив Шевчук в інтерв’ю «Живому телебаченню».
Точкою збору цієї релігійної структури він бачить свою УГКЦ. Тому він і намагається вселити українському суспільству наратив про винятковість УГКЦ, про її давність, про те, що вона є споконвічною Церквою для Київської Русі з самого 988 р., що вона об’єднує українців між собою і так далі. Повторимо, звучить дуже красиво, але це неправда. Неправда від початку і до кінця.
Замість післяслова
Як римський полководець Марк Порцій Катон Старший кожну свою промову закінчував словами: «Карфаген має бути зруйнований» (лат. Carthago delenda est), так і кожна публікація про уніатів повинна містити в собі вірш Т. Шевченка «Полякам». Дуже отямлює, особливо після прослуховування солодких промов Святослава Шевчука.
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.
Пишалася синами мати,
Синами вольними... Росли,
Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа...
Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли...
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава,
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Te Deum! Алілуя!..»
Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
