Куди пливемо?

Схоже, бандит Грищук не заспокоївся і планує повторний кривавий штурм храму в Верхніх Становцях.

І ось те, що є вкрай показовим для подій, що відбуваються зараз як в Чернівецькій області (масові захоплення храмів рейдерами Грищука), так і в інших регіонах: Гробове мовчання керівництва ПЦУ та місцевих властей про подібні інциденти. «Не-осудження».

Навіть ставити питання «cui prodest» і «хто кінцевий бенефіціар» (ой, вибачте; я хотів написати "кінцевий", але промахнувся по клавіші, приношу вибачення)— якось безглуздо... адже все очевидно навіть дитині.

Такі захоплення храмів — це зовсім не якісь місцеві розборки на рівні прихожан одного села. Насправді це — узгоджена політика, спільні дії влади різних рівнів і керівництва ПЦУ. Духовенства ПЦУ (як вищого, так і нижчого), яке бажає будь-якою ціною досягти для ПЦУ статусу панівної та державної церкви. Навіть шляхом відвертого порушення законів, шляхом кривавих штурмів церков, ціною втрати морального авторитету серед усіх тих, хто дізнається про обставини таких подій не через один лише екран телевізора, а на власні очі бачить справжнє обличчя "пастирів ПЦУ". Не в той момент, коли вони розповідають елейні проповіді «про любов» з амвонів, а коли вони штурмують храми з ломами і болгарками...

ПЦУ зараз дійсно всіма силами прагне стати аналогом Російської Православної Церкви — в Україні. Релігійною корпорацією, цілком підконтрольною державній владі, що обслуговує будь-які її замовлення. Нездатною говорити «ні». Але зате взамін маючи всі відповідні преференції від держави.

Але щоб стати де-факто державною Церквою, ПЦУ повинна здобути контроль над переважною більшістю храмових будівель в Україні в цілому або хоча б у більшості регіонів. Вийти нарешті за цим показником на перше місце в Україні. Навіть якщо ці храми їй доведеться захоплювати відверто незаконно, а подекуди і насильно, побиваючи прихожан до крові. Навіть якщо потім ці храми довгий час стоятимуть пустими.

Ставка робиться на те, що якщо провести повну зачистку (як прийнято зараз говорити — «духовну деокупацію») регіону (міста, району, області), насильно перевівши всі храми з УПЦ в ПЦУ, то прихожани УПЦ через повну відсутність альтернативи з часом погодяться ходити в храми ПЦУ, а священники УПЦ, позбавлені храмів і засобів до існування, погодяться на зміну юрисдикції — якщо не з переконань, то «ради шматка хліба».

Керівництво ПЦУ відкрито ставить перед собою цю мету і згорнути зовсім не має наміру. Для ПЦУ потрібна одна перемога, за ціною вона не постоїть. Навіть якщо ціною виявиться повне виродження українського православ'я в державну релігію як набір традиційних національних обрядових дій.

Небезпека перетворитися на нещо подібне завжди переслідувала наше українське православ'я, але зараз вона не просто видніється десь далеко на горизонті, а вже стоїть прямо перед нами.

Тому що в нинішньому церковному конфлікті закривають роти не тільки справжнім ворогам (ідеологічним прихильникам Путіна і Росії, які опинилися в УПЦ і представляють під час війни пряму загрозу існуванню держави). Роти затуляють і всім тим, хто безумовно готовий боротися за Україну або допомагати в цій битві, однак кого при цьому нудить і від проекту української державної Церкви «ПЦУ(=РПЦвУ)».

Подавлення свободи віросповідання і свободи слова як спосіб побудувати вільну державу зі вільним релігійним життям?

Відсутність у керівництва ПЦУ хоч якоїсь негативної реакції на події в Верхніх Становцях і на всі подібні інциденти чітко показує, що для даної юрисдикції захоплення — і є справжня мета. Зупинятися там не мають наміру. Гальмо не працює. «Все йде за планом». Один лише промах — це криваві відео, що потрапили в мережу, але Грищук вже дав пояснення: дескать, все було прямо навпаки — це агресивні московські попи напали на мирну громаду ПЦУ, приїхавши з інших районів і областей і зібравшись серед ночі в масках, з ломами і болгарками помолитися в «своєму» храмі...

Що нас чекає?

З одного боку, «українське православ'я від УПЦ» дискредитується в очах обивателів, але не діяльністю самої УПЦ, а розгорнутою проти УПЦ агресивною медійною кампанією (що нагадує найкращі зразки антирелігійної пропаганди часів СРСР), яку організувала ПЦУ спільно з представниками державної влади та ЗМІ.

З іншого боку, «українське православ'я від ПЦУ» дискредитує просто саме себе. Але не виступами високих його представників з храмових амвонів під час служб або з високих трибун на різних конференціях (в медіа якраз «все в порядку»), а навпаки — конкретною діяльністю радикалів і екстремістів, подібних Грищуку (а він далеко не єдиний професіонал своєї справи). І мовчання ПЦУ щодо таких інцидентів показує, що саме такі агресивні риторика і діяльність, що супроводжують захоплення храмів, і потрібні цій Церкві для досягнення її справжньої мети. Якщо ж непередбачено потрапили в ЗМІ кадри виявляться відверто жорстокими, то послідує відповідь: «Ну так, ми трохи перегнули палку, але у всьому винні вони, вони самі нас спровокували». Але якщо говорити не про телеглядачів, а про православних віруючих, тим більше — спостерігали все це своїми очима... про їхнє ставлення...

Заключне питання у мене тільки одне.

Якщо події продовжать розвиватися в тому ж напрямку, то що в підсумку буде представляти з себе «українське православ'я» через кілька років? Не тільки зовні (юрисдикції, їх співвідношення), але й внутрішньо.

Намріяти можна багато. Але іноді корисно вимкнути фантазію. Включити логіку.