«Пікасо»: тітка Маша та безсонна ніч батька з сином

Час дії: 1987 рік

Місце дії: Київ

Дійові особи: Кирило Булатов, Михайло Камінський, підлітки 12 років.

Своїх він знайшов на тому самому місці. Вони з азартом різалися у карти.

− Ти де так довго? Ми вже почали хвилюватися, – запитала мама з легким докором.

– Так, гуляв, – невизначено відповів Кирило.

Він сів на підстилку, засунув ступні в гарячий пісок і почав дивитись на гру в волейбол. Однак його думки були про інше. Він думав про храм і хлопчика, якого там побачив. Цікаво, навіщо він його наздогнав? Щоб повідомити, що Бог є? Дивний. А може, справді є? Адже має щось бути.

«Так, напевно, щось є».

* * *

Увечері у тітки Люби зібралися гості. Крім Булатових, був ще знайомий, що супроводжував їх на пляж, дядько Женя та якась подруга тітки Люби з чоловіком.

Їх представили одне одному. Подругу звали тітка Маша, її чоловіка – дядько Володя. Тітка Маша була дуже весела та говірка.

Поки жінки займалися приготуванням страв та сервіруванням столу, чоловіки курили на балконі та обговорювали якусь дуже серйозну проблему світового масштабу.

За столом було весело. Усі активно їли, пили та п'яніли. Чоловіки – від горілки, жінки – від вина, але всі приблизно однаково. Кирилу не наливали, і йому було трохи прикро.

Тематика бесіди під час застілля, як водиться в таких випадках, прогресувала від конкретних питань до глобальних. Коли приступили до десерту, розмова зайшла про релігію, тему для радянських людей нову, але в якій усі вдавали, що цілком розбираються.

Говорили з запалом, сперечалися. Кирило спочатку намагався стежити за перебігом думки, але згодом зрозумів, що це марно. Тільки врізалася в пам'ять одна фраза, сказана тіткою Машею:

– Якщо Христос і є, то хай собі буде. Не заперечую, − сказала вона, облизуючи бісквітний крем із пальця. – Але лише з однією умовою. Хай Він буде сам собою, а я сама собою.

Кирило нічого на це не сказав, та це й не потрібно, але його дванадцятирічний розум запротестував.

«Якщо Бог є, то ми не можемо жити самі собою. Це… це… так не можна… Самі собою… Втім, Бога таки немає… напевно».

* * *

Увечері паламар Мишко довго не міг заснути. Він зробив найважливіше відкриття у своєму житті: Бог є!

З цим відкриттям він жив сьогодні весь день. З тієї зустрічі з таким самим як він хлопчиком у храмі. Це відкриття його розпирало. Воно не вміщалося в серці. Хотілося ось прямо зараз, уночі, висунутися з вікна і закричати щосили на все місто:

- Люди-и-и! Бог існує!

Жаль, не зрозуміють. Образяться, мабуть, що Бог є і заважає спати. Але все-таки, хоч із кимось, хоч із якоюсь живою душею, а хотілося поділитися цим сокровенним, таємним знанням, яке відкрилося йому сьогодні.

Жертвою цього невгамовного бажання став батько. Мишко пройшов біля кімнати, де він спав і почав трясти його за плече.

– Тат… тат…

– Що? – крізь сон озвався тато.

– Я хочу тобі щось сказати.

– Кажи, – тато зовсім не хотів прокидатися. Він намагався, не приходячи до тями, щось відповісти своєму нетерплячому чаду і знову міцно заснути.

Напередодні тато відслужив вечірню, потім ще годину сповідав людей. Потім розмовляв із якимось мужиком, якому ну дуже треба було поговорити з батюшкою. Після цього приготував у церкві все, що потрібне до завтрашньої служби. Прийшовши додому, він допоміг мамі нагодувати та покласти дітей. Почитав молодшим казку на ніч. Потім треба було вивести плями воску з єпитрахилі, потім підготуватися до проповіді. Потім прочитати вечірні молитви та правило до Причастя. До цього додавалося двісті молитов з вервицями: «Спаси Господи і помилуй дітей моїх: Михайла, Сергія, Ольгу та Андрія, і даруй їм пізнання істини». Цю молитву він читав щодня увечері, зазвичай вже засинаючи від утоми.

Того дня вервиці також кілька разів вислизали з його рук. Нарешті він домолився і мертвий від утоми звалився на диван. А через десять хвилин він почув, як його трясуть за плече і звуть:

– Тат… тат…

– Що?

Мишка не влаштовував напівсонний батько, він хотів його розбудити по-справжньому, бо те, що він хотів йому сказати, годі було говорити уві сні.

– Говори.

– Ні, тату, ти вставай… вставай… – Мишко потягнув батька за руку і той сів на дивані, потираючи очі.

Нарешті тато таки скинув із себе залишки сну і з досадою запитав:

– Ну, чого тобі?

− Знаєш, тату, − Мишко дивився на батька очима, з яких струменіло світло. – Бог існує! – Світло в очах стало ще яскравіше.

Ще б пак, адже він повідав велику істину! Розповів не комусь, а настоятелю храму, митрофорному протоієрею Олександру, кандидату богослов'я та просто своєму улюбленому папі.

Першим бажанням батька було бухнутися знову на диван, пробурмотівши щось на кшталт: «Так, так. Добре, синку». Якби не це світло в очах дванадцятирічної дитини. Його сина. До батька раптом дійшло, що це саме те, про що він молився всі ці роки, заради чого бубонів з вервицями, засинаючи: «Спаси Господи і помилуй моїх чад...».

Батько обійняв Мишка і сильно притиснув до грудей. Вони зрозуміли одне одного. А потім уже обоє не могли заснути. Проговорили всю ніч. Папа розповідав про себе, про своє дитинство та юність. Як він також паламарив і читав у церкві, як зустрівся з мамою. Мишко теж щось розповідав. Вони сміялися, згадували та мріяли.

І тільки під ранок, коли вже треба було збиратися до храму, Мишко поставив батькові запитання, на яке він не зміг відповісти:

– Тату, а як іншій людині можна сказати, що Бог є?

Далі буде…