Перформанс в славу Божу або Чому Гоголь спалив «Мертві душі»

Багато словесних оборотів з цього роману давно розлетілися на афоризми і стали чи не народними. Назву найвідоміші:

• Ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і в особливості в тих, хто сильніше вас. Самі запропонують і самі все дадуть!
• Будьте обережні зі своїми бажаннями – вони мають властивість збуватися.
• Нещасна людина жорстока і черства. А все лиш через те, що добрі люди знівечили її.
• Що б робило твоє добро, якби не існувало зла, і який би вигляд мала земля, якби з неї зникли тіні?

Ефектно сказано, спору немає. Хльосткі, ємні, вчасно вставлені в розмову ці мáксими справляють сильне враження і викликають солодке почуття якоїсь поблажливої свободи і таємниці, що стоїть за цією свободою.

І ось настає момент, коли ми починаємо вірити цим сентенціям. Вірити майже беззастережно, оскільки вони стають частиною нашого внутрішнього устрою. Непомітно для себе ми всерйоз починаємо вважати, що ніколи і нічого не треба просити! Що добрі люди роблять людину нещасною і жорстокою. Що зло іманентно, тобто внутрішньо притаманне створеному Творцем світу. І що рукописи дійсно не горять…

Роман «Майстер і Маргарита» був опублікований в журналі «Москва» в 1966 році і відразу ж вилучений із бібліотек і суворо заборонений.

Але чи так це? Ні. І це «ні» дуже важливе саме сьогодні. Коли світ нагадує паровий котел, який ось-ось готовий вибухнути. Коли Євангеліє читається, як добірка новин. Коли падають вчорашні кумири, зриваються маски і оголюються душі. Коли багато починає переосмислюватися, в тому числі і «культовий» роман «Майстер і Маргарита», опублікований в журналі "Москва" в 1966 році і відразу вилучений з бібліотек і суворо заборонений. Що, втім, тільки зіграло на його популярність…

Однак не будемо замахуватися на переосмислення всього роману, а розглянемо лише два твердження автора: «Рукописи не горять» і «Ніколи і нічого не просіть».

Але перед цим згадаємо письменника, якого часто порівнюють з Булгаковим по витонченій фабулі, блиску викладу, образності, гумору. Мова про великого Гоголя.

Чому ми називаємо Гоголя великим? І чим він такий великий? Так, ми любимо його за прекрасну російську мову, за дивовижну поетику, за вміння з першого ж рядка оволодіти нашою увагою. Однак з тієї ж причини ми любимо Купріна, Чехова та інших визнаних майстрів витонченої словесності. Так чи варто виділяти Гоголя з цієї плеяди? Я думаю, що варто. І доказом тому є другий том поеми в прозі «Мертві душі».

Той, який, як ви пам'ятаєте, Гоголь спалив.

Ми любимо Гоголя за прекрасну російську мову, за дивовижну поетику, за вміння з першого ж рядка оволодіти нашою увагою.

Що може довести книга, якої немає? Як можна говорити про те, що знищено? Адже неіснуючий твір дорівнює ненаписаному! Значить, рукописи все-таки горять? 

Однак про все по-порядку.

Відомо, що Гоголь працював над другим томом «Мертвих душ» майже 12 років. Чим же він займався всі ці роки? Яке було художнє завдання, яке письменник ставив перед собою? Ось що він сам писав про це:

«Твори мої так пов'язані тісно з духовною освітою мене самого і таке мені потрібно до того часу винести внутрішнє сильне виховання душевне, глибоке виховання, що не можна і сподіватися на швидку появу моїх нових творів» (2, XII, cт. 222).   

Гоголь наполегливо працює і ось результат: в 1845 році він спалює майже закінчену роботу. Як потім виявилося, це було перше спалення рукопису. Тобто за ним послідувало друге.

Невже не можна було залишити текст хоча б для архіву і для літературознавчих дисертацій?  

Це важко собі уявити. І ця подія викликає безліч запитань. Невже не можна було залишити текст хоча б для архіву і для літературознавчих дисертацій?  

