Дії Фанару і постмодерн: все сходиться

Сьогодні можна почути фразу, що модерн це вже позавчорашній день, а відповідно, постмодерн – вчорашній. Питання: а як називається те, що є сьогодні? – залишається відкритим, але справа не в цьому. Сьогоднішні дії Фанару повністю вкладаються в філософію цього постпостмодерна і ним пояснюються. Давайте подивимося…

Еволюція світоглядів з ходом історії

Терміни «традиціоналізм», «модерн» і «постмодерн» використовуються для характеристики явищ в різних сферах. Традиціоналізм асоціюють з релігійністю, традиціями, повагою до старших, монархізмом, аграрно-ремісничими виробничими відносинами, класичним мистецтвом. Вважається, що все це було актуально приблизно до середини XIX ст. Людина в традиційному суспільстві керувалася нормами релігійної моралі, дотримуючись їх або порушуючи. Наприклад, в Російській імперії вона жив за царя-батюшки, шануючи його або бунтуючи. Вона звикла керуватися настановами старших, а не власними припущеннями. Виробництво було кустарним, а мистецтво зрозумілим.

На зміну цьому прийшов модерн, який поставив раціоналізм вище релігійних приписів і думки предків, монархію замінив демократією, сільську культуру – міською, ремесла – промисловим виробництвом. На зміну класичному мистецтву прийшов ар-нуво (Клімт, Врубель, Модільяні, Кустодієв...) Вбивати стало не можна не тому, що порушувалася заповідь Божа, а тому, що порушувалося право іншої людини на життя. Послух державі вже походив не з релігійних приписів, а з громадського блага. Люди з села потягнулися в місто на заробітки, тому що матеріальне становище стало для них цінніше звичного традиційного укладу життя в сільській громаді.

Але і модерн досить швидко канув в лету, на арену вийшов постмодерн. На зміну індустріальному суспільству прийшло інформаційне, з'явився глобалізм, в економіці стало домінуватиме не товарне виробництво, а різні послуги. Людина стала прагнути до різноманітності, збиранню вражень, подорожей, знайомству з іншими традиціями і релігіями. Будь-яка альтернативна точка зору (крім традиційної), будь-яка екзотика і навіть збочення отримало право на існування і проголошення з високих трибун, демонстрацію на великих площах. Раціоналізм також здав свої позиції і поступився місцем імпульсивності і емоціям, ідеям, які, як правило, приходять нібито з нізвідки і йдуть в нікуди.

Все це – дуже цікаво, але важливіше зрозуміти, що з себе представляє світоглядна картина, яку пропонує традиціоналізм, модерн і постмодерн. Найбільш ємне і наочне формулювання цієї картини виглядає наступним чином.

Картина світу в традиціоналізм є трикутник, на вершині якого – Бог, а внизу людина (суб'єкт) і створений світ (об'єкт). Суб'єкт пізнає об'єкт і користується ним, але відбувається це в тих межах і в тому напрямку, які задані Богом. Причому дана картина світу передбачає, що і Бог, і суб'єкт, і об'єкт реально існують.

У модерні Бог виводиться за дужки. «Бог помер», як висловився Ф. Ніцше. У Нього можна вірити або не вірити, Йому можна поклонятися або не кланятись, але Він вже не визначає процес пізнання і використання людиною створеного світу, під яким також мається на увазі соціальний світ, світ мистецтва науки і так далі. Немає моральних обмежень на будь-які дії і вчинки, наукові або соціальні експерименти. Заповіді Божі вже не є регуляторами поведінки людини. Але суб'єкт і об'єкт як і раніше існують і між ними здійснюються суб'єктно-об'єктні відносини. Зберігаються поняття: держава як і раніше є державою, сім'я – сім'єю, а злочин – злочином.

У постмодерні з картини світу за дужки вже виноситься об'єкт. Не те, щоб він перестав існувати, але для людини значення має вже не сам об'єкт, а думка суб'єкта про об'єкт. Традиційні поняття і уявлення про об'єкт беруться під сумнів: «а хто сказав, що це так?», «А чому ви вважаєте, що це правильно?»

