Що означає «взяти свій хрест»?
Чому готовності страждати недостатньо? Поговоримо про різницю між хибним смиренням і справжнім бажанням прийняти страждання заради Христа.
З першою частиною матеріалу можна ознайомитися тут.
І справді, добре християнину в доброму настрої з миром приймати все, що трапляється з ним: всі події життя, зовнішню обстановку, неприємності від ближніх, скорботи, хвороби і навіть саму смерть.
Незмінним помічником у такому благодатному намірі буває тверде уповання на Промисл Божий, який однаково піклується і про кожну билинку, і про Церкву Божу, яка має обітницю, що ворота пекла не здолають її.
Нічого в світі не відбувається без волі Божої. А попущені Ним біди перетворюються на блага для незлобивих і смиренних Його чад: «Люблячим Бога, покликаним за Його волею, все сприяє до блага» (Рим. 8: 28).
Але щоб не спокусило нас самолюбство можливістю легкої перемоги над пристрастями, нагадаємо: умовою цієї перемоги є несення свого хреста слідом за Господом.
Свідоме, доброхітне, аж до рішучості життя своє покласти за віру – на що і вказують слова Цариці Небесної: «Хочу постраждати».
Готовність чи бажання?
Що саме від нас вимагається: бажання постраждати чи готовність постраждати?
Припустимо, потрібна тільки готовність, і людина смиряє себе в думках зі згодою постраждати. Як вона себе поведе, коли її смирення піддасться серйозному випробуванню?
Згадаємо євангельського юнака, який, здавалося, був готовий на все заради Царства Божого. «Ісус каже йому: Коли хочеш бути досконалим, піди, продай добра свої та й убогим роздай, і матимеш скарб ти на небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною. Почувши ж юнак таке слово, відійшов, зажурившись, бо великі маєтки він мав» (Мф. 19: 21-22).
Однієї рішучості виявилося недостатньо. Тепер, щоб жити далі, йому доведеться або піти до фарисеїв, які його швидко заспокоять, або якось знову повернутися до Христа. Але як, якщо Христос йому вже дав заповідь, а він її не хоче виконати?
Заповідь звучить так: «Відречися себе, і візьми хрест свій, і слідуй за Мною» (Мк. 8: 34).
Іншими словами можна сказати: прийми страждання. А це неможливо зробити в стані однієї тільки готовності, без бажання.
Уявна готовність за відсутності бажання змусить людину викручуватися, буде штовхати до пошуку альтернатив і компромісів. Наприклад, на ґрунті церковних спокус розумні люди відразу придумують обновленство, екуменізм і т. п.
«Іду в Рим, щоб знову розіп'ятися»
Чому священноначалію гнаної Церкви, яке піклується про збереження церковного майна від розорення, Мати Божа нічого не велить, а тільки ставить Себе в приклад: «Хочу постраждати»?
Треба вважати, що двома словами Цариця Небесна сказала якраз те, що треба. Апостол Петро сказав те ж саме: «Бо те угодно Богу, якщо хто, думаючи про Бога, переносить скорботи, страждаючи несправедливо. <…> Бо ви до того покликані, тому що і Христос постраждав за нас, залишивши нам приклад, щоб ми йшли по слідах Його» (1 Пет. 2: 19-21).
Згадаємо історію: святий апостол Петро перебував у Римі, коли Нерон почав гоніння на християн. Учні вмовили його покинути Рим. Вийшовши з міста, на древній Аппієвій дорозі апостол зустрів Ісуса Христа. На питання: «Куди йдеш, Господи?» («Камо грядеши, Господи?») Спаситель відповів: «Йду в Рим, щоб знову розіп'ятися».
Як бачимо, Господь у ситуації, аналогічній нашій, не сказав більше того, що сказала Мати Божа.
У цих словах – дух Євангелія.
Петру не треба було зайвих слів, щоб повернутися до Риму і зійти на хрест – Петро знав, заради чого віддає своє життя.
Спасіння святинь чи спасіння душі?
На що спрямувати зусилля під час гонінь: на засвоєння християнського покликання чи на збереження церковного майна? Чи не тому Бог часом попускає бути йому розграбованим, що ми, занепокоєні зовнішнім, забуваємо про справу свого покликання?
Намагаючись зберегти церковні цінності, теж можна законно постраждати.
Тільки в головному потрібно залишитися вірним: у догматах віри і відданості Матері Церкві.
