Блиск і лицемірство українського релігієзнавства

Кілька днів тому у виданні «День» з'явилося інтерв'ю із завідуючою відділом Інституту Філософії релігієзнавцем Людмилою Филипович. Особистість пані Людмили відома в наукових колах. Вона та її чоловік Анатолій Колодний є людьми, які задають мейнстрім в розвитку науки про релігію в Україні.

Анатолій Колодний з 1992 року і по нинішній день є керівником Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Григорія Сковороди, а також президентом Української асоціації релігієзнавців. У відділенні існує два відділи. Один очолює сам Колодний, а інший – Людмила Филипович.

В інтерв'ю Филипович підводить підсумки розвитку релігієзнавства в Україні. З неабияким пафосом вона повідомляє, що «за 25 років ми зробили те, що європейським релігієзнавцям вдалося досягти за 150 років». Після цього вона викладає довгі статистичні дані – скільки конференцій проведено, скільки книг видано і т. д.

«Подолано вульгарне розуміння релігії як опіуму для народу, релігія сприймається як духовне і культурне явище, яке можна і потрібно цілісно і всебічно досліджувати, – звітує Филипович. – Ще в 1991 році її (науки про релігію) як самостійної наукової галузі не існувало. Знання про релігію в формі її критики входили до марксистського наукового атеїзму. Вважалося, що люди, які будують комунізм, повинні це робити зі свідомістю нерелігійною, атеїстичною».

Людмила Олександрівна знає, про що говорить. Не є таємницею, що Анатолій Колодний отримав ступінь доктора наук за дисертацію під назвою «Атеїзм як форма світоглядного знання і самосвідомості особистості». У свій час він старанно трудився на ниві викриття «попівських казок». Про те, яким чином відбулася метанойя і перетворення атеїста-марксиста в світоча релігійної свободи, біографія вченого чоловіка замовчує.

Власне, про свободу віросповідання та роль українського релігієзнавства в міжконфесійних відносинах України і піде мова. Филипович багато і пафосно пише про те, що в Україні сформувалася культура толерантності, доброзичливості та гостинності – «саме життя навчило». Не забула вона похвалити і себе: «В тому, що Україна – країна прогнозованого спокою в релігійній сфері, безпосередня заслуга і нашого Відділення». На тлі постійних міжконфесійних конфліктів в Україні її слова звучать досить дивно. Про який спокій може йти мова, коли захоплюються храми, тавруються та дискримінуються мільйони віруючих.

Всупереч своїм словам, «толерантна і гостинна» вчений-релігієзнавець не забула «штурхнути» одну з найчисельніших українських конфесій – Українську Православну Церкву. Виявляється, УПЦ «втрачає довіру» віруючих через те, що «ця спільнота не дає адекватних пояснень тим викликам, які постали перед країною: анексія Криму, війна на сході України, згадка в молитві церкви патріарха ворожої країни, відмова у відспівуванні загиблих в АТО бійців, які не належать до цієї церкви».

У будь-якій професії повинна бути своя професійна етика. У лікаря це принцип «Не нашкодь» і клятва Гіппократа. У релігієзнавстві це повинно бути почуття такту і почуття горезвісної толерантності по відношенню до всіх релігійних організацій. Сфера віри є однією з найбільш інтимних і чутливих для людини. Будь-яке необережне слово з боку чиновників або посадових осіб може викликати обурення і погрожувати міжконфесійному миру. Перш ніж висувати такі серйозні звинувачення в бік багатомільйонної конфесії, потрібно сім раз подумати.

Про які «неадекватні пояснення» йде мова? УПЦ відкрито і недвозначно виступила за територіальну цілісність країни. У всіх єпархіях і парафіях звучить молитва за встановлення миру і припинення війни. А це найголовніше для Церкви – здійснювати молитву. Хіба не для того, щоб звертатися до Бога, люди сповідують ту чи іншу релігію? В УПЦ надають допомогу і українським військовим, і вимушеним переселенцям, і мирним жителям Донбасу. Це легко перевірити.

Окремим перлом Филипович можна виділити «згадування патріарха церкви ворожої країни». По-перше, згадування патріарха – це вираз євхаристійної єдності Церкви і повага до нього як предстоятеля однієї з Помісних Церков. По-друге, в Росії церква законодавчо відокремлена від держави, як і безліч інших суспільних інститутів. Якщо це не враховувати, то доведеться вести мову про «спортсменів ворожої країни», «дітей-сиріт ворожої країни», «бізнесменів ворожої країни», «населення ворожої країни». Абсурдність подібних виразів очевидна. І це підтверджує той факт, що між Україною і Росією досі існують бізнес-відносини, а безліч українських патріотів платять податки в РФ та їздять туди на заробітки.

Нарешті, релігієзнавець просто не має права тиражувати фейкову інформацію про ту чи іншу релігійну організацію. Це грубе порушення професійної етики та елементарних норм порядності. В УПЦ ніколи не відмовлялися відспівувати учасників АТО. Більше того, значна кількість українських солдатів є прихожанами УПЦ. Не дивно, що Вона не вказала конкретних прикладів. Крім того, хіба парафіян Київського патріархату не повинні відспівувати священики цієї конфесії? Якщо за життя людина була прихильником УПЦ КП, яке право має священик УПЦ не враховувати її погляди після смерті? Виникає дивна ситуація – людина за життя уникала відвідування храмів УПЦ, а після смерті її намагаються туди внести всупереч її прижиттєвій волі.

