Як Євстратій Зоря заокеанську діаспору охмуряв

29 жовтня, виступаючи на конференції в Канаді, речник Київського патріархату Євстратій Зоря наговорив дуже багато речей, вартих того, щоб на них звернути увагу. Власне, виступ Зорі в Оквіллі («Українська Православна Церква під час війни з Росією і дороги до об'єднання помісної Церкви») не мав науково-аналітичного характеру. Замість цього ми почули своєрідні історіософські роздуми пропагандистського напрямку, які виражають підсвідомий бекграунд кожного представника УПЦ КП. Розглянемо цей виступ тезисно.

«Церковне питання – ключове у конфлікті: якщо б в Україні не було розділення Православ'я, не було б агресії з боку Росії»

Перш за все варто нагадати про те, що винуватцем відходу частини українських віруючих з Церкви є саме Київський патріархат. Якби Філарет не створив штучну церковну організацію, то не було б ніякого «розділення», і УПЦ давно могла б отримати автокефалію. Речник УПЦ КП замовчує той факт, що умовою проголошення автокефальної церкви є єдність православних віруючих у лоні канонічної Церкви. Страшилки Зорі про те, що якби не УПЦ КП, Московський патріархат перетворив би УПЦ на свій екзархат – безпідставні.

По-перше, у 1990 році УПЦ отримала фактичний статус автономії, і її залежність від МП стала суто номінальною. По-друге, перебуваючи у лоні канонічної церкви, прихильники автокефалії могли б використовувати законні механізми вираження своєї позиції. Якщо Зоря вважає, що в УПЦ недостатньо представлений голос прихильників автокефалії, то в цьому винні, зокрема, і прихильники Філарета, що пішли з Церкви. Якщо б не було філаретівської «революції», автокефалія давно стала б реальністю еволюційним шляхом.

Закиди на адресу УПЦ у тому, що вона виховує свою паству в дусі ідеології «русского мира», абсолютно позбавлені всякого сенсу. По-перше, розкольники досить туманно пояснюють, у чому полягає ідеологія «русского мира», а по-друге, вони не можуть показати, де в УПЦ присутня її систематична пропаганда. Зоря називає найстрашніші, з його точки зору, речі – поминання патріарха Кирила і міфологему про «Святу Русь».

З його точки зору, поминання імені патріарха Кирила за богослужінням має таку виховну міць, що віруючий не може не піддатися її силі і негайно стає фанатичним адептом «русского мира». Складно сприйняти серйозно ідею щодо того, що поминання патріарха має вирішальний, до того ж негативний, «виховний» вплив на віруючих. Формула поминання предстоятеля РПЦ не має нічого містичного і є лише відповідною формою церковного етикету.

Що стосується міфологеми «Святої Русі», то вважати її елементом ідеології «русского мира» не можна. Оскільки, з точки зору українських істориків, ідея Святої Русі та слов'янського братства – це споконвічна українська ідея, яку розвинув, наприклад, Микола Костомаров. Можливо, якщо Костомаров здасться недостатньо «свідомим» українофілом, то Лисяка-Рудницького запідозрити у цьому неможливо: «ідея "Святої Русі" була українською формою месіанізму, яку перехопили потім москалі». Втім, це взагалі не має значення, оскільки в офіційних зверненнях та заявах керівників УПЦ ми навряд чи знайдемо цей термін.

Схоже, конкретних прикладів систематичної пропаганди «русского мира» в УПЦ у Зорі не знайшлося. У цілому ж роль релігійного чинника в конфлікті на Донбасі явно перебільшується.

«УПЦ підтримала агресію і не «виховала» свою паству»

Зоря приводить бездоказові твердження про «благословення і укривання бойовиків» священиками УПЦ і т. д. Між тим доведених випадків провини священиків УПЦ (за винятком одного-двох) не існує. А те, що такі випадки були масовими, – тим паче. Цим голослівним твердженням можна протиставити заяви голови СБУ Василя Грицака. У березні 2016 року на брифінгу Грицак заявив, що не можна звинувачувати УПЦ в сепаратизмі.

