Спокуси інтернет-місії: як не втратити Христа в гонитві за лайками
Чому розваги, хайп і сліпа довіра блогерам підміняють серйозне духовне життя і шкодять вірі в православному сегменті інтернету?
Якщо років 25 тому кипіли дискусії про те, чи може інтернет приносити користь, то зараз таке питання вже не стоїть. Зараз очевидно, що злом у чистому вигляді мережа не є. З її допомогою ми підтримуємо зв'язок, допомагаємо ближнім, поширюємо проповідь, навчаємо, проводимо курси та лекції, читаємо корисні блоги. Інтернет давно став частиною життя, і церковне середовище не виняток: трансляції богослужінь, електронні бібліотеки святих отців, духовні подкасти, освітні проєкти – все це стало звичним.
Саме тому сьогодні, на мій погляд, важливіше нагадати про іншу сторону – небезпеки, які несе віртуальний простір. Особливо актуальна ця розмова буде зараз, у дні посту, коли Церква вчить нас увазі до того, що оволодіває серцем.
Ніколи раніше люди не були так прив'язані до однієї речі, як сьогодні – до свого смартфона.
Для багатьох він давно став заміною книгам, газетам, телевізору, гаманцю, пошті, фотоальбомам, архіву документів, щоденнику, а часом навіть живому спілкуванню. Більшу частину дня сучасна людина проводить, дивлячись в екран, і ця залежність видає внутрішню вразливість і слабкість.
Закони медіа та євангельська етика
Навіть коли ми звертаємося до церковних ресурсів і місіонерських блогів, немає жодної гарантії, що за ними не ховаються спокуси та пастки, здатні відволікти і нашкодити як читачам, так і самим авторам.
Ми забуваємо, що закони медіасфери частіше за все суперечать євангельській етиці.
Діяльність ЗМІ багато в чому заснована на розпалюванні пристрастей, хайпі та провокаціях, але православний контент у гонитві за аудиторією підкоряється цим правилам. Наприклад, публікуючи скандальну новину або пропонуючи гарячу тему для суперечок в обговореннях. З медійної точки зору це вигідний спосіб привернути увагу і підвищити охоплення за рахунок резонансу. Але з християнської – це гріх, адже автор використав чужі пристрасті для власного просування. А ми, як читачі, залучаємося в них, піддаємося емоціям, беремо участь у конфліктах і, таким чином, розпалюємо в собі те, що має бути вгамоване. А це вже антимісія.
Розвага чи шлях віри
Окрім розпалювання пристрастей, найбільшою популярністю сьогодні користується короткий і розважальний контент. Особливо сумно, коли і православні автори, прагнучи до затребуваності, починають духовні теми спрощувати, втілювати в форму шоу і розваги. Серйозно доводилося чути від кількох відомих інтернет-проповідників (навіть священників), що вони свідомо знімають примітивний, «тупий контент» – тільки тому, що він краще «заходить» і підвищує популярність. Такий прийом дійсно працює як приманка для збільшення охоплень, але постає питання: наскільки взагалі достойно християнину свідомо йти на подібне отупіння заради переглядів і рекомендувати його використання іншим? Адже і це вже ніяка не місія.
Від священника і християнського блогера чекаєш слова, здатного повести до Бога, до зміни себе і внутрішньої серйозної духовної роботи, а не набору жартів заради лайків.
Такий примітивізм робить Православ'ю ведмежу послугу, представляючи богооткровенну євангельську істину як щось плоске, банальне і навіть дурне. Чи може взагалі християнство бути частиною розважального і завідомо тупого шоу і йти в одному потоці з ним?
Авторитети та критичне мислення
Наша епоха взагалі характеризується відсутністю загальновизнаних авторитетів: кожна людина живе у власному інформаційному світі і сама для себе вирішує, кому довіряти. Є навіть опис досвіду одного професора, який попросив студентів написати імена улюблених блогерів – і виявилося, що списки у всіх різні, при цьому ніхто не знав блогерів, згаданих іншими. Тобто кожен формує свою інформаційну бульбашку.
Позитивною стороною цього є те, що людям затишно на невеликих каналах і кількість підписників вже не має колишнього значення – не надає авторитетності і не є показником якості (а значить, все менше сенсу гнатися за цифрами). Однак є і негативна сторона: у таких «бульбашках» легко закріплюється сліпа довіра, коли людина забуває про перевірку інформації, критичне мислення і духовне розрізнення.
