Притча про таланти: принцип роботи Центробанку Царства Небесного
Земне життя дане не для самозадоволення, а для накопичення капіталу в банк вічності. Роздуми про справедливість Божого суду.
Притча про таланти – це історія про те, що земне життя дане нам не для того, щоб бути задоволеним «самим собою, своїм обідом і жоною». Воно дане для того, щоб зібрати собі капітал у незгораючий Центральний банк Царства Небесного, під вічні відсотки. А притча – це питання самоперевірки: «Яким є мій капітал? Що я примножив? Які отримав дивіденди?»
Принцип рівності в духовному світі
Я не знаю, за яким принципом цей банк буде нараховувати відсотки. Але мені здається, що тут буде діяти принцип рівності. У земному житті банк не надає значення початковим можливостям людини для накопичення грошей. Чи можемо ми припустити, що і в духовному світі діє той самий закон?
Заповіді дані для всіх однакові, але можливості для виконання не є рівними.
Хтось від народження отримав душу, яка легко впадає в лють і гнів, а хтось народився зі спокійним і мирним характером. Хтось має велику схильність до споглядання і молитви, а хтось – до діяльного і активного життя. Легше досягти успіхів у примноженні тих талантів, які спочатку було нескладно примножити. Вага і цінність одного таланту любові людини, схильної до роздратування, будуть рівні десяти талантам любові того, хто з дитинства здатний до прощення і співчуття.
До нас дійшли історії з житійної літератури, які говорять що так і буде. Одна з них, наприклад, розповідає про те, як ігумен монастиря з подивом дізнався, що у Бога найвеличнішим подвижником у його обителі вважається монах, якого настоятель вважав одним з найгірших. І все тому, що йому потрібно було докласти набагато більше зусиль, щоб стримати свій гнів, ніж іншим монахам.
Преподобний Паїсій образно говорить про те саме: «Хтось зробить сто добрих справ і піде в пекло, а хтось здійснить одне вбивство і буде в раю. Тому що перший міг зробити набагато більше, але не захотів, а другий міг би вбити набагато більше, але зміг цього уникнути».
Кому багато дано, з того більше і спитають, а кому мало дано, з того і запит буде невеликим.
З одного боку, розуміння цього для нас є втішним, з іншого – дисциплінує: на рахунку в Небесному банку повинна бути саме та сума, заради якої цей рахунок був відкритий.
Багато святих є духовними геніями, нам треба це розуміти. Від нас Бог не буде вимагати геніальності. Він вимагатиме те, на що ми були здатні. Він може душу мирянина удостоїти тієї ж честі, що і душу великого подвижника. Мати Єфрема Катунакського всього за два дні до смерті прийняла схиму з ім'ям Марія. Вона мала надзвичайно глибоке смирення і незлобиівсть. Коли вона померла, лікарняна палата, в якій Марія перебувала, наповнилася благоуханням. Лікарі вирішили, що хтось з монахів приніс у лікарню миро і помазав її тіло. Але потім з'ясувалося, що ніхто в палату не заходив. Навіть одяг цієї жінки мав тонкий благоухаючий аромат.
Старець Єфрем був удостоєний видіння про посмертну участь своєї матері: «Бачив – йде моя мати до Христа! "Ласкаво просимо, Маріє, ласкаво просимо!" – каже їй Спаситель і благословляє... Проста сільська жінка, неписьменна, і чого досягла! Коли я молився про неї, то отримував, а не віддавав, переповнювався радістю. Ми тут роками трудимося, щоб досягти такого стану...»
Боротьба з антиталантами і шлях до істинного «я»
Разом з талантами, тобто здібностями, які нам необхідно примножувати, в нас від народження закладені також і антиталанти, тобто ті задатки, які потрібно буде викорінювати.
Боротьба з вродженими недоліками вимагає не менших, а то і значно більших зусиль, ніж примноження талантів.
Хтось народився зі схильністю до депресії і несе це як важкий хрест. А диявол в цей час нашіптує йому на вухо: «Ти постійно перебуваєш у зневірі, немає тобі надії на спасіння». Потрібно розуміти ці тонкі хитрощі ворога роду людського. У когось схильність до обжерливості, у когось тяга до блуду. Одним дуже важко спілкуватися з людьми, а інші не знають, як навчитися тримати язик за зубами. А значить, не потрібно нікого засуджувати. Всі ми різні, маємо різні схильності, виховання, особливості психіки.