Ревнуючи про храми Божі, ми не повинні розходитися в дусі з молитвою «Отче наш». Відстоювати святині потрібно неупереджено, без роздратування, нікого не спокушаючи, не засуджуючи, а віддавшись цілком у руки Господа, який сказав: «Мені помста, Я віддам…» (Євр. 10: 30).
Якщо повернутися до понять готовності і бажання, то готовність закінчується біля підніжжя хреста, а руки, якими християнин бере свій хрест, називаються бажанням постраждати.
Готовність – це стан оглашених. Від вірних вимагається більше – вміння реалізовувати цю готовність через бажання, через відречення душі з пристрастями і похотями (пор. Гал. 5: 24).
«Дай кров і прийми дух» – просто і коротко висловили цей духовний закон святі отці.
«У раю нерозіп'ятих немає»
Що буває, якщо без знання шляху спасіння почати спасатися? Чи всі, хто прийшов у Церкву, в ній залишаються? Ті, що залишилися, чи нарікають? А чому нарікають? Тому що шлях спасіння – це хрест.
Не будемо звинувачувати Церкву в тому, що в ній щось робиться не так.
Преподобний Ісаак Сирін застерігає: «Бог несе всі людські немочі, але роптливого не терпить, якщо не покарає». Чому б не пошукати власної провини в тому, що у нас немає правильної віри, немає знання про сенс життя і про хрест?
Преподобний Силуан Афонський говорив: «У раю нерозп’ятих немає». Святитель Ігнатій (Брянчанінов) сказав те саме: «Не розп’ятий – не Христов». Якщо ми цього не знаємо, то наша вина в тому, що не захотіли дізнатися.
Господь не давав нам гарантії, що в Його земній Церкві все буде в порядку – ми не маємо права вимагати цього порядку ні від Нього, ні від служителів Церкви. У Господа Свій порядок – Він шукає тих, хто шукає Його.
Святитель Іоан Золотоуст, звертаючись до тих, хто спокушається, наводить у приклад Авраама: «Якими священиками користувався Авраам... якими вчителями? <…> Він сам мав благомислячу душу, а її й було досить». Він наводить приклад Ноя, який був праведним, коли «вся вселенна занурилася у зло», і його сина Хама, який мав найкращого вчителя в особі батька, але був злим. Він наводить приклад Іова, який, «не маючи нічого подібного, з великим запалом виявляв усі види чеснот».
Нарешті, Золотоуст говорить про Іуду, який не отримав спасіння навіть від Христа. Він бачив чуда, сам їх звершував, чув повчання про Царство і геєну, брав участь у Тайній Вечері, але «впав у безумство і... став зрадником».
Усе це сказано святителем для того, щоб ми нічим і ніким не спокушалися.
Вихід – тільки в Бозі
Історичні події невідворотно рухаються до апокаліптичного завершення. Господь обіцяв спасти кожного, хто прагне спасіння: «Того, хто приходить до Мене, не вижену геть» (Ін. 6: 37).
Коли у світі панує безлад, неминуче відбувається безлад і в Церкві. Християнину, який прагне спастися, неминуче потрібно вміти точно визначати, де благодатна Церква Христова.
Церква зберігає істину, і нам потрібно знати її – і ні за що не втрачати.
Пригадаймо слова духівника Києво-Печерської лаври архімандрита Аврамія (у схимі – Агапіта): «Християнам, дитино, хрест свій треба неодмінно понести. <…> Залишається тільки взивати: “Господи, допоможи!”»
А що нам робити, коли ми, уже охрещені, не тільки тікаємо від своїх хрестів, а й спокушаємося проповіддю Хреста Христового? Апостолів немає. Живих учителів віри і покаяння майже не залишилося. По книжках учитися нам лінь.
Будучи охрещеними без жодної підготовки, ми кинуті серед ворожого світу й змушені визнати – це наш хрест. Хрест, вироблений нами і нашими попередниками.
Вихід лише вгору, через хрест – до Христа. Але хто навчить нас і дасть сили долати в собі небажання постраждати?
Погляньмо уважно на приклад Самого Христа. Хіба в Ньому не виявлялася неміч людської природи? Згадаймо Його моління в Гефсиманському саду: «Отче Мій! якщо можливо, нехай обмине Мене чаша ця; втім не як Я хочу, а як Ти».
Саме в цій молитві й боротьбі піднялося Христове «ХОЧУ ПОСТРАДАТЬ» на найвищу вершину Його людського смирення.
Саме цей образ боротьби й молитви залишив нам наш Спаситель – для підкріплення нашого немічного бажання піти за Ним.
