Богослов'я доброти: чому святі співчувають навіть демонам?
Доброта – не етика, а шлях до Обоження. Розбираємо вчення святих отців: чому ад – це відкинута Любов, і що таке «серце милуюче» за Ісааком Сиріном.
13 листопада – Всесвітній день доброти.
У православ'ї доброта, як правило, не розглядається як окремий, самодостатній термін. Скоріше, це властивість Бога як джерела та ідеалу доброти. Доброта – невід'ємна властивість любові або, краще сказати, її прояв.
У контексті вчення про спасіння головне завдання, яке Бог пропонує нам вирішити, – це вміння бути добрим не тільки до тих, хто добрий до нас, але й до тих, хто чинить нам зло.
«Добре робити добро друзям, ще краще – нужденним; але найкраще – ворогам. Перше виконують і язичники, друге – ті, хто підкоряється Божественному закону, а третє – ті, хто веде спосіб життя, гідний неба». (прп. Ісидор Пелусіот).
Не етика, а шлях до Обоження
Доброта в контексті християнського віровчення є не просто етичним вчинком, а необхідною умовою для єднання з Богом. Творячи добро, людина дає можливість діяти в ній Божественній любові, а це, в свою чергу, веде її до Обоження.
Практика ісихазму безпосередньо пов'язує добродіяння з духовним перетворенням. Центральним місцем ісихазму є очищення духовного серця як центру людської особистості, а милосердя і співчуття – це ті ключі, які відкривають серце для благодаті та усувають пристрасті егоїзму і гордості.
Тільки добре серце здатне наповнитися Фаворським світлом і відчути солодкість Божественної присутності.
Христос, будучи втіленою любов'ю і добротою, явив світу це Світло. І коли християнин діяльно уподібнюється Христу через милосердя, він сам стає «світлом світу» (Мф. 5:14), тобто носієм Божественного сяйва.
«Серце милуюче»: співчуття до всієї тварі
Акт доброти – це не просто соціальна допомога, це пряме євхаристичне (вдячне) служіння Христу. Адже все, що ми зробили для ближнього, Спаситель відносить до Себе особисто (Мф. 25:40). Оскільки Церква – це Тіло Христове, доброта до будь-якого її члена (та й до будь-якої людини як образу Божого) зміцнює містичну єдність всього Тіла.
Ісихастські святоотцівські тексти говорять про те, що людина, уподібнившись у своїй доброті Божественному милосердю, поширює його не тільки на ворогів, але навіть і на демонів. До них такий подвижник відчуває глибоке співчуття.
«Що є серце милуюче? – запалення серця за все створіння, за людей, за птахів, за тварин, за демонів і за всяке творіння» (преп. Ісаак Сирин).
Це не просто емоційна жалість, але онтологічна єдність з усім творінням, яке є вищим проявом містичної любові. Дія цього богослов'я доброти в житті святого – це відсутність осуду і молитва за всіх, включаючи ворогів і тих, кого світ вважає невиправним. Таким чином, доброта святих подібна до доброти люблячого Небесного Отця, чия любов до всієї тварі безмежна.
Смирення – фундамент доброти
Преподобний Макарій Великий вчить тому, що по-справжньому добрими нас може зробити тільки благодать Божа, а не наше бажання. А для цього необхідно перш за все очищення серця, і починається воно з посту, молитви, подвигів і тілесних трудів.
Фундамент доброти, втім, як і будь-якої доброчесності, – смирення.
Християнин не повинен нікого принижувати, осуджувати, ніким не гидувати і не робити різниці між людьми.
Це практичний прояв загальної доброти і любові, яка не ділить людей на гідних і негідних. При цьому, як вчить преподобний Макарій, потрібно весь час перебувати в молитві, щоб благодать як небесний вогонь живила любов і смирення розуму.
Парадокс: Пекло – це мука відкинутої Любові
На думку святих отців, доброта проявляється не тільки і, можливо, не стільки в вчинках, скільки у внутрішньому стані душі.
Справжня доброта – це не моральна поведінка, а результат містичного досвіду з'єднання з Богом, Який є Любов.
Людина, яка досягла цього стану, не може не співчувати, тому що її серце стало інструментом Божого милосердя.
Містичний досвід святих не заперечує Божого правосуддя. Але він говорить про те, що любов і доброта є вищою і визначальною властивістю Бога. Боже правосуддя – це прояв Його любові, спрямоване на виправлення, а не на помсту. Це означає, що і ми повинні видалити з свого серця будь-які думки про відплату або осуд.
Зосередженість на власному внутрішньому діянні і молитва за тих, хто несе в цей світ зло, – ось той шлях доброти, який нам пропонує святоотцівське вчення.
Преподобний Ісаак Сирин пише про те, що навіть в пекельних муках немає ні Божої помсти, ні Божого суду, а лише страждання від неусвоєної і відкинутої Любові. У цьому і є те, що нами сприймається як певний парадокс. Доброта Бога настільки всеосяжна, що навіть відкидання цієї доброти стає причиною мук.
Ця думка повністю переосмислює концепцію покарання, яку зараз викладають у богословських школах. Грішники мучаться в пеклі не тому, що їх карає Господь, а тому що не здатні прийняти світло і доброту Бога. Звідси випливає заклик до екзистенційної доброти, яка бачить у кожній істоті об'єкт безкінечної Божественної Любові і наслідує цю Любов через молитву, сльози, добродіяння і повну відсутність осуду.