На жаль, українське релігієзнавче суспільство перетворилося в розсадник крайньої нетерпимості і абсолютного невігластва в питаннях релігійної свободи. Такі релігієзнавці, як Андрій Юраш, Віктор Єленський та Сергій Здіорук зараз активно використовують риторику ненависті по відношенню до мільйонів православних віруючих України. По відношенню до людей, які не порушують жодного закону України.

Згадаймо гнівні філіппіки Віктора Єленського на адресу Всеукраїнського Хресного ходу. Людина, яка очолює Українську асоціацію релігійної свободи, цю саму свободу зневажила, коли оббрехала десятки тисяч учасників хресного ходу. Використовуючи Верховну Раду як трибуну для своїх інсинуацій, Єленський звинуватив віруючих УПЦ в масовому використанні політичної символіки. Будь-яка людина, подивившись сотні фотографій Хресного ходу і десятки відео, зможе переконатися, що він сказав неправду. Але слова вже вилетіли і вплинули на уми довірливих телеглядачів. Автор наукової праці «Іудейський клерикалізм і сіонізм» (Київ: Вища школа, 1988) в свій час боровся з «буржуазним націоналізмом», «сіонізмом» і «єврейським клерикалізмом». Тепер він носить вишиванку і очолює організацію, покликану захищати релігійну свободу.

Або ось приклад міркувань іншого релігієзнавця на телеканалі Рада з приводу створення «єдиної помісної церкви»: «Не слід боятися державної модерації процесів. Тому що єпископи самі ніколи не сядуть. Потрібно їх посадити. Домовилися. Хто не згоден – будь ласка, в Москві живіть, на дачі в Підмосков'ї багато місця. Хочете святкувати в Москві 1000-річчя преставлення святого князя Володимира – будь ласка, виїхали, назад не пустити. Оголосити персонами нон-грата, позбавити громадянства. Держава має втручатися. У більшості православних країн світу, і навіть у такій країні, як Ізраїль, є право вето при обранні Предстоятеля, обрання єпископа. У нас ліберальне законодавство, ми звикли, що всі все можуть... Вони і зараз кричать, що тут масові порушення прав людини у зв'язку з переходами, загибеллю священиків, вони й так кричать... Один раз відрізати, один раз покричать, що тут порушуються ці права, і все ...».

Тобто релігієзнавець, людина, покликана захищати насамперед права віруючих, радить «позбавляти громадянства», депортувати, втручатися в справи церков, забороняти реєстрацію неугодних громад, скаржиться на «ліберальне законодавство», а зразком державно-церковних відносин називає Ізраїль. Експерту в питаннях релігії непростимий такий підхід у питаннях свободи віросповідання та правових нюансів. Конвенцію про права людини ще ніхто не відміняв, слава Богу. Навіть співрозмовник цього релігієзнавця – народний депутат – був збентежений такою різкістю.

Коли мова йде про національну безпеку, необхідно використовувати вивірений категоріальний апарат. Не можна дискримінувати будь-яку соціальну групу тільки за те, що вона недостатньо різко висловлюється про Росію і не підтримує «соціальний расизм» стосовно жителів Криму і Донбасу. Критики «непатріотизму» взагалі плутають поняття моралі і права. Якщо щось здається їм неморальним, це не означає, що це лежить в площині правопорушення або загрози національній безпеці. Якщо якийсь світогляд або історичні міфологеми не порушують закони України, то вони не можуть підпадати під поняття «загрози національній безпеці» і ставитись в один ряд з ідеологією ІДІЛ або Аль-Каїди. Не можна, наприклад, обмежувати права законослухняних громадян через незаборонені законом історичні концепції або політичні висловлювання. Тим більше не можна уражати в правах громадян через те, що вони не підтримують якісь політичні установки або історичні концепції.

Тим не менш Филипович у своєму інтерв'ю дозволяє собі висловлювання в дусі «соціального расизму», навішуючи ярлик на мільйони українських громадян: «Нинішня гуманітарна катастрофа, з якою ми зіткнулися сьогодні в Криму і на Сході України, де люди своїми закликами «Росія прийди!» хочуть повернення в радянське минуле з його тоталітаризмом і деспотією, не протестують проти переслідувань, рабства, дискримінації прав і свобод людини, буде подолано не скоро». З її точки зору жителі Криму і Донбасу – це інтелектуально ущербні «совки», які позбавлені поняття про свободу і права людини. Чи потрібно говорити, що з такими уявленнями про кримчан і жителів Донецької та Луганської областей подолати міжконфесійні та соціальні конфлікти вдасться нескоро.

Більшість українських релігієзнавців колись сповідували «науковий комунізм». Зараз вони з таким же фанатизмом насаджують «науковий націоналізм». Ідеології різні – методи і психологічні механізми ті ж самі.