«Де написано, що шлюб – це союз між чоловіком і жінкою?» Взагалі-то це написано в Біблії, але ж «Бог помер» ще на стадії модерну. Завжди шлюб полягав між чоловіком і жінкою, це відповідає здоровому глузду. Але що таке здоровий глузд і яка різниця як було раніше, якщо зараз – по-іншому? У традиційному світі питання одностатевих шлюбів не виникало взагалі, в модерні можна було послатися на здоровий глузд (хоча б такий, що в одностатевих союзах не народжуються діти), а в постмодерні ніяких вагомих аргументів проти одностатевих шлюбів знайти не можна і їх просто узаконюють.

Постправда в політиці

У постмодерні правда чи об'єктивна реальність нікого не цікавить. Цікавить думка про правду і про цю реальність, висловлювання про це з боку авторитетних людей або політичних сил. Виникає постправда. Використання фейків – це дуже типово для постмодерну. Наприклад, сьогодні вже всім відомо, що вторгнення США в Ірак у 2003 р. відбулося на підставі фейка. Держсекретар США Колін Пауелл потрясав на засіданні Радбезу ООН колбою і стверджував, що це зразок біологічної зброї.

Було неважливо – розробляв Ірак біологічну зброю, чи ні. Важливою була думка Сполучених Штатів. Через багато років Колін Пауелл зізнався, що він озвучив явну фальшивку, але справу вже було зроблено: США і їх союзники вторглися до Іраку і залишаються там досі. В результаті було зруйновано державу, загинули до мільйона чоловік (за весь час конфлікту), а всього постраждало більше 8 мільйонів чоловік.

Це технологія постправди. Вона з успіхом застосовувалася у всіх кольорових революціях по всьому світу. Людям в різних країнах навівалось, що варто їм скинути владу і вони стануть вільними, багатими і щасливими. Люди вірили, виходили на вулиці і скидали владу. Але результати виявлялися прямо протилежними: корупція посилювалася, економіка сповільнювалася, рівень життя падав, замість державного і громадського порядку наступав хаос. Так відбувалося скрізь! Люди дивувалися: як же таке могло статися? – А нічого іншого і не могло статися!

Технологія постправди з успіхом застосовувалася у всіх кольорових революціях по всьому світу.

Організатори кольорових революцій і не думали про те, щоб покращити життя місцевого населення. Всі ці кольорові революції влаштовувалися з метою створення «керованого хаосу» в інтересах США. Про це прямим текстом сказав Стівен Манн у статті: «Теорія хаосу і стратегічна думка», яка була надрукована в головному фаховому журналі армії США - US Army War College Quarterly ще в 1992 р Цитата: «З американськими перевагами в комунікаціях і можливостями глобального переміщення, що збільшуються, вірус (революційних протестів - Ред.) буде сам відтворюватися і буде поширюватися хаотичним шляхом. Тому наша національна безпека матиме найкращі гарантії. <...> Це єдиний шлях для побудови довготривалого світового порядку (однополярного - Ред.)

Постправда в релігії

Ті ж самі підходи і, ймовірно, з тією ж метою застосував Константинопольський патріархат, коли в 2018 р. визнав українських розкольників і дарував псевдоавтокефалію «Православній церкві України». 11 жовтня 2018 року Синод Константинопольського патріархату ухвалив абсурдний за своєю суттю документ, в якому оголосив про те, що Філарет Денисенко і Макарій Малетич з усіма послідовниками «возз'єднані з Церквою», а всі релігійні організації, які називають себе православними, що знаходяться на території України перейшли в юрисдикцію Константинополя.

Згадаймо, що напередодні утворення ПЦУ весь православний світ був в розгубленості – ніхто не міг зрозуміти – яким чином Фанар збирається обійти очевидну проблему – відсутність канонічної ієрархії в українських розкольників. Адже і глава ПЦУ Епіфаній Думенко, і інший «єпископат» фактично не мають ні ієрейських, ні, тим більше, архієрейських хіротоній. У РПЦ навіть припускали, що Фанар їх буде таємно висвячувати, щоб в момент створення ПЦУ заявити, що тепер «це вже не розкольники, вони тепер отримали канонічні хіротонії». Але, як виявилося, це були вкрай наївні міркування. Все виявилося набагато простіше. Концепція постмодерну адже передбачає, що об'єкт (в даному випадку – архієрейська хіротонія Думенка і інших) просто виноситься за дужки. Нікого не цікавить, чи є у Думенка благодать єпископства чи ні, насправді. Цікавить думка суб'єкта (в даному випадку – Фанару) про це.

І ось вони вже разом «співслужать» Божественну Літургію.

