Метафізика сповіді

Каяття, сповідь, покаяння... Буденна свідомість вбачає в них велику схожість. Але при зовнішній схожості ці слова і позначувані ними стани розрізняються за змістом і прихованим у них можливостям зміни і перетворення життя людини. Перші два – умови досягнення третього, але ці умови не обумовлюють з неминучістю покаяння – узріння себе «очима вічності», вимірювання себе масштабом сутності, а не існування. Каяття, сповідь – лише намір, крок до бажаного та можливого перетворення, а нерідко – просто гра з самим собою та з іншим у собі й поза себе.

Сповідатись стало модно і престижно. І нічого, що за неправдивим каяттям і зовнішньою атрибутикою «воцерковлення» все частіше ховається порожнеча серця і спритний обман, а слово сповіді проявляється у вигляді навмисного самомилування.

«Сповідатись» раптом починає кожен другий політик, далекий від каяття за минулі та нинішні гріхи, але який пече свій православний імідж як гарячі пиріжки. Девальвація ідей каяття, покаяння, сповіді – одна з трагічних відмітин нашого духовного буття.

Сповідь як таїнство є моральна подія, напружено спрямована назовні особистості. Покаянна людина усвідомлює себе як ту, що постає, потребує перебудови, смислового зсуву, очищення, зміни, необхідних для набуття повноти і цілісності. Досягти цього своїми силами неможливо: прощення і оновлення приходять як милість, як благодать від Бога. Зміст церковної сповіді – в інтенсивному переживанні власної неповноти, пошкодженості гріхом як стану 1) неналежного, 2) за який я особисто відповідальний, 3) який я не в силах змінити, через що я і звертаюсь до всемогутнього і всемилостивого Бога.

Наслідком неправильної сповіді є те, що текст сповіді може зводитись до простого перерахування, називання гріхів, без обтяження будь-якими коментарями. Процес самопізнання, оцінки вчинків, думок і почуттів, який є супутником покаяння, в цьому випадку залишається за межами тексту, що промовляється. Не випадково досвідчені священики поділяють сповідь і духовну бесіду, які в практиці сповіді часто співіснують: під час будь-якої «сповіді-перерахування» священик повинен допомогти покаянній людині проаналізувати причини гріха і т.д. Тим не менш  подробиці, аналіз, розкриття внутрішнього світу в слові є скоріше надбанням духовної бесіди, тоді як на сповідь виносяться прості і тверді, подібні до термінів, формули. Зі складного сплетіння зовнішніх обставин і внутрішніх імпульсів, з яких складається будь-яка  подія людського життя, виділяється її основа, а вона проста.

Церковну сповідь можна навіть винести за межі людської мови взагалі. Жодні слова не потрібні Богові, Який Один всевідаючий і читає у серцях. Сам прихід на сповідь, мовчазне предстояння, молитва, моління, пред'явлення себе як того, хто кається, внутрішнє зусилля відкриття своєї душі Богу, безмовне «Так» перед лицем Того, Хто «прийшов у світ грішних врятувати», – вже є сповіддю, тому що свідчить про вільне визнання себе покаянним грішником, який неспроможний нічого полагодити своїми силами і молить про милість, прощення і спасіння.

В таїнстві покаяння прощаються і забуті, і вчинені в невіданні, у нерозумності, та невільні гріхи. Це означає, що останній сенс таїнства не зводиться до словесного вираження, сповідання в буквальному сенсі, але знаходиться в мовчазному внутрішньому зусиллі покаяння, у прямуванні за межі себе сьогоднішнього до повноти своєї особистості. Милість прощення охоплює не тільки те, що вдалося назвати, зв'язати словом, але і внутрішню темряву, яка вислизає від визначень.

Сповідь не просто може бути безмовною, але принципово є мовчазним зусиллям смиренного саморозкриття та предстояння, яке перевершує можливості слова. Звичайно, сповідь завжди є відкритою розмовою перед Богом зі священиком, у якій покаянний називає відкрито свої гріхи і через те від них віддаляється, відмовляється. Але слова – лише тонкий верхній шар, який не виражає таїнство в повноті його сенсу, але лише вказує на нього. За словами Бахтіна, «невимовлене ядро душі може бути відображене лише в дзеркалі абсолютного співчуття», а це абсолютне співчуття може виходити лише від абсолютної Любові. В мовчанні відбувається діалог покаяння, прощення і любові, що є найвищим за будь-які слова.

