Мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії: православний мамин день

Дні наприкінці вересня завжди по-особливому тихі. Чи то причиною тому бабине літо, що ніяк не може відлетіти разом з павутинням і подихами осіннього вітру, чи то осінь ніяк не вступить у свої права. Так це, чи ні, але кінець вересня у нас – гарна пора. Ранок бадьорить першим приморозком, день гріє теплом з нотками літа, а вечори ранніми сутінками і туманом налаштовують на роздуми. Щороку, напередодні дня пам’яті Віри, Надії, Любові і матері їх Софії, я відчуваю неясну тривогу. Навіть не так: цю тривогу я відчуваю вже 6 років, з тих пір, як Господь дарував мені донечку. І увесь цей час мені не дає спокою питання: це ж як треба любити Бога і яку віру треба мати, щоб ось так, безстрашно і довірливо взяти за руки власних дітей – плоть від плоті і кров від крові – і відвести їх на вірну смерть? Чи могла би я так зробити? Напевне, ні. І від усвідомлення цього на серці ще тривожніше.
  
Я ніяк не можу наважитися розповісти своїй шестирічній Євгенії цього трепетно-трагічного житія трьох святих дівчаток, одна з котрих була віку її подружки, та їх матері, яка, судячи із того, наскільки юними виходили заміж римлянки, думаю, була не набагато старшою за мене…

Фідес, Спес, Карітас – Віра, Надія і Любов – так назвала своїх дочок дружина одного із заможних громадян Риму, благочестива Софія. Передання не зберегло нам імені батька дівчаток, та, вочевидь, він помер, коли діти були ще геть юними. Йшов 137 рік, – спливало друге століття після Різдва Христового. Імператор Публій Елій Траян Адріан ще й сам не знав, що Господь терпить його останній рік, але відчував себе переможцем. Ще б пак – він записав своє ім’я у аннали історії як правитель, який придушив останнє юдейське повстання Бар-Кохби. Єрусалим воїни імператора зрівняли із землею, його територію терплячі мули переорали, а раби засіяли сіллю.

Ще одним головним болем та нічним кошмаром Адріана було християнство і його послідовники. Вони доводили імператора до сказу. То вночі збираються на служби у катакомбах, то на площах якісь проповідники розказують всім про Наймилосерднішого і Найкращого з людей, Котрого чогось розіп’яли і Який за три дні воскрес і вознісся на небо. Адріан не вірив у ці казки і ревно оберігав імперію від фанатиків християн. А вони були таки фанатиками. Їх не лякали ні вогнища, ні кати, ні мученицька смерть. Вони помирали тихо, з ім’ям Христа на вустах, і часом здавалося, що вони навіть не відчувають болю – настільки світлими були їх обличчя. Найбільше дратувало імператора навіть не те, що з появою християнства споконвічна віра Давнього Риму – язичництво – опинилося під загрозою зникнення. Найгіршим було те, що, на відміну від їх прабатьківських численних богів, Христос учив любові: до Бога і до ближнього. Любові не плотської, не такої, як у Афродіти чи Зевса. Він вчив любові як самопожертви, як найважливішої чесноти. Ті пришелепкуваті християни називали своїм Небесним Царем Господа. «А я тоді хто?» – не покидала думка Адріана, і цим він ніяк не міг змиритися. Та й не збирався. Тому час від часу влаштовував ласим до хліба і видовищ співвітчизникам показові катування християн і всіляко переслідував тих, хто називав себе сповідниками нової Церкви.

На благодатному ґрунті Христової віри ростила своїх донечок і Софія. 12, 10 і 9 років, невгамовні і непосидючі, розумниці і красуні – все місто знало про дівчаток-християнок, які своїм розумом і благочестям дивували всіх. Чи не перебільшує передання? Думаю, ні; вочевидь, дівчатка і справді були незвичайними, раз слава про них дійшла і до Адріана. Стояв по-римському осінній вечір, мабуть у світлиці будинку, де жила заможна вдова Софія з доньками було тепло, а вона розмовляла з дівчатками так, як можуть це робити тільки мами – спокійно і ніжно. Про що вони говорили в той вечір? Хто-зна. Думаю, як і кожна мама зі своїм дитям – про все на світі: про день, що минув, про Бога і про сусідку, про завтра, про добро і зло. Несподівано у двері постукали.