«Не можна звинувачувати прямо якусь конкретну Церкву. Я, як працівник СБУ, звик кваліфікувати дії конкретної особи. В кожній отарі є паршиві вівці», – сказав Грицак. За його словами, існують лише поодинокі випадки причетності священиків УПЦ до діяльності сепаратистів на Донбасі і окремі люди, які «таким чином проявляють себе». «На сьогодні я не можу сказати, що це (УПЦ – авт.) вороги. Це одна з найбільших конфесій в Україні», – заявив глава СБУ.

Слід зазначити, що речник УПЦ КП в цілому некоректно подає причинно-наслідкові зв'язки. Справа в тому, що Церква не тільки формує громадську думку, але й відображає її. Нещодавно в Україні проживало 8 мільйонів етнічних руських, яким українська конституція гарантувала право на свою мову і культуру, тобто і на «любов до Росії», як до батьківщини своїх предків, також. Що дивного в тому, що Церква певною мірою є дзеркалом суспільних настроїв? УПЦ об'єднує у собі вірних різних національностей, різних політичних поглядів і т. д. Природно припустити, що якась частина духовенства могла виявитись носієм проросійських поглядів, проживаючи у російськомовних регіонах. Однак навряд чи це можна назвати злочином.

У цьому контексті висловлювання Зорі цілком можна розглядати як ксенофобію і заклики до этноциду. Етноцид – це не лише фізичне знищення представників якогось народу, але і заборона на прояв своїх культурних особливостей, їх насильницька асиміляція. Якщо розвинути логіку Зорі, то вийде, що конфлікт в Україні став можливий, тому що в Україні проживають руські. Отже, потрібно зробити так, щоб руських в Україні не залишилось. Але Церква не може служити інструментом у такій справі. Якщо якась частина віруючих, з числа етнічних меншин, бажає реалізувати свої конституційні права, яке має право духовенство придушувати такі запити?

У відомому сенсі всі етнічні меншини мають «про-етнічні» погляди, оскільки це природно – бути самим собою. Угорці завжди будуть про-угорськими, румуни – про-румунськими і т. д., якщо під «про» розуміти безумовну любов до свого власного народу. Однак це не означає, що в них обов'язково відсутня лояльність до України, і вони порушують закон. А щоб не виникли сепаратистські настрої, потрібно зміцнювати цю лояльність силою переконання і доброго ставлення. Замість цього Зоря, схоже, пропонує просто асимілювати національні меншини і вселити їм ненависть до своєї вітчизни (в чому і полягає його «виховна програма», судячи з усього).

Представник УПЦ КП згадав про лист патріарха Кирила предстоятелю Константинопольської Церкви, який нібито був елементом «російської агресії». Як завжди, головний маніпулятор «патріотичної» церкви висмикнув з контексту слова патріарха про наступ греко-католиків і розкольницьких груп на Православ'я. Зі змісту листа стає зрозуміло, що таку реакцію глави РПЦ зумовив ряд випадків насильства по відношенню до священиків УПЦ. Ці випадки описуються в листі. Навряд чи віруючі УПЦ ставилися так до свого духовенства. Тому стає зрозумілим докір патріарха у бік УПЦ КП та уніатів.

Він також мимоволі викриває сам себе, коли стверджує, що Росія намагалася ззовні «посварити» Київський патріархат та УПЦ за допомогою провокацій-пропозицій «москалів громити, їхні церкви відбирати», а вони на ці провокації не піддалися. Але хто міг таке пропонувати, якщо б він не був всередині України, більше того, всередині Київського патріархату? Цікаво почути, хто саме пропонував такі речі, нехай пан Євстратій назве ім'я цього «агента Путіна».