Безсумнівно, Гоголь знав відповідь. Ось, що він пише фрейліні Російського імператорського двору блискучій Олександрі Йосипівні Смирновій:

«Але Бог, Який краще нас знає час всьому, не покладав на це своєї волі, забравши на довгий час від мене здатність творити. Я мучив себе, змушував писати, страждав важким стражданням, бачачи безсилля, і вже кілька разів завдавав собі хворобу таким примусом і нічого не міг зробити, і все виходило примусово і погано. І багато-багато разів туга і навіть трохи не відчай опановували мною через цю причину. Але великий Бог, свята Його воля і вище всього Його мудрість: не готовий я був тоді для таких творів, до яких прагнула душа моя, потрібно було мені самому налаштуватись і створитися перш, ніж думати про те, щоб налаштувалися і створилися інші. Не можна розголошувати святині, не освятивши перш скільки-небудь свою власну душу, і не буде сильно і свято наше слово, якщо не освятимо самі уста, що вимовляють слово» (2, XII, cт. 471).

Прочитавши це, дехто скаже, що письменник дурньою мається. Звичайно, вимогливість до себе – це добре, але потрібно ж знати міру. Тим більше, що і сам Гоголь вустами Городничого вельми їдко висловився про таких непомірних людей:

«Він вчена голова – це видно, і відомостей нахапав темряву, але тільки пояснює з таким жаром, що не пам'ятає себе. Я раз слухав його: ну, поки говорив про асириян і вавилонян – ще нічого, а як дістався до Олександра Македонського, то я не можу вам сказати, що з ним зробилося. Я думав, що пожежа, їй-богу! Втік з кафедри і, що сили є, хвать стільцем об підлогу. Воно, звичайно, Олександр Македонський герой, але навіщо ж стільці ламати?»

І дійсно, сьогодні для багатьох незрозумілий істинний сенс вчинку Гоголя. Але давайте подивимося на події, що хоч освітлюють краплею світла цю таємницю.

На початку 1842 року Гоголь задумує поїздку до храму Гробу Господнього в Єрусалим. З листів письменника дізнаємося, що необхідність в ній була пов'язана саме з другим томом «Мертвих душ». Гоголь хотів приїхати на Святу землю з готовим твором, щоб подякувати Господу за всі благодіяння його. Але поїздка все відкладалася. І тільки на Великдень 1846 письменник знову збирається в Єрусалим. Але він не може їхати з порожніми руками, йому необхідно закінчити твір:

«Закінчення праці моєї перед подорожжю моєю так необхідно мені, як необхідна душевна сповідь перед Святим Причастям».

Праця не закінчена, і поїздка до Гробу Господнього знову відкладається.

У листі до Аксакова від 28 серпня 1847 р. він пише:

«Бачачи, що ще не скоро я закінчу з моїми «Мертвими душами»... я поспішив заговорити про ті питання, які мене займали і які готувався розвинути або створити в живих образах та особах» (2, XIII, cт. 374).

З «Вибраних місць з листування з друзями» ми дізнаємося, що Гоголь прагне до проповіді, і мета цієї проповіді – зміна життя. А продовження «Мертвих душ» він сприймає як виконання Волі Божої, для якої потрібно повне смирення і покірність. Але праця не закінчена, і поїздка до Гробу Господнього знову відкладається.

Однак духовні настанови «обраних місць з листування з друзями» не отримують успіху у читача і позитивні образи героїв не викликали бажання суспільства йти шляхом внутрішнього духовного перетворення.

У листі до Шереметьєвої на початку грудня 1847 Гоголь пише:

«Я думав, що моє бажання їхати буде сильніше і сильніше з кожним днем, і я буду так сповнений цією думкою, що не подивлюся ні на які труднощі в дорозі. Вийшло не так. Я малодушніше, ніж я думав, мене все лякає» (2, XIII, cт. 402).