Згідно Л. Вітгенштейну, про те, що не може бути висловленим, слід мовчати. Проте мовчання – не тільки грань коректної мовної поведінки. Мовчання – це також екзистенціал, що владно втягує в себе мовні оболонки людського існування. Там, де вичерпуються функції мови і затверджується «подальше мовчання», слово викликається до життя напруженістю відкритого контакту людини з Всеосяжним Богом.

При цьому на сповіді обов'язкова присутність священика (або брата за вірою, в практиці древньої Церкви). Але сенс його присутності вичерпується роллю свідка, що випливає з сучасного чину сповіді: «Ось, чадо, Христос незримо стоїть, приймаючи сповідь твою, не устидайся, не убійся... Я ж тільки свідок...» Священик не є ані суддею, ані глядачем. Він свідчить, означає Богу звершене зусилля покаяння, покаянному – подію помилування і прощення.

Таїнство сповіді – акт смирення, коли цінність особистості виявляється у світлі милуючої любові Творця. Особистість затверджується в Бозі, укорінюється в Ньому духовним зусиллям довіри і любові. Центр покладається у Христі. Він – лоза, ми – гілки. У Ньому повнота Істини і Життя, нам же вона дарується Його милістю і щедрістю

Зі старозавітних часів в іудео-християнській традиції утверджується розуміння людського життя як глибинного відповідання Богові, буттю, іншим людям, – відповідання народу, громади «обраних», кожного окремого індивіда. Подібне відповідання, асоційоване з ідеями покликання, сенсу життя, діяльної  вдячності тощо, його діапазон простягається від загальної людської ситуації Адама, до якого звернене першопитання Господа, до емпіричної одиничності будь-якого індивідуального життя. Сповідь не вимагає завершеності на рівні тексту і не прагне до неї; смислоутворююча цілісність визначається тут невідбутним переживанням актуальності Адресата сповіді, його живої присутності.

Покаяння буквально в перекладі з грецької означає «перенесення розуму», тобто переродження його у вищу духовну силу – «розуміння серцем». Так, Спаситель знаходить причину нездатності людей до покаяння в їхній безсердечності: «... серце цих людей затовстіло, та не бажають вони мені покаятися» (Матв.) Серце, будучи осередком духовної цілісності особистості та її свободи, визначає і здатність особистості до покаяння.

Святі отці Церкви не раз нагадували про те, що можливість наближення до істини визначається станом нашої моральності, про те, що пізнати Бога можна лише пізнаючи себе в якості  Божественного образу. Говорячи словами святого Григорія Нісського: «прийти до себе означає прийти і до Бога». Але «приходження до себе» це і є те саме пробудження від гріха, яке пережив блудний син у безсмертній притчі (Лк.15:17).

Велика справа – говорити про Бога, але, за словами св. Григорія Богослова, – набагато більша – очищати себе для Бога. Тим самим сповідь, як довірений нам образ «стяжання духа мирна» (преп. Серафим Саровський), переростає у сповідання, яке має владу рятувати тисячі душ. Самий же порятунок, будучи результатом причетності  до «святилища вічного Божественного спокою«, тобто наслідуванням Царства Небесного, завжди залишатиметься невимовною таємницею, пошуку якої і присвячений подвиг віри.

Молитовним очікуванням цього вінця покаянного зусилля завершує блаженний Августин свою Сповідь: «Але хто з людей пояснить людині цю нез'ясовну для нас таємницю? Який ангел розкриє її перед ангелами, або хто з них дасть зрозуміти її нам людям? Тебе повинні нам просити у тебе належить нам шукати, до тебе маємо звернутися і стукати. Владико і Господи! Тільки таким чином буде нам дано, тільки таким чином відкриється нам (Мф.7:7-11).Амінь». (Сповідь. Кн.13. Гл.38).