Конфлікт на сході України виник не тільки і не стільки через те, що Росія використовувала «погано виховані» елементи. Навіть якщо мав місце зовнішній вплив, адже сказано: «Не давайте приводу тим, хто шукає приводу». Ніхто не змушував Раду скасовувати закон про мови у 2014 році, а прихильників майдану вживати гасло «москалів на ножі», який віджахнув сотні тисяч українських громадян. Так само, як ніхто в Канаді не змушував Зорю робити досить образливі для етнічних руських висловлювання щодо їх батьківщини. Схоже, він настільки захопився, що не помітив цього.

«Витоки Росії – не в 8, 9, 10 столітті, а в Золотій Орді. Росія не має жодного відношення до Русі»

Після таких тез не варто дивуватись тому, що в Україні виникають сепаратистські тенденції. Чути про те, що руський народ не має жодного відношення до Русі, а є породженням «азіатчини», «рузькою гниллю» (як висловився один з кліриків Київського патріархату), для руських, які живуть в Україні, – неприємно. А після того, як глава Київського патріархату «пояснить» жителям сходу України, що на Донбас їх «завезли» на початку 20-го століття, а «гріх федералізації» вони повинні «змити кров'ю», навряд чи вони погодяться з подібною «виховною програмою». В цьому контексті слова Зорі про те, що виключно Росія намагалася «посварити» українців, входять у протиріччя з тим фактом, що Київський патріархат постійно принижує мирних жителів Донбасу і етнічних руських.

Зоря стверджує, що витоки Росії лежать у 14 столітті, коли Московський князь Іван Каліта звернувся у Золоту Орду по ярлик на князювання. Дуже дивний аргумент, враховуючи те, що ще у 13 столітті південноруський князь Данило Галицький також визнав верховенство ординського хана та отримав ярлик на управління землями. Крім того, у 14 столітті московський князь Дмитро Донський встав на чолі антиординської коаліції, у чому його підтримав митрополит всія Русі Кипріан та литовці. Перемога на Куликовому полі дозволила Московському князівству, у кінцевому рахунку, позбутися Ординського ярма.

А ось зусилля Данила Галицького у 13 столітті по створенню антимонгольської коаліції не увінчалися успіхом, хоча для цього він мав політичні зносини з Польщею, Угорщиною і навіть Папою Римським, який пообіцяв йому Хрестовий похід проти Орди. Натомість князь фактично відмовився від православної віри, прийнявши корону з рук Папи. Після того, як Папа не стримав своєї обіцянки, князь самостійно намагався позбутися влади монголо-татар, однак і в цьому не досяг успіху. Влада Орди в Південноруських землях була ліквідована (хоча виплата данини тривала) лише в результаті їхнього приєднання до Литви і Польщі. У чому тут полягає перевага перед Московським князівством – незрозуміло. Можна обернути аргумент Зорі і сказати, що витоки української держави знаходяться в Литві і Польщі, але це вже буде образливим для українців. До речі, тенденція називати Руссю виключно південноруські землі належить саме польсько-литовській історичній і публіцистичній традиції. Головним руським містом вони вважали Львів – центр Руського воєводства.

Саме у цьому дусі Зоря висуває ще одне історіософське «одкровення». Мовляв, титул митрополита – «Київський і всієї Русі» – вказує на те, що Русь перебувала «в Києві». Нібито це підтверджують слова одного з літописів, де слово «Русь» вживається у вузькому сенсі – стосовно Києва. Але Зоря не враховує, що разом з цим завжди зберігалося усвідомлення широкого значення слова «Русь» як спільної батьківщини – території, яка включає всі давньоруські князівства, і з якою пов'язані почуття спільності, єдиного народу. Власне кажучи, у чому тоді сенс обороту «всієї» Русі? Виходить, що влада Київського митрополита поширювалась лише на Київ? І як же тоді русичі називали свою державу в цілому? Це все одно, як назвати Францією тільки Париж, а її область Шампань – землею, яка належала Франції. У чому різниця між Руссю і землями, що їй належали, Зоря навряд чи пояснить.