Отцю ж Матвію Константиновському письменник зізнався:

«Мені здається навіть, що в мені і віри немає зовсім; визнаю Христа боголюдиною тільки тому, що так велить мені розум мій, а не віра. Я здивувався його неосяжної мудрості і з деяким острахом відчув, що неможливо земній людині вмістити її в собі, здивувався глибшому пізнанню його душі людської, відчуваючи, що так знати душу людини може тільки сам творець її. Ось все, але віри у мене немає. Хочу вірити. І, незважаючи на все це, я дерзаю тепер йти вклонитися святому гробу» (2, XIV, cт. 41).

Він їхав з надією стати краще, чистіше, хотів, щоб все земне в ньому згоріло, і залишилось одне небесне.

І ось Гоголь на Святій Землі. Що ж він побачив, що пережив?

Лист до Жуковського:

«Моя подорож до Палестини точно була здійснена мною потім, щоб дізнатися особисто і як би побачити на власні очі, наскільки велика черствість мого серця. Друг, велика ця черствість! Я удостоївся провести ніч біля Гробу Спасителя, я удостоївся долучитися до Святих Таїн, які стояли на самому гробі замість вівтаря, – і при всьому тому я не став кращим, тоді як все земне повинно б у мені згоріти і залишитися одне небесне» (2, XIV, cт. 167).

Які точні слова! Як чесно Гоголь оцінює і мету, і результат свого паломництва на Святу Землю. Він їхав в надії стати краще, чистіше, хотів, щоб все земне в ньому згоріло, і залишилося одне небесне. Це йому було потрібно для його великого задуму. Іншими словами, Гоголь в глибині душі намагався вдатися до Бога, як до засобу. Але мета не може бути засобом, і Господь, бачачи щиру віру письменника, дав йому набагато більше – він дав йому бачення своїх недоліків і гріховності.

Виповнилося справжнє християнське таїнство. Гоголь сповна отримав те, за чим він їздив. Але це не було натхнення, на яке він розраховував. Це було вже зовсім інше, що можна назвати мовчанням Неба. І перо Гоголя теж мовчить і до паломництва, і після нього, але це вже інше мовчання.

Господь, бачачи щиру віру письменника, дав йому набагато більше – він дав йому бачення свого недостоїнства і гріховності.

Булгаков вустами свого персонажа переконував: «Ніколи і нічого не просіть!». Гоголь же смиренно прислухався до євангельського заклику: «Просіть, і дасться вам: шукайте, і обрящете: стукайте, і відкриється вам» [Мф. 7:7]

Тому після Єрусалиму письменник тричі (!) відвідує Оптину пустинь (Червень 1850 р., червень і вересень 1851 р.).

«Я заїжджав по дорозі в Оптину пустинь, назавжди залишив про неї спогад. Я думаю, на самій Афонській горі не краще. Благодать, мабуть, там присутня…» [2, XIV, cт.194]

Гоголь шукає, стукає і чекає відповіді. І все ж перо його не отримує того натхнення, якого так жадав автор. Він навіть починає сумніватися у своєму покликанні:

«Не знаю, зкину я ім'я літератора, бо не знаю, чи є на це воля Божа <...> Якби я знав, що на якомусь іншому терені можу діяти краще для спасіння душі моєї і у виконанні всього того, що повинно Мені виконати, ніж на цьому, я б перейшов на той терен. Якби я дізнався, що я можу в монастир піти від світу, я б пішов у монастир. Але і в монастирі той самий світ оточує нас» (2, XIV, cт. 390–391).

Тим не менш робота просувається. У листі до Плетньова Гоголь признавав:

«Що другий том “М[ертвих] д[уш]” розумніше першого – це могу сказати як людина, що має смак і при цьому, щовміє дивитися на себе, як на чужу людину» (2, XIV, cт. 229).

Гоголь шукає, стукає і чекає відповіді. І все ж перо його не отримує того натхнення, якого так жадав автор.

Письменник говорить про деяку таємницю, що міститься в майбутньому творі:

«Зовсім не губернія і не кілька потворних поміщиків, і не те, що їм приписують, є предмет «Мертвих душ». Це поки ще таємниця, яка повинна була раптом, на подив всіх (бо жодна душа з читачів не здогадалася), розкритися в наступних томах, якби Богу завгодно було продовжити життя моє і благословити майбутню працю» (2, XII, cт. 504).