У церковному інтернет-середовищі це проявляється так само гостро: підписники починають беззастережно довіряти автору, перестаючи перевіряти сказане і співставляти його із вченням Церкви.
І така сліпа довіра не дивна: навіть ворожки, що вішають ікони «для антуражу», розуміють, що їх авторитет зростає в очах слухачів. Тим більше це стосується людини при храмі, в підряснику або позиціонуючої себе церковним місіонером, матушкою, співаком або ще кимось. Вони нерідко лише закріплюють таку залежність, підсаджуючи аудиторію на свій стиль і підміняючи навик критичного мислення сліпою лояльністю. Але якщо християнин перестає мислити і розрізняти духовне, якщо місіонер прив'язує до себе, то де у всьому цьому місце Христу?
Увага витікає в потоках інформації
Неодноразові дослідження підтверджували, що інтернет розсіює увагу, руйнує навик читання серйозних книг, заважає концентруватися на довгих публікаціях, не кажучи вже про більш об'ємні тексти. Через це все менша кількість людей практикує неквапливе і вдумливе читання. Довгі пости мало хто читає, як і хоча б трохи складні. Про яку духовну користь або місію можна говорити в рамках ролика, тривалістю за «законами жанру» в 15 секунд?
Інтернет переповнений інформацією. Її надлишок пригнічує знання. Але в цьому потоці освіта стає щитом як для тих, хто говорить про Христа, так і для тих, хто слухає.
Освічений автор вміє донести сенс ясно і точно, а уважний і вдумливий читач – гідно оцінити його і не потрапити на хитрощі розважальної подачі.
Знання стає тим мостом, який з'єднує місію з серцями людей, а не з їхньою короткочасною увагою. На жаль, сьогодні освіченість часто не цінується і не заохочується, а це призводить до того, що порожнеча і медійний блиск беруть верх – і в очах авторів, і в очах читачів.
Небезпека «розкрутки»
Православний інтернет увібрав у себе чимало хвороб, характерних для медійного середовища, але згадаю ще останню. Нещодавно, побувавши на кількох конференціях, звернув увагу, як популярно стало запрошувати відомих в мережі проповідників для доповідей. У своїх виступах вони закликали всіх до того, щоб слідувати їхньому прикладу, користуватися порадами і всіляко працювати над «розкручуванням» своїх каналів і сторінок для того, «щоб говорити про Христа».
Але який сенс вимірювати свідчення про Бога кількістю підписників або лайків? Тим більше, що досвід показує: навіть у цих спікерів із сотнями тисяч підписників у храмах людей не стало більше. Можливо, причина тут у тому, що люди шукають не чергового лідера громадської думки, а потребують простого пастиря, якого знають його парафіяни, який хоч трохи вищий у плані знання молитви, духовного життя, відносин із Богом.
Не потрібні розкрутка і алгоритми, щоб говорити про Христа. Потрібно жити у Христі, а тоді буде і що сказати, будуть і ті, для кого це слово буде відгукуватися.
Навпаки, коли головним стає просування і зростання показників, місія непомітно поступається місцем самопрезентації, проханням про фінансову підтримку, а потім і рекламі.
Замість висновку
Отже, інтернет-простір – це і можливість, і небезпека. Він може стати помічником у духовному вихованні, полегшити життя, але набагато частіше вабить, розважає, краде час і сили. Людина, захоплена віртуальною активністю, швидко втрачає головне – молитву, тишу, уважне читання Євангелія і святих отців – та інші умови духовного життя.
По-справжньому корисним в мережі може бути лише звернення до серйозного і повчального: читання святоотцівських праць, вивчення Святого Письма, звернення до справді глибоких текстів.
А ось соціальні мережі в більшості своїй майже нічого доброго не дають, зате таять в собі безліч небезпек. Краще зовсім обходитися без них. Але якщо це все ж неможливо, то варто хоча б звести їх використання до мінімуму і не заспокоювати себе тим, що «ми там щось читаємо про віру» або «беремо участь у церковному житті».
Все залежить від того, як ми використовуємо ці засоби. Але той, хто зможе відмовитися від зайвої мережевої метушні, тільки виграє. У його житті виявиться більше справжнього: тиші, молитви, дозвілля, простоти і радості.