Новгородські, Ростовські, Смоленські, Рязанські і інші князі дуже здивувались би, дізнавшись, що вони живуть не на Русі. Якщо Зоря мав на увазі лише Ростово-Суздальське князівство (згодом Володимиро-Суздальське, котре стало основою для Московського), то можна йому нагадати, що Ростовським князем був свого часу Ярослав Мудрий. Ростов і Суздаль були вотчиною і його онука Володимира Мономаха. Після його смерті саме північно-руські мономаховичі стали найбільш впливовими нащадками Рюрика в цей період історії.

Євстратій Зоря стверджує, що «Київська Русь» у власному розумінні відносилась лише до південної Русі, а всі інші землі «їй належали». Не зовсім зрозуміло, що означає «належали» і чому належали. Якщо уявити, що річки, поля і озера північної Русі належали камінню у підніжжі київської «лисої гори», то говорити так дивно. Однак головним джерелом древньоруської державності була династія Рюриковичів. «Руссю» у вузькому сенсі якраз називали варягів, котрі прийшли у Київ з Новгорода.

Правнук Ярослава Мудрого, князь Ростовський Всеволод Велике гніздо, говорив, звертаючись до свого сина: «сыну мой, Константине, на тобе Бог положил переже старейшиньство во всей братьи твоей, а Новгород Великий старейшинство имать княженью во всей Руськой земли». Так что там, где находились потомки Рюрика, там была и Русь: «...идоша за море к варягом к руси. Сице бо ся звахутьи варязи русь, яко се друзии зъвутся свие друзии же урмане, анъгляне, друзии гъте, тако и си...».

Власне Київське князівство й називалося  Руссю тому, що воно було колективним володінням Рюриковичів. Пізніше назва Русь поширилась на всі території давньоруської держави – володіння рюриковичів (а не Києва самого по собі). Втім, вже у 12 столітті Київ перестав грати роль державного центру, і син засновника Москви Андрій Боголюбський «відділив старшинство від місця» і, називаючись Великим Київським князем, жив у Володимирі.

Той факт, що нащадки рюриковичів правили у північній Русі аж до кінця 16 століття, явно не вписується в схему прес-секретаря Філарета. Коли Іван Грозний присвоїв собі титул «царя всієї Русі», то його визнали багато європейських держав. Лише Польща протидіяла визнанню Папою Римським царського титулу Івана IV, тому що розуміла, що це дасть останньому можливість претендувати на південноруські землі.

У 1558 році Константинопольський патріарх Іоасаф II повідомляв Івану Грозному, що «царське ім'я його поминається в Церкві Соборній по всіх недільних днях, як імена колишніх Візантійських Царів; це наказано робити у всіх єпархіях, де тільки є митрополити й архієреї», «а про благовірне вінчання твоє на царство від св. митрополита всієї Русі, брата нашого і співслужника, прийнято нами на благо і гідно твого царства».

Правда, Зоря спробував зробити лінгвістичний «аналіз» слова «Росія», стверджуючи, що воно не має ніякого відношення до слова «Русь». Таке наукове «відкриття» не прославить пана Євстратія, тому що слово «Росія» (або «Руссія») – це не що інше, як елінізоване (грецьке) слово «Русь». Тобто за змістом різниці немає жодної. З боку головного пропагандиста УПЦ КП подібний прокол можна назвати просто ганебним.

Вершиною абсурду можна вважати й тезу про те, що якщо Москва була заснована пізніше за Київ, то Росія жодного відношення до домосковскої історії Русі не має. Проте як тоді бути з Новгородом, Ростовом, Суздалем, Смоленськом, Володимиром, Угличем, Муромом та іншими північно-східними давньоруськими містами? До чого тут дата заснування Москви? Абсолютно ірраціональна логіка, яка не має розумного пояснення. Ймовірно, Зоря вважає, що до Москви там була безлюдна пустеля.

