Нам був даний шанс стати Церквою, але ми віддали перевагу релігії
Церква чи релігія? Як відрізнити живу віру від формальної імітації і чому боротьба за «правду» у світі відводить нас від спасіння душі.
«Благаю вас, браття, ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб усі ви говорили одне, і не було між вами розділень, але щоб ви з'єднані були в одному дусі і в одних думках», – ці слова апостола Павла звучать за святковою недільною Літургією.
Розділень між нами стає дедалі більше. Вони збільшують відстань між людьми, які, здавалося б, сповідують одну і ту ж православну віру і причащаються з однієї і тієї ж Чаші. Причин цьому багато, але головна – це втрата християнами духовної єдності навколо Христа і Його Слова.
Євангеліє давно перестало бути головним сенсом і змістом життя для багатьох віруючих, і для їхніх пастирів в тому числі.
Вони придумали безліч причин, за якими можна порушувати прямі й очевидні вимоги Нагірної проповіді.
Уроки історії і вибір між вірою та релігією
Майже сорок років тому нам був даний, можливо, вже останній шанс стати Православною Церквою, але ми віддали перевагу тому, щоб знову відродити православну релігію – ту саму, яку Господь зруйнував на нашій землі понад сто років тому. Гегель мав рацію: «Історія вчить лише тому, що вона ніколи нічому не навчила народи». А отже, нас очікує один з двох варіантів: або Бог знову змиє з лиця землі цю імітацію віри, або вона буде набирати силу і за підтримки влади виросте в карикатуру, яка разом з іншими потворами буде коронувати антихриста.
А поки Бог просіює нас через решето. Плевели відокремлюються від пшениці: прихильники національних світів, політичних релігій, мілітаристи різних мастей і переконань, ідолослужителі відокремлюються від тих християн, для яких Христос дорожчий за все інше. Це ті вірні, які не потонули в морі слів, не задихнулися в пилу політичних проповідей, не переплутали голос Доброго Пастиря з іншим.
Поки книжники і фарисеї вкотре розпинають Христа і борються з Його послідовниками, Бог збирає Своїх до Себе.
Збирає тихо, мовчки. І вони також тихо і мовчки слідують за Ним. Пройшов той час, коли потрібно було говорити. Вже все сказано, все зрозуміло, і кожен зробив свій вибір. Тепер настає час гучної темряви і нашого тихого мовчання.
Брехня сучасного світу і спасіння душі
Коли нам захочеться обурюватися, давайте згадаємо, що світ, яким ми його бачимо, – це всього лише облуда, і все в ньому побудовано на брехні. Брехня взагалі стала повітрям сучасного світу. Ним дихають ЗМІ, політики, журналісти, менеджери з продажу, рекламники і навіть деякі православні проповідники.
Той, хто виправдовує порушення заповідей Божих якоюсь доцільністю, не важливо якою, нехай він навіть при цьому цитує отців і закликає до здорового глузду, – він все одно бреше. Щоправда, робить це несвідомо. Йому і справді здається, що він говорить правду. Але все, що проти Євангелія, – завжди брехня, як би це не називалося.
Все, що нам потрібно захистити і звільнити в цьому світі, – це нашу безсмертну душу.
Більше в цьому світі нема за що ні воювати, ні вмирати. Всі війни і катаклізми, яких зараз так багато на нашій планеті, відбуваються через брехню. Вони є останнім ліками для тих, хто забув про істину. Бог попускає нам мучитися і страждати, щоб цим оголити лукавство і удаване благополуччя цього світу. Бог ставить нас віч-на-віч з правдою про те, що насправді у нас в цьому світі свого нічого немає і ніколи не було.
А все, що ми вважали своїм, – лише сон. Одна мить – і вся наша власність перетворюється на пил і прах. Світ жене Церкву, тому що в ній живе правда Божа. А брехня ненавидить всяку правду, і по її злобності завжди можна впізнати личину брехні.