У постмодерні можна висловлювати які завгодно абсурдні положення. Навіть якщо всім буде очевидна їх абсурдність, все одно в них будуть вірити (або робити вигляд) ті, хто в цьому зацікавлений. Прикладом такого абсурдного абсурду є недавній лист патріарха Варфоломія на адресу українського агентства «Церкваріум», в якому він оголосив ієрархів УПЦ «тимчасово терпимими» на території України.

Зокрема, патріарх Варфоломій написав: «Згідно з канонічним принципом територіальності, який є невід'ємним і постійним фактом православної еклезіології, ніяка інша (крім ПЦУ - ред.) Церква не може бути присутньою в межах юрисдикції Церкви України. Проте, в дусі пастирської чуйності, ми тимчасово терпимо існування українських ієрархів Росії не як місцевих правлячих єпископів, а лише як титулярних або тих, що знаходяться (мають резиденцію) в Україні <...> З цієї причини Його Високопреосвященство Онуфрій вже не розглядається як канонічний митрополит Київський, але як ієрарх, який проживає в Києві».

Це вже зовсім за гранню правди і здорового глузду, не кажучи вже про Євангелії. Тобто єпископат УПЦ, а разом з ними і мільйони вірних чад Церкви, які за останні тридцять років відродили Церкву, побудували тисячі храмів, відкрили сотні монастирів, заснували братства, сестринства, відновили діяльність духовних шкіл і т.д. – всіх цих людей патріарх Варфоломій «тимчасово терпить» на території України і навіть ставить це «терпіння» собі в заслугу. Блаженніший митрополит Онуфрій, за яким йдуть мільйони віруючих в Україні і якого вони не зрадять ніколи, бо він є істинний пастир Христового стада, оголошується просто «проживаючим в Києві». А «канонічним митрополитом Київським» оголошується Сергій Думенко, мирянин, який не має взагалі ніякого духовного сану, прихильники якого займаються обманом, блюзнірством, насильством над віруючими і захопленнями храмів! Якоюсь підлістю тхне від усього цього, чи не так? Але, не забуваємо, на дворі постмодерн...

Його Високопреосвященство Онуфрій вже не розглядається як канонічний митрополит Київський, але як ієрарх, який проживає в Києві.

патріарх Варфоломій

Гірко усвідомлювати, але недавно естафету патріарха Варфоломія прийняв і предстоятель Кіпрської Церкви архієпископ Хризостом, який потай (!) від Синоду своєї Церкви пом'янув на Літургії Епіфанія Думенка. Більш того, він обіцяв (!) синодалам, що робити цього не буде. Тхне відповідно.

Але звернемо увагу на аргументацію архієпископа Хризостома. Аргументуючи свій вчинок і намагаючись виправдати свій лист Патріарху Кирилу від 2018 р., де він заявляв прямо протилежне, глава Кіпрської Церкви сказав: «Коли я відправив лист, я не знав деяких істотних аспектів, наприклад, що в Томосі про автокефалію (мова йде про томос 1686 року про передачу Київської Митрополії під юрисдикцію Московського Патріархату - ред.), дарованому Росії, була умова, що Церква України повинна спочатку поминати Вселенського патріарха як помісного главу, а потім вже патріарха Московського».

Швидше за все ця обставина була прекрасно відомо архієпископу Хризостому, оскільки представники Константинопольського патріархату заявляли про нього задовго до створення ПЦУ. Але, дарма, повіримо архієпископу Хризостому на слово. Але от не знати про те, що якщо Київська Митрополія 1686 р. перейшла з юрисдикції Константинопольського патріархату в Московський, то там не можуть, за визначенням, поминати Предстоятеля іншої Помісної Церкви «як свого главу», архієпископ Хризостом ніяк не міг. Тобто в наявності явний абсурд. Але ще більший абсурд – вважати цю обставину настільки важливою, щоб усупереч поширеній думці Синоду своєї Церкви, зрадивши, по суті, і Блаженнішого Онуфрія і багатотисячну паству УПЦ, порушивши священні канони Церкви, пом'янути Епіфанія Думенка на догоду патріархові Варфоломію.

Є дуже слушна пораду всім – при виникненні цих нескінченних суперечок про те, хто-кого поминає першим, хто-кому Церква-матір, хто кому повинен підкорятися, хто повинен стояти вище в Диптиху і так далі – просто взяти і прочитати Євангеліє, хоча б найкоротше, від Марка. І потім, під враженням прочитаного, подивитися на всі ці суперечки. Подивитися... і побачити прірву між ними і Євангелієм.