Націоналісти люблять стверджувати, що націоналізм – це любов до своєї батьківщини. Але з виступу архієпископа Євстратія ми можемо переконатись, що це далеко не так. Інакше навіщо він присвятив значну частину свого виступу образі історичної самосвідомості іншого народу?

«УПЦ не визнає війни з Росією і вважає конфлікт на сході України «громадянською війною»

Зоря дорікає УПЦ у тому, що вона нібито не визнає агресію Росії і стверджує, що має місце «громадянська війна». По-перше, потрібно визначитись з обсягом поняття «агресія Росії». Якщо мається на увазі, що Росія веде війну з Україною, то сама ж українська держава не визнає факту війни з Росією.

Апеляційний суд Києва не визнав факту агресії Росії. На сході України проводиться антитерористична операція. Мінські угоди були підписані не з Росією, але з представниками сепаратистських республік. Триває торгівля з Росією. Навіть із самопроголошеними республіками, на території яких працюють підприємства, котрі платять податки в бюджет України. І, здається, ніхто не заперечує того факту, що проти ВСУ воюють переважно сепаратисти.

У своїх виступах Філарет також згадує про сепаратистів. Але сепаратисти – це і є громадяни України, які забажали відокремитись від Києва. Хіба можна у цьому випадку заперечувати, щонайменше, елементи громадянської війни? І над чим тоді іронізує Зоря, цитуючи митрополита Онуфрія про те, що по обидві сторони знаходяться українці? У цьому контексті формула молитви про «припинення міжусобної брані» цілком виправдана. Літургійну формулу від «гібридної війни» ще ніхто поки не придумав.

Подальші роздуми Зорі страждають безкомпромісним маніхейством, поділяючи реальність на чорне і біле, на абсолютне добро і абсолютне зло. Однак у подібних конфліктах не можна спрощувати їхні причини. Якщо Сербського патріарха запитати про те, як потрібно кваліфікувати війну з боснійцями і албанцями, він не зможе відповісти однозначно. Справжня Церква ніколи не дозволить собі політичної радикальності і прагнутиме до обтічних формулювань там, де це доцільно. Українські католики, наприклад, також уникають однозначної оцінки подій на Сході України. Та й сам Папа Римський висловлювався про «братовбивчу війну». Може, варто прислухатись до «дорослих» Церков замість інфантильного істеричного голосу націоналістів?

У будь-якому випадку «архієпископ» каже неправду щодо того, що УПЦ не допомагає українській армії та не підтримує прагнення української держави до територіальної цілісності. УПЦ чітко і недвозначно заявила про свою підтримку державного суверенітету та непорушності її кордонів. Те, що при цьому УПЦ виступає з підтримкою жителів Донбасу замість того, щоб таврувати їх «безбожниками» і залякувати кривавою розплатою, свідчить лише про здоровий глузд канонічної Церкви.

«У Київського патріархату вдвічі більше парафіян, ніж в УПЦ»

Скільки у Київського патріархату парафіян, ми бачимо вже два роки поспіль під час святкування дня Хрещення Русі. У 2015 році на ходу УПЦ КП прийшло лише 600 осіб, цього року – від сили 10 тисяч. У той час як молитовна хода УПЦ зібрала щонайменше 80 тисяч. При цьому віруючі УПЦ дійсно молилися, а прихильники Київського патріархату йшли з прапорами політичних партій та співали народні пісні. Докази цього – незаперечні, оскільки є відеозаписи обох хресних ходів з коптера.

Храми УПЦ не тільки не спорожніли, як намагаються переконати заокеанських слухачів, але й примножили число парафіян. В одному з храмів Кам'янця-Подільського за один день може бути тисяча причасників.

Те, що УПЦ КП збільшив кількість своїх політичних прихильників, не означає, що збільшилась кількість парафіян Київського патріархату.