Істинне судження про кожну людину має тільки Бог. Оцінки людей упереджені і необ'єктивні.
Ми також не маємо уявлення про істинні причини соціальних явищ. Ми звинувачуємо в наших бідах кого завгодно, тільки не себе. А проте струмочки моральних виборів кожного з нас зливаються в єдиний потік повноводної ріки, що визначає долі цілих народів. Наша частка і участь у цьому всьому невелика, але і ми робимо свій внесок у загальні долі країни і світу в цілому. Більше того, Бог обіцяє навіть заради малої лепти кількох праведників змінювати гнів на милість і не лікувати нас шоковою терапією. Але оскільки наші долі складаються трагічно, значить, є в тому і наша вина, що вимагає покаяння.
Один із найважливіших духовних законів говорить: наші судження про інших є відображенням нашого власного розуму.
Думки про інших належать нам самим. Щоб зрозуміти людей, життя і Боже Слово, потрібно не логічне мислення, а простота серця. Здається, що дуже просто відмовитися від оцінок і суджень, але насправді це складне завдання. У Євангелії від Матфея сказано: «Не судіть, щоб і вас не судили...» (Мф. 7: 1–2). Якщо ми перестанемо засуджувати, Бог не засудить нас.
Тут ми стикаємося з несподіваним відкриттям: наш розум живе своїм власним життям. Думки виникають без нашої свідомої участі і, більше того, вони намагаються диктувати нам свою волю. Ми помилково приймаємо цей хаотичний потік думок за своє «я». Цей невпинний внутрішній діалог і є нашим егоїзмом, подібним до злоякісної пухлини, що поглинає душу. Ми роками його плекаємо, потураємо йому, хоча усвідомлюємо його руйнівну силу. І в якийсь момент розуміємо, що вже не маємо над ним жодної влади. Душа починає тягнутися до Христа, Який сказав: «Не бійся, тільки віруй» (Мк. 5: 36). Коли ми зрозуміємо, від чого саме нам потрібно спасатися, Ісус Христос стане нашим особистим Спасителем. До цього моменту слово «Спаситель» буде лише абстрактним поняттям.
Спасіння – це благодать, дарована за смирення і покаяння. Ця благодать дає силу зазирнути в глибину своєї сутності.
Усередині нас є спостерігач, який слідкує за нашим умом і його думками, але не бере участі в цьому хаосі. Це наш дух, наша істинна сутність, що існує поза часом і простором. Цей дух і є нашою вічною особистістю, яка постає перед Богом.
Ми виявляємо, що у нашого гордого егоїзму є слабке місце: він не може довго перебувати всередині нас. Наше его постійно шукає зовнішні подразники: новини, страхи, суєту, образи, судження. Воно не може жити без переживань або розваг. Більше за все его боїться безмовної тиші і, особливо, наближення до духовного серця, де мешкає дух.
Єдиний дієвий спосіб приборкати егоїзм – це молитовна практика.
Не та, що зводиться до механічного читання слів, а та, що смиряє нас і спускає розум у серце, заключаючи його там, як у темниці. Через постійну молитву розум стихає, а в серці воцаряється спокій і умиротворення. Це і є Царство Боже, яке, як сказав Христос, перебуває всередині нас.
Справжня любов – це не егоїстичне почуття, а бажання спасіння для всіх, співчуття до всього живого і єднання Із Христом. Істинне щастя – це не миттєві задоволення, а свобода в благодаті Святого Духа. Усе інше – лише підробки нашого егоїзму. Традиційно ми вважаємо гріхом певні вчинки, слова або думки. Люди роками сповідаються в одних і тих же гріхах, але їхні душі не змінюються. Віра стає рутиною, а богослужіння – звичкою. Ми ділимо світ на святих і грішників, створюючи непереборну прірву між собою та тими, хто, як нам здається, досяг святості.
Хто наш головний ворог? Це не диявол або зовнішня сила. Це ветха людина, яка живе всередині нас.
Вона навіює нам гріховні думки і штовхає на необдумані вчинки. Саме з нею потрібно вести духовну боротьбу, а не з зовнішніми проявами її діяльності.
Хто я насправді? Якщо ми поставимо це питання своєму духові, він відповість нам таємничою тишею. Ця тиша – мудрість Христа, Самого Бога, що живе в глибині нашого серця. Ця тиша – відповідь, яка дарує нам вічне життя.