Знічений воїн, побачивши трьох дівчаток, переминався з ноги на ногу. До царя. Все ясно. «Це кінець», – пульсувало в думці Софії. «Укріпи, Господи!», – подумки благала вона, попросивши кілька хвилин на збори. Та що, власне, збирати. Погасила вогонь, напилась води, поправила туніку на Вірі, погладила біляві кучері Надії, поцілувала в пахучий лобик найменшу Любов. Узяла дівчаток за руки і пішла за воїнами. Повела на смерть.

Що думала Софія в ту мить? Чи хотілося їй утекти? Чи був у неї вибір? Думаю, був, думаю, хотілося. А як мама, знаю, що вона готова була віддати все, аби тільки не зачепили її дітей. І ось тут, перед престолом імператора і перед страшним вибором Софія і стала святою ще за життя. Бо ж тільки свята людина може піти на таке – пожертвувати найдорожчим в ім’я Господа. Вона підвела очі на Адріана.

– Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, заради прославлення святого Імені Твого, – прошепотіла.

– Дівчатка, Господь з вами. Не жалійте себе.

Язичниця Паладія третій день не виходила з покоїв дівчат. Вона ще не зустрічала таких, не по літах розумних, дітей. Ані вмовляння, ані погрози на них не діяли, їх світле чоло не затьмарювали ні звістка про ймовірні муки, ні навіть загроза смерті.

– Я стану вам батьком, – різав по живому Адріан, навівши свій останній аргумент. Дівчата мовчали.

Імператор блефував. Він не просив Софію і її доньок відмовлятися від Христа чи богохульствувати. Перед ними стояв постамент Артеміди, а поруч раб тримав на срібній таці дрібку ладану.

Маленьку, ледь помітну на блискучому металі. Треба було тільки взяти її і покласти на курильницю. І все. Можна йти. Можна знову гратися, знову будуть вечори в маминих обіймах і знову тебе обійматимуть три пари дитячих рученят. Софія і так не знала матеріальних труднощів в силу свого статусу і благополуччя, а тут ще й перспектива імператора-батька. Скількох бідних можна нагодувати, скільком нещасним допомогти. Одна дрібка – і все. Й головне: хто посміє осудити матір? У неї ж троє дітей. Ніхто б не осудив. І я б не осудила.

Адріан тримався за престол і блід: три пари дитячих оченят дивилися йому прямо в душу. Погляд Софії обпікав сильніше від полум’я. імператор розумів – цю битву він програв. Лють клекотіла в душі й засліплювала. «Я вам покажу, за ким сила», – скипів Адріан.

Першою кат забрав найстаршу, Віру. Її роздягнули. Побили. Різали живою. Пекли на розпеченій решітці. Блиснув меч…

Софія до болю стисла зап’ястя доньок: «Пам’ятайте, що я вам казала. Господь з вами. Згадайте слова мої, якими я вчила вас страху Божого, і утіште матір вашу в її старості вашим добрим і мужнім сповіданням віри в Христа. Для мене буде торжество і радість, і честь, і слава серед усіх віруючих, якщо удостоюся я іменуватися матір'ю мучениць, якщо я побачу ваше доблесне за Христа терпіння, тверде сповідання Його Святого Імені і смерть за Нього. Тоді душа моя втішатися буде, і дух мій зрадіє, і старість моя підкріпиться. Тоді і ви будете воістину моїми дочками, якщо будете стояти за Господа свого до крові...»

Адріан не відступався:
– Вклонись Артеміді, – повернувся він до середущої сестри, Надії. – Невже ти хочеш мучитися так само, як твоя сестра? Повір, дитя, мені так шкода тебе, вклонися, і ти станеш моєю донькою…

Імператор не встиг закінчити. Тендітна постать Надії випрямилась, як натягнута тятива:

– Хіба я не рідна сестра тої, яку ти умертвив щойно? Хіба я не від однієї з нею матері народилася? Хіба не тим же молоком я вигодувана і не те ж саме отримала Хрещення? Я росла разом з нею і від одних і тих же книг і від однієї настанови матері навчилася пізнавати Бога і Господа нашого Ісуса Христа, вірувати в Нього і Йому одному поклонятися. Не думай, царю, щоб я думала інакше, і бажала не того ж, чого і сестра моя Віра. Не зволікай, царю!

Софія дивилася, як стікає кров’ю її донечка, вдихала дивовижний запах, який розтікався довкола її розтерзаного тіла, а перед очима бачила маленьку Спес, яка тільки-но стала на ніжки, і ходила світлицею похитуючись, як маленьке пташеня. Чоловік тоді втішено сміявся, а вона була найщасливішою в світі – підростала Фідес, Спес робила перші кроки, а під серцем уже билася Карітас.