«Київський патріархат не захоплює храми УПЦ»

Таке безсоромне заперечення задокументованих і очевидних фактів робить неможливим будь-який діалог з філаретівцями. Конфлікти на Західній Україні виникають не через те, що парафіяни УПЦ на порожньому місці раптом починають ворогувати, але через втручання прихильників і представників УПЦ КП. Свідчень тому – маса. Священики Київського патріархату, представники органів місцевого самоврядування, котрі йому симпатизують, та депутати влаштовують інформаційні провокації. В результаті частина жителів того чи іншого села, під керівництвом кліриків УПЦ КП та за допомогою праворадикальних угруповань, здійснює протиправні дії щодо віруючих УПЦ. Якщо Зоря хоче предметно обговорити те, що сталося у Катеринівці, Колосовій, Птичій, Грибовиці, Дулібах, Повчі, Малих Дмитровичах, Угринові, Чудниці, Судобичах та інших «гарячих точках» – ласкаво просимо.

«Зоряний архієпископ» ще говорив про принцип більшості і невдячну меншість. У країнах, де Церква має статус юридичної особи, такі міркування сприйматимуть як непорозуміння. Нехай краще архієпископ Євстратій почитає статути Православних Помісних Церков, особливо пункти, де йдеться про випадки виходу парафій зі складу Церкви. Можливо, для нього буде відкриттям, що церковне майно при цьому залишається за Церквою, незалежно від «більшості» або «меншості». Лише в Україні досі намагаються загнати Церкву в рамки більшовицького розуміння релігійної громади.

«Я знаю, що у мене є благодать, визнання мені не потрібно. Предстоятелі Помісних Церков підтримують нас»

Виявляється, Київському патріархату не потрібне визнання Православної Церкви, щоб вважатися повноцінною Церквою. Вельми своєрідне тлумачення православного вчення про Церкву. З цього приводу сказано більш ніж достатньо. Може, для «внутрішньої аудиторії» такі заяви і спрацюють, проте перед лицем світового Православ'я доведеться підшукати більш серйозні аргументи.

В якості доказу наявності благодаті у своїй організації Зоря вказує на те, що у нього в храмі мироточить ікона. Дивний аргумент, оскільки закликаюча благодать по милості Божій може даватися і розкольникам. У 2011 році в УПЦ КП канонізували почилого у 1956 році ієромонаха Меркурія (Матвієнка). Проте яке відношення джерело його святості має до Київського патріархату? Виявляється, після його канонізації чудес за його молитвами стало більше. Що ж у цьому дивного? Якщо розкольник молиться святому, то і йому може подаватись зцілення. Оскільки молитов стало більше, то і таких випадків стало більше. Що хотів довести Зоря – складно сказати.

Твердження про те, що якісь невідомі предстоятелі Церков (Зоря не називає їх імен) у розмові з представниками УПЦ КП висловлюють підтримку єдиної помісної церкви, викликає сумніви. Нагадаємо, на всяк випадок:

Патріарх Сербської Православної Церкви: «УПЦ КП не має відношення до Православ'я».

Глава Албанської Православної Церкви назвав «диявольськими» дії УПЦ КП.

Митрополит Чорногорський Амфілохій: «Нещасний Філарет не вірить в Бога».

Патріарх Єрусалимський Феофіл: «наші заблукалі брати на чолі з Філаретом, що відкололися від Матері-Церкви ...».

«Розкол – справа сатанинська», – предстоятель Польської Православної Церкви

«Тот хто підтримує розкол, скоює гріх. Той, хто покірно молиться, приносить благо Церкві», - Митрополит Месогейський Миколай

Може, прес-секретарю Філарета варто було б донести ці висловлювання до свого патрона? Всі розкольники та єретики вірили, що у них є благодать, і вони не потребують визнання. Суб'єктивна впевненість у власному зв'язку з Богом не має нічого спільного з православною гносеологією.