Спокуси інтернет-місії: як не втратити Христа в гонитві за лайками

Якщо років 25 тому кипіли дискусії про те, чи може інтернет приносити користь, то зараз таке питання вже не стоїть. Зараз очевидно, що злом у чистому вигляді мережа не є. З її допомогою ми підтримуємо зв'язок, допомагаємо ближнім, поширюємо проповідь, навчаємо, проводимо курси та лекції, читаємо корисні блоги. Інтернет давно став частиною життя, і церковне середовище не виняток: трансляції богослужінь, електронні бібліотеки святих отців, духовні подкасти, освітні проекти – все це стало звичним.

Саме тому сьогодні, на мій погляд, важливіше нагадати про іншу сторону - небезпеки, які несе віртуальний простір. Особливо актуальна ця розмова буде зараз, у дні посту, коли Церква вчить нас увазі до того, що оволодіває серцем.

Ніколи раніше люди не були так прив'язані до однієї речі, як сьогодні - до свого смартфона.

Для багатьох він давно став заміною книгам, газетам, телевізору, гаманцю, пошті, фотоальбомам, архіву документів, щоденнику, а часом навіть живому спілкуванню. Більшу частину дня сучасна людина проводить, дивлячись в екран, і ця залежність видає внутрішню вразливість і слабкість.

Закони медіа та євангельська етика

Навіть коли ми звертаємося до церковних ресурсів і місіонерських блогів, немає жодної гарантії, що за ними не ховаються спокуси та пастки, здатні відволікти і нашкодити як читачам, так і самим авторам.

Ми забуваємо, що закони медіасфери частіше за все суперечать євангельській етиці.

Діяльність ЗМІ багато в чому заснована на розпалюванні пристрастей, хайпі та провокаціях, але православний контент у гонитві за аудиторією підкоряється цим правилам. Наприклад, публікуючи скандальну новину або пропонуючи гарячу тему для суперечок в обговореннях. З медійної точки зору це вигідний спосіб привернути увагу і підвищити охоплення за рахунок резонансу. Але з християнської - це гріх, адже автор використав чужі пристрасті для власного просування. А ми, як читачі, залучаємося в них, піддаємося емоціям, беремо участь у конфліктах і, таким чином, розпалюємо в собі те, що має бути вгамоване. А це вже антимісія.

Розвага чи шлях віри

Окрім розпалювання пристрастей, найбільшою популярністю сьогодні користується короткий і розважальний контент. Особливо сумно, коли і православні автори, прагнучи до затребуваності, починають духовні теми спрощувати, облягати в форму шоу і розваги. Серйозно доводилося чути від кількох відомих інтернет-проповідників (навіть священиків), що вони свідомо знімають примітивний, «тупий контент» - тільки тому, що він краще «заходить» і підвищує популярність. Такий прийом дійсно працює як приманка для збільшення охоплень, але постає питання: наскільки взагалі достойно християнину свідомо йти на подібне отупіння заради переглядів і рекомендувати його використання іншим? Адже і це вже ніяка не місія.

Від священика і християнського блогера чекаєш слова, здатного повести до Бога, до зміни себе і внутрішньої серйозної духовної роботи, а не набору жартів заради лайків.

Такий примітивізм робить Православ'ю ведмежу послугу, представляючи богооткровенну євангельську істину як щось плоске, банальне і навіть дурне. Чи може взагалі християнство бути частиною розважального і завідомо тупого шоу і йти в одному потоці з ним?

Авторитети та критичне мислення

Наша епоха взагалі характеризується відсутністю загальновизнаних авторитетів: кожна людина живе у власному інформаційному світі і сама для себе вирішує, кому довіряти. Є навіть опис досвіду одного професора, який попросив студентів написати імена улюблених блогерів – і виявилося, що списки у всіх різні, при цьому ніхто не знав блогерів, згаданих іншими. Тобто кожен формує свій інформаційний бульбашку.

Позитивною стороною цього є те, що людям затишно на невеликих каналах і кількість підписників вже не має колишнього значення – не надає авторитетності і не є показником якості (а значить, все менше сенсу гнатися за цифрами). Однак є і негативна сторона: у таких «бульбашках» легко закріплюється сліпа довіра, коли людина забуває про перевірку інформації, критичне мислення і духовне розрізнення.

У церковному інтернет-середовищі це проявляється так само гостро: підписники починають беззастережно довіряти автору, перестаючи перевіряти сказане і співставляти його з вченням Церкви.

І така сліпа довіра не дивна: навіть ворожки, що вішають ікони «для антуражу», розуміють, що їх авторитет зростає в очах слухачів. Тим більше це стосується людини при храмі, в підряснику або позиціонуючого себе церковним місіонером, матушкою, співаком або ще кимось. Вони нерідко лише закріплюють таку залежність, підсаджуючи аудиторію на свій стиль і підміняючи навик критичного мислення сліпою лояльністю. Але якщо християнин перестає мислити і розрізняти духовне, якщо місіонер прив'язує до себе, то де у всьому цьому місце Христу?

Увага витікає в потоках інформації

Неодноразові дослідження підтверджували, що інтернет розсіює увагу, руйнує навик читання серйозних книг, заважає концентруватися на довгих публікаціях, не кажучи вже про більш об'ємні тексти. Через це все менша кількість людей практикує неквапливе і вдумливе читання. Довгі пости мало хто читає, як і хоча б трохи складні. Про яку духовну користь або місію можна говорити в рамках ролика, тривалістю за «законами жанру» в 15 секунд?

Інтернет переповнений інформацією. Її надлишок пригнічує знання. Але в цьому потоці освіта стає щитом як для тих, хто говорить про Христа, так і для тих, хто слухає.

Освічений автор вміє донести сенс ясно і точно, а уважний і вдумливий читач – оцінити його по достоїнству і не потрапити на хитрощі розважальної подачі.

Знання стає тим мостом, який з'єднує місію з серцями людей, а не