«Ми сперечаємося про церковну політику, але мовчимо перед блюзнірством»
Редакція СПЖ отримала від одного з єпископів УПЦ текст, який він попросив опублікувати на умовах анонімності. Публікуємо його без редагування та змін.
Одразу скажу, що я не веду активності в інтернеті, не реагую на медійні сплески і вважаю, що завдання архієрея – це молитва і допомога людям у їхньому головному завданні – спасінні.
Приклад у цьому для мене – Блаженніший Онуфрій. Йому постійно докоряють за мовчання, відсутність політичних заяв і спроб налагодити контакт із владою. І він мовчить не тому, що йому нічого сказати. Знаю, Блаженніший вважає, що всі нинішні події послані нам Господом для нашого вразумлення і виправлення. А раз так, то потрібно старатися не загубитися в шумі заяв, а зосередитися на внутрішньому духовному житті .Тому, потрібно терпіти і намагатися витягти з нинішніх подій духовну користь. Таке бачення поділяють багато в УПЦ, але далеко не всі.
Є досить багато представників нашого духовенства, які регулярно пишуть у соцмережах, роблять заяви з того чи іншого приводу, записують відеоролики і т. д. Вони по-своєму праві, оскільки приносять користь, орієнтуючи вірян у морі найсуперечливішої інформації, де дуже просто потонути.
Отже, одні моляться і терплять, витягуючи з усього, що відбувається, духовні плоди. Інші ревно захищають свою Церкву, сподіваючись вплинути на обставини. Як говорив апостол Павло: «І як, за даною нам благодаттю, маємо різні дари, то, маєш пророкування – пророкуй за мірою віри; маєш служіння – перебувай у служінні; учитель – у навчанні; наставник – увіщуй; роздавач – роздавай у простоті; начальник – начальствуй з ревністю; благодійник – твори добро з радістю» (Рим. 12: 6–8).
Кожен трудиться, приносячи користь тим даром, який він отримав від Господа.
До тих, хто служить Богу і Церкві даром молитви, терпінням і мовчанням, не може бути жодних претензій. А ось хто подвизається в області публічних виступів, увіщевань, тлумачень і т. д., до них у мене є кілька зауважень. І оскільки ми всі пов'язані між собою одним Тілом – Церквою, то не можемо не відчувати, коли у нас починає боліти один з органів. «Тому, якщо страждає один член, страждають з ним усі члени» (1 Кор. 12: 26), як написано в посланні апостола Павла.
Отже, зауваження перше
Чомусь саме в середовищі активних і публічних захисників нашої Церкви дедалі виразнішим стає поділ на певні партії. І хоча цей поділ є умовним, він стає дедалі помітнішим. Є партія «поминаючих», є партія «автокефалістів» і є ті, кого можна вважати «центристами». Що примітно, в тому середовищі, яке умовно можна назвати «мовчальниками», такого поділу не спостерігається. Може, тому що вони мовчать і ми просто про це не знаємо. Але я схильний думати, що це завдяки більш зваженому розумінню того, що відбувається.
Ось, наприклад: зовсім недавно, після позбавлення Зеленським громадянства Блаженнішого, архієреї УПЦ опублікували лист на його захист. На жаль, цей лист, підписаний майже всім єпископатом, став приводом для розбратів. Ми побачили виступи з різних «таборів». Хтось вважав формулювання занадто компліментарними для влади, інші владики вважали інакше. Але та інтенсивність виступів і заяв, з якою заочно дискутувало між собою духовенство, навряд чи вартувала обговорюваної теми.
До цього був лист з осудом дій РПЦ щодо звільнення Донецького митрополита Іларіона. Хтось його підписав, хтось – ні. В одному таборі заявляли, що цей лист зовсім не слід було писати, в іншому ж вважали, що мовчати в цьому випадку не можна. І знову всі наелектризовані, всі сперечаються і доводять свою правоту. Чи вартувала ця тема такого глибокого церковного резонансу? Ви можете відповісти самі, дивлячись на це з позиції вже річної давності.
Коли я слухаю публічні заяви нашої ієрархії і духовенства, у мене складається враження, що ми в УПЦ вирішили вже всі проблеми з проповіддю Євангелія, досвідом молитви, недільними школами, облаштуванням громадського життя на парафіях, освітою духовенства і т. д. Нам залишилося лише відточити формулювання в зверненнях до влади, вибудувати з ними дружні стосунки, визначитися зі статусом – і тоді ми станемо справжньою Церквою Христовою.