Свобода чи підкорення?
Релігія вимагає підкорення авторитетові священноначалля, навіть якщо воно прагне поставити на чолі своїх фанатичних послідовників печатку Каїна. Православна віра нічого не вимагає від людини, даючи їй повну свободу. Все тут залежить тільки від нашої вільної згоди і бажання. Христос нікого ні до чого не примушує, Він тільки пропонує. Примушує якраз диявол, використовуючи для цього брехню, лестощі і насильство.
Бог – це величезна, вражаюча, безмежна сила і могутність, і таке ж глибоке смирення.
Любов і смирення – головний зміст особистості Боголюдини Христа. У цьому є певний парадокс. Адже сильному не потрібно смирення, він може всіх перемогти. А смиренному навіщо сила, якщо він не збирається її використовувати?
Бог – це нескінченне життя. І кожен з нас, як образ і подоба Божа, також є життям, яке не має кінця. Любов – головний шлях богопізнання. Оскільки Господь обіймає все, то в цьому нескінченному Божественному житті все і всюди живе не саме собою, але живе в Бозі. Тому не можна нічого вбити з того, що створено Творцем. Зникає і вмирає тільки те, що є тимчасовим. Дух людський не знає смерті.
Все, що потрібно нашій душі, – отримати свободу в Бозі.
Не потрібно завойовувати якийсь народ або якусь землю, піднімати революції, боротися за права і свободи, вимагати справедливості і т. п. Все це потрібно людям, які думають, що вони будуть жити на землі вічно; політикам, які через це рвуться до влади; олігархам, які на цьому багато заробляють. Нам же потрібно тільки одне – звільнити свою душу від рабства цьому світу.
Істинна правда і шлях до спасіння
Люди не розуміють однієї простої і очевидної речі: кого б ти не вбив, яку б революцію не здійснив, як би не намагався змінити цей світ, хоч з киркою, хоч з автоматом, в ньому завжди, до кінця його днів, будуть правити підлі і негідники, багаті будуть жити за рахунок бідних, правителі – за рахунок народу, брехня буде називатися правдою, а заздрість і злість – справедливістю. Так завжди було, є і буде.
У цьому світі ніколи не будуть шанувати святість, поважати доброчесність, цінувати благородство.
Усе це може існувати лише в словах, але насправді всі житимуть за законом похоті тіла, похоті очей і гордості життєвої. Так буде доти, доки Бог не спалить усе це вогнем, а потім не приведе у буття нову землю й нове небо, де житиме правда. Політруки в рясах закликають людей боротися зі світом, що лежить у злі, а мудрі духовні наставники – рятуватися від нього. І в цьому головна різниця між православною релігією та православною вірою.
Сила смирення і Божественна любов
Не слід забувати, що всьому, що ми бачимо, дає оцінку наш розум. Саме він надає назви й визначення кожній речі. Якби ми відмовили розуму в праві оцінювати все навколо, то, напевно, побачили б світ інакше. Нам здається, що світ один і той самий, що всі бачать його однаково. Але це не так. Кожен бачить його по-своєму. І саме ця відмінність у поглядах – причина всіх воєн, конфліктів, сварок та іншого.
У кожного «борця за правду» – своя правда і свій погляд на світ. І кожен готовий іти за своєю правдою до кінця, чого б це йому не вартувало. Усі ці малі правди приведуть до однієї сумної істини, яка називатиметься: «А тепер пекло, і це вже назавжди». У цьому – лукавство всіх малих агресивних і злобних правд.
Спасеться лише той, хто зможе витерпіти до кінця – не відповідати, не вбивати, не мститися ані за себе, ані за когось іншого; хто збереже мир і любов у серці, хто не озлобиться і не почне нікого проклинати.