Що задумав Гоголь, що так тривожило його? Чи може краще запитати, що задумав Господь про Гоголя, і його працю? Поки це таємниця, і до неї письменник болісно продирається крізь невідомість. Цей процес можна сміливо називати справжнім творчим пошуком.

Архімандрит Феодор (Бухарев) запропонував свою версію можливого розвитку сюжету твору і звернувся за підтвердженням до автора:

«Пам'ятається, коли дещо прочитав я Гоголю з мого розбору "Мертвих душ", бажаючи лише познайомити його з моїм способом розгляду цієї поеми, то і його прямо запитав, чим саме повинна скінчитися ця поема. Він, задумавшись, висловив своє затруднення висловити це з обставиною. Я заперечив, що мені тільки потрібно знати, чи оживе, як слід, Павло Іванович? Гоголь ніби з радістю підтвердив, що це неодмінно буде і пожвавленню його послужить прямою участю сам цар, і першим зітханням Чичикова для істинного міцного життя повинна скінчитися поема».

На питання, чи воскреснуть інші герої другого тому, письменник не без посмішки, відповів:

– Якщо захочуть» [5, cт. 138).

Отже, через всю роботу червоною ниткою проходить бажання перетворення і воскресіння мертвих душ. Гоголь прекрасно розумів, що для виконання такого грандіозного задуму йому потрібно самому стати на шлях покаяння і преображення. Він доклав до цього всіх зусиль. У всякому разі, оптинські старці говорили, що Гоголь був «зразком благочестя»…

Через всю роботу червоною ниткою проходить бажання Преображення і Воскресіння мертвих душ.

І ось поема написана. Зі спогадів сучасників ми знаємо, що другий том «Мертвих душ» насичений біблійними цитатами та алюзіями. Письменник прагне до того, щоб його читач усвідомив:

«Для того, хто не християнин, все стало тепер важко; для того ж, хто вніс Христа у всі справи і у всі дії свого життя, – все легко» (1, VIII, cт. 349).

…Але настає 1852 рік. І 12 лютого автор вдруге, і вже остаточно, спалює рукопис готового твору. Але ж виконана не просто робота – прожите життя. Ось, що пише про це сам Гоголь:

«Потім спалений другий том «Мертвих душ», що так було потрібно. «Не оживе, поки не помре», – говорить апостол. Потрібно перш померти, для того щоб воскреснути. Не легко було спалити п'ятирічну працю, де всякий рядок дістався потрясінням, де було багато того, що становило мої найкращі думки і займало мою душу... Дякую Богові, що дав мені силу це зробити…» (2, VIII, cт. 297).

І ще:

«Ні, буває час, коли не можна інакше спрямувати суспільство або навіть все покоління до прекрасного, поки не покажеш всю глибину його справжньої мерзенності; буває часом, що навіть зовсім не слід говорити про високе і прекрасне, не показавши тут же ясно, як день, шляхів і доріг до нього для всякого. Остання обставина була мало і слабо розвинена в другому томі "Мертвих душ", а вона повинна була бути чи не головною; а тому він і спалений» (2, VIII, cт. 298).

І далі:

«Як тільки полум'я забрало останні листи моєї книги, її зміст раптом воскреснув в очищеному і світлому вигляді, наче фенікс з багаття, і я раптом побачив, у якому ще безладді було те, що я вважав уже порядним і струнким. Поява другого тому в тому вигляді, в якому він був, справило б швидше шкоду, ніж користь» (2, VIII, cт. 297–298).

Отже, рукопис спалений. Невже на те була Воля Божа? Коли автор палив свою працю, в голові його, цілком можливо, пульсувало: «Не оживе, поки не помре», «Не оживе, поки не помре», «Не оживе, поки не помре»…

... Відгримів вік XX. Сьогодні на дворі століття XXI. Як же виглядає і оцінюється вчинок Гоголя крізь часи, війни, події, накопичений досвід сучасного мистецтва, духовний досвід нових святих землі Руської?