До тями привів голос Надії. Змучена і закривавлена, її дівчинка соромила тирана:

– Христос моя допомога, – говорила вона, – і я не тільки не боюся мук, але бажаю їх, як насолоди райської. Тебе ж, мучителю, чекає мука у вогні пекельному разом з бісами, яких ти вважаєш за богів.

Принесли меч.

Маленька Любов сама підійшла до імператора.

– Великий Бог мій Іісус Христос, – твердо прозвучав дитячий голос і 9-річна дівчинка сама ступила у розжарену піч. І знову блиснув меч.

Софія вже не розуміла, на якому вона світі. У голові то виникали спогади минулих років, то звучав стогін доньок, то билася одна єдина думка: Помилуй, Господи! Вона вже приготувалася до першого удару ката і хотіла тільки пошвидше обійняти дочок – там, у Обителях Вишніх.

А її ніхто не чіпав. Повз неї мовчки пройшов Адріан, просунула свита, протупотіли воїни і челядь. Її ридання відлунювали у порожньому залі гучною луною, і від того ставало ще гірше. Тремтячими руками напівжива Софія збирала докупи те, що лишилося від тіл її донечок.

Вдумайтесь, мами і тата: донечки. 12, 10 і 9 рочків. Власними руками. Зібрати. Поховати. Як??? Ця думка не дає мені спокою. Здається, вона померла уже там. Вдруге.

А потім був похорон. І десятки сусідок і доброзичливців. І сотні докірливих поглядів, і питань німих і не зовсім: Як ти могла? Для чого ти це зробила? Ти ж мати! Яка з тебе мати?

Софія власноручно поховала доньок. Довго молилась. На третій день біля їх могили вона померла втретє. Насправді.

Ця дивовижна жінка зуміла вмістити в собі стільки віри, скільки, напевне, немає й в усіх найблагочестивіших людей нашого часу. Стільки надії, скільки немає у всіх невиліковно хворих на планеті. Стільки любові, скільки, напевне, могла вмістити тільки Та, Яка на Своїх руках тримала маленького Спасителя. Вона – в одному ряду з Мамами – Марією, Єлизаветою, Анною, Нонною, Соломонією.

Мамами з великої літери.

Відповідь на питання, що задавали Софії її знайомі і на сумніви, що не покидали мене, несподівано дала невеличка брошура. Акафіст святим мученицям Вірі, Надії, Любові і матері їх Софії. Я почала читати слова молитов, і все стало на свої місця. Голос розуму став звучати в унісон із голосом серця.

Вся бе в вышних мудрая София, егда дщери своя сладкими словесы и мудрыми увещаньми на мучения подвизаше. Аще же от естества к слезам преклоняшеся абие, от любве Христовы прелагашеся на радость, печаль бо сердечную и болезнь о чадех матернюю победи в ней любы Божия. Велиею убо любовию дщери своя любящи, паче всего тем Царствия Небеснаго желаше.

І ще:

Радуйтеся, щите веры, броне надежды и светильниче любве.
Радуйтеся, зрением пресветлаго лица Божия наслаждающияся.
Радуйся, Софие, благочестивыя матери на мудрое воспитание чад их наставляющая.
Радуйтеся, поучающия ны, да взыщем Господа, и жива будет душа наша.
Радуйтеся, с верою, надеждою и любовию прибегающих к вам теплыя молитвенницы.

І згадалось апостольське: А тепер перебувають ці три: віра, надія, любов; та любов із них більша.

І зовсім зрозумілими стали слова тропаря:

Торжествует Церковь первородных, / и свеселится / принимая мать о детях веселящуюся, / мудрости тезоименитая, / породившая равночисленных трем богословским добродетелям. / Ты с мудрыми девами уневестилась Жениху Богу Слову. / С нею и мы духовно в памяти их свеселимся, / глаголюще: / Троицы поборницы, Веро, Любве и Надеждо, / в вере, любви и надежде утверждайте нас.

…Після вечірнього правила я обійняла донечку. Женя, закутавшись у ковдру, чекала традиційної казки на ніч. Вмостившись поруч, я, чомусь хвилюючись, почала розповідь: «Далеко-далеко, в місті Рим, жили собі троє дівчаток…».