Так, остання фраза – це іронія. Але я хочу сказати, що у «спікерів» УПЦ, тих, хто регулярно виступає зі зверненнями, дуже багато уваги питанням зовнішнім, «політичним». Вони дуже жваво реагують на ті чи інші події, звернення, слова представників влади, ПЦУ, РПЦ і т. д. – на те, що я б назвав «церковною політикою». І начебто без цієї політики теж ніяк не можна, але коли говориться тільки про неї, це дуже небезпечна тенденція.
Зауваження друге
Воно випливає з першого. Якщо визнати, що всі ці публічні суперечки на різні теми життя Церкви для неї дуже корисні, то чому в це обговорення не входять питання сутнісні, які стосуються духовної цінності нашої Церкви і всього нашого народу в цілому?
Нещодавно в Києво-Печерській лаврі сталося те, про що ми здогадувалися в глибині душі, але не вважали реальним. Мощі святих, яким протягом століть вклонялися наші предки, вдруге за історію Лаври виявилися зневаженими. Так, хтось сьогодні заявляє, що це не так, що співробітники Міністерства культури «просто винесли» мощі святих, нібито «для переоблачення». Деякі навіть запевняють, мовляв, музейники, мало не герої, а їхні маніпуляції нічим не відрізняються від дій монахів Лаври, які століттями з молитвою переоблачали преподобних.
Але, поклавши руку на серце, ми розуміємо, що всі подібні запевнення, м'яко кажучи, непереконливі. Що все, що відбувається навколо мощей, – звичайне блюзнірство. Більше того, розуміємо (і обговорюємо в вузькому колі своїх однодумців) не тільки ми – це усвідомлюють і наші священники, і наші віряни.
І саме тоді, коли потрібно було виступити проти цього блюзнірства, всі спікери раптом замовкли. Я спеціально переглянув центральні та єпархіальні сайти, особисті сторінки архієреїв і духовенства у соцмережах. Своє (досить несміливе) слово протесту висловила лише пара єпископів із понад ста десяти. Для решти це залишилося непоміченим – усі зробили вигляд, ніби так і повинно бути.
Так, дехто з нас (і я також) обрав свідому тактику мовчання на все, що б не відбувалося. Ми вважаємо, що така позиція певною мірою нагадує поведінку Христа, Який мовчав, коли Його принижували. Але насправді це не так.
Христос не мовчав, коли зневажали храм Божий, коли глумилися з Церкви (згадаймо вигнання торговців). Серед нас, архієреїв, є ті, хто висловлюється з будь-якого приводу, хто гнівно кидає громи й блискавки, обурюючись «формулюваннями», дбаючи про «канонічну чистоту» чи вимагаючи «прозорості» Синоду УПЦ. Де ж їхні викриття тепер? Де протест? Де хоча б просте людське слово про те, що відбувається щось ненормальне?
Немає.
Звісно, у ситуації з Лаврою вже накопичилася певна втома. Про неї багато говорили ще з 2022–2023 років. Лунали заяви й протести. Зокрема і навесні 2025-го, коли з мощами «працювала» якась комісія з біологів та ветеринарів.
Але чи маємо ми право мовчати сьогодні, коли всі на власні очі побачили, що з нашими найбільшими святинями поводяться як із мертвими бездушними експонатами?
Адже навіть на війні, від якої ми також усі втомилися, – одне діло чути сухі цифри втрат, а зовсім інше – бачити у соцмережах відео розстрілу полонених. Наше серце обливається кров’ю, ми не можемо дивитися на такі кадри безболісно.
Можливо, моє порівняння не зовсім коректне. Але коли я дивився на фото, де музейник колупався в раці преподобного, моя душа розривалася на шматки.
Саме тому ми з вами, браття, є свідками не лише осквернення мощей, а й осквернення власної совісті.
Коли мова заходить про політику – ми говоримо. Багато, охоче, іноді навіть сміливо. Хтось розмірковує про війну, хтось – про те, як не стати заручником політичної ситуації, хтось – про «порятунок України». Але коли йдеться про наші духовні цінності, ми замовкаємо.
Чому?
Через страх? Навряд. Багато з нас доволі сміливі й не раз доводили це ділом, захищаючи свої права й права віруючого народу. Ймовірніше, маємо справу з недугою набагато підступнішою. Це – байдужість.
Ми так втягнулися у «політичне» життя Церкви, що не помітили, як втратили інтерес до її духовних скарбів. На наших очах глумляться над мощами преподобних, а ми цими ж днями міркуємо про незалежність України. Вітаємо одне одного з великим святом тоді, коли глумляться над нашими святими предками.
Якщо ви не погоджуєтеся з моїм визначенням, запропонуйте своє. Але навряд чи воно виправдає нас.
Хіба ми зможемо виправдатися перед преподобними Києво-Печерськими тим, що в ці дні у нас були справи важливіші? Або тим, що ми