В Україні відбулося дуже наочне розмежування: є Українська Православна Церква, яка здійснює свою спасительну місію на нашій землі, яка вчить людей Євангельським заповідям, любові світу, прощення, з'єднує їх з Христом в Таїнствах. І є інша сторона, яка захоплює храми і викидає святі престоли на дорогу, незаконно переводить громади в розкол, б'є віруючих, виганяє священиків разом з сім'ями з будинків і творить інші беззаконня. Це все настільки суперечить вченню Христа, що ніяких сумнівів в тому, де істинна Церква, ні у кого не повинно виникнути. Але на дворі постмодерн і важливо не те, що відбувається насправді, а те, що про це говорять зацікавлені особи, яку картинку малюють ЗМІ. І ці зацікавлені особи, перш за все Фанар, стають на сторону беззаконня, а Церкву Христову, оголошують «тимчасово перебуваючою» на території України. Але навіть і в цьому Церкві роблять послугу, оскільки її «терпить» громадянин Туреччини Варфоломій (Архондоніс).

Слушна порада всім – при виникненні цих нескінченних суперечок про те, хто-кого поминає першим, хто-кому Церква-матір, хто кому повинен підкорятися, хто повинен стояти вище в Диптиху і так далі – просто взяти і прочитати Євангеліє. І потім, під враженням прочитаного, подивитися на всі ці суперечки.

А що після постмодерну?

Вище було згадано, що з картини світу «модерн», де існували суб'єкт і об'єкт, в постмодерні об'єкт зникає і на його місце приходить думка про об'єкт. Але це вже також вважається вчорашнім днем. Сьогодні процес йде ще далі і в умовному постпостмодерні зникає або виводиться за дужки вже і сам суб'єкт. Можна здивуватися і вигукнути: а хто ж тоді пізнає об'єкт або хоча б висловлює думку про нього? – А невідомо!

У приклад наведемо гучну недавно презентацію Ілоном Маском електронного чіпа, імплантованого в мозок.

Цей чіп дозволить під'єднати мозок людини до якогось глобального штучного інтелекту. І виникає питання: а хто ж тоді буде суб'єктом пізнання: людина або штучний інтелект? А може та істота, людина або дух, яка буде стояти за цим штучним інтелектом?

Технологія, описана Ілоном Маском – це майбутнє. Близьке чи далеке – ми не знаємо. Але вже сьогодні виникає питання про суб'єктність тих осіб, які грають в геополітичній грі навколо ПЦУ. Хто є суб'єктом прийняття рішення про Томос для ПЦУ? Хто є суб'єктом визнання ПЦУ з боку окремих предстоятелів помісних Церков? Вони самі або ж за ними стоїть хтось інший, в інтересах якого і відбуваються всі ці дії? Подивимося з цієї точки зору на дії архієпископа Хризостома. Ось фактори, які перешкоджали йому поминати Епіфанія Думенка:

• він прекрасно розуміє, що Думенко не має архієрейської хіротонії;

• він прекрасно знає про гоніння на УПЦ в Україні;

• він прекрасно знає, що створення ПЦУ неканонічно;

• він сам заявив про те, що члени Синоду Кіпрської Церкви не підтримують визнання ПЦУ;

• він неодноразово раніше висловлював підтримку митрополиту Онуфрію;

• він писав офіційні листи в РПЦ про підтримку її позиції по Україні;

• він усвідомлює, що через вік і онкологічне захворювання незабаром постане перед судом Божим.

І незважаючи на все це, архієпископ Хризостом йде на явне беззаконня і поминає Думенка за Літургією. Питання: чи є він суб'єктом даного рішення? Глибокий постмодерн...

Світ на наших очах рухається до хаосу, де втрачаються не тільки віра і хоч якісь ціннісні орієнтири, а взагалі почуття реальності того, що відбувається. Де маріонетки розігрують театр абсурду, керовані вмілим ляльководом. Де біле оголошується чорним, а чорне – білим. Сумно, що Константинопольський патріархат, що колись був стовпом Православ'я, бере участь у всьому цьому.

Але відрадно, що ми, віруючі УПЦ, кажучи мовою наших дітей, перебуваємо «в будиночку». Ми належимо до Церкви Христової про яку сказано: «Я збудую Церкву Мою, і сили адові не переможуть її...» (Мф. 16, 18) і тому нам все одно: модерн, постмодерн або щось ще.