Оце і є поєднання сили й смирення, яке робить людину подібною до Бога. Бо щоби смиритися, потрібна велика сила – мститися набагато легше. Христос міг би стерти в порох, розпорошити на атоми всіх, хто Його мучив і розіп’яв. Але Він сказав про них лише одну фразу, звернену до Небесного Отця: «Прости їм, Отче, бо не знають, що роблять».
Духовна радість – в єдності з Богом
Справжня радість людини – не в тому, що в цьому світі її все влаштовує, а в єдності з Богом. Коли ми єдині з Христом, а в Ньому – одне з одним, це і є щастя. Але якщо ми ненавидимо хоча б одну людину, не кажучи вже про цілий народ, то брами Царства Небесного залишаться для нас зачиненими назавжди.
Духовна радість – це нетлінне світло Святого Духа, що сходить у наші сердечні обителі.
Христос пролив Свою Кров на Хресті не для того, щоб ми вбивали одне одного «за правду», а щоб ми спаслися й увійшли в життя вічне. Не праведний гнів приводить людину до спасіння, а безпристрасність і внутрішній мир у всіх життєвих обставинах.
Цей стан не дається просто так – тому, хто нічого не робить. Безпристрасність – це перемога духу над розумом і світом: «Людина душевна не приймає того, що від Духа Божого, бо це для неї безумство; і не може розуміти, бо про це судиться духовно» (1 Кор. 2:14).
Цінність духовного досвіду
Запитувати, як нам жити, треба не у свого розуму, а в Бога. Бог обов’язково відповість – потрібно лише мати терпіння. Егоїзм нав’язливо лізе зі своїми порадами, і саме за цією нав’язливістю його легко впізнати. Бог відповідає благодаттю, сповненою любові та смирення. Ми знаємо Ім’я – Бог, але що за ним стоїть, нам невідомо. Нам невідоме й те, що стоїть за назвами всього, що нас оточує. Невідомий нам і Божий Промисл. Отже, не слід поспішати з оцінками того, що відбувається довкола нас.
Можливо, згодом ми зрозуміємо, що всі наші втрати були насправді здобутками.
Книжкові знання про Бога біси вкрадуть у нас за одну мить – і жодна богословська теорія не допоможе в годину випробування. Але духовний досвід, пережитий насправді, не зможе вкрасти навіть сам сатана зі всіма своїми легіонами.
Незлобивість і смирення – переможці над долею
Якщо ми відштовхуємо від себе життєві обставини – вони повертаються знову й б’ють із силою натягнутої струни. Але коли ми за допомогою смирення долаємо їх – ми забираємо силу в нашої долі, і вона поступово втрачає владу над нами. Не треба імітувати духовність фальшивим смиренням, зітханнями та «смиренномовністю». Не потрібно вдавати святого чи грати його. Священнику не слід грати перед паствою в священника, а єпископу – в єпископа. Не потрібно намагатися відповідати зразкам, придуманим нашим лукавим розумом, зображаючи те, що, як нам здається, інші мають у нас бачити.
Ще гірше, коли з цією грою пов’язане бажання показати свою владу: «А що, маю право, Бог мені його дав». Не треба пастві прикидатися смиренними послушниками, підмінюючи внутрішнє зовнішнім, зображаючи те, чого насправді немає. Будь тим, ким ти є – змушуючи себе ставати кращим, але не граючи ролі ні перед Богом, ні перед людьми. Бог чекає від нас щирості в усьому – в служінні, молитві, покаянні, простоті й цнотливості.
Дай Боже, щоб ми всі були єдині в Господі. Це велике щастя!
Пам’ятаймо, що доки існує світ, «диявол ходить, як лев, що рикає, шукаючи, кого б пожерти» (1 Петра 5: 8). Розділення і спокуси входитимуть у наше життя, випробовуючи віру й перевіряючи нашу любов. Хай не тривожиться серце наше через те, що діється довкола – в світі та Церкві. Бо «цьому належить бути» (Мф. 24: 6).