Ми вже знаємо «Чорний квадрат» Малевича, «Пісуар» Дюшана, «4.33» Джона Кейджа. З'явилося такі явища, як інсталяції, і перформанси. Хтось навіть сказав, що своїм «Пісуаром» Марсель Дюшан поставив шах і мат мистецтву. А хтось вирішив сказати слово в «мистецтві» шляхом прибивання цвяхом своїх геніталій до бруківки Червоної площі.

Написання, і спалення другого тому «Мертвих душ» – це і є єдиний закінчений твір!

А що Гоголь, при чому тут спалений том «Мертвих душ»? Вражаюче, але з точки зору сучасного мистецтва, спалення другого тому це і є самий справжній перформанс. Не дарма сказано, що «нам не дано передбачити, як наше слово відгукнеться». Мимоволі Гоголь виступив як акціоніст XXI століття. Тобто можна сказати, що написання, і спалення другого тому «Мертвих душ» – це і є єдиний закінчений твір. Нарешті-то стає зрозумілою таємниця задуму Божого про працю. Болісно і незбагненно Гоголь все-таки знайшов правильний розвиток і гідне закінчення свого твору – «Мертві Душі» повинні бути спалені.

«Лопата Його в руці Його, і Він очистить гумно Своє і збере пшеницю Свою в житницю, а солому спалить вогнем незгасним» (Мф 3:12).

Така Воля Божа, і така мета всієї історії!

Таким чином сьогодні ми маємо два томи «Мертвих Душ», форма яких випередила час на століття! Є таке поняття – символи керують світом. Так ось, спалені «Мертві душі» стали одним з таких символів. Тепер вже стає ясним, що Бог відповів на молитви Гоголя ось таким незбагненним чином. Він сам поставив крапку в його великій праці. І ця крапка стала вогнем. «Не оживе, поки не помре».

Сьогодні другий том «Мертвих душ» оживає в новій якості. Гоголем виконана величезна письменницька і молитовна робота. Дійсно, в основі всієї його роботи лежало прагнення до покаяння і заклик до покаяння інших, ходіння перед Богом, устремління до Бога і бажання виконати Його Волю. І Гоголь смиряється.

В таку вигляді ми знаємо сьогодні цей великий твір – написаний в молитві і смиренно спалений перед величчю Божою.

Ось що він пише у своїх передсмертних записках:

«Вище того вже не вигадати, що є в Євангелії. Скільки разів вже відходило від нього людство і скільки разів зверталося» (3, ст. 383).

Якщо говорити сучасною мовою, то можна сказати, що в основі перформансу Гоголя лежала справжня спроба Богоспілкування. І Бог почув. Другий том «Мертвих душ» опечатаний вогненною печаткою. У такому вигляді ми знаємо сьогодні цей великий твір – написаний в молитві і смиренно спалений перед величчю Божою.

Як це не схоже на справи тих, хто шукає епатажу для самоствердження. На жаль, ім'я їм легіон…

Так що, незбагненним Промислом Божим Гоголь ще в середині XIX століття поставив шах і мат всій гидоті від «мистецтва» XX-XXI ст.

Другий том «Мертвих душ» опечатаний вогненною печаткою.

Своїм важливим перформансом він показує, що ще далеко не все скінчено, якщо так заздалегідь Бог через нього буквально спопеляє все те, про що ніхто ще навіть не здогадувався. Це підкріплює і надію, і віру, і любов до Бога, а також нагадує нам, що «про день той і час ніхто не знає, ні ангели небесні, а тільки Отець мій один.» (Мк.13:).

Ось чому Гоголь – великий письменник. Адже скільки в історії було спалено авторами різних рукописів, картин, музичних творів, знищено кінофільмів? Напевно, тисячі. Але ми пам'ятаємо тільки «Мертві душі». І потрібно було володіти геніальністю і смиренням Гоголя, щоб спалений рукопис залишився в пам'яті поколінь на довгі роки.

Рукописи не горять, якщо на те є Воля Божа. А щоб зрозуміти цю волю і виконати її, будемо завжди просити допомоги у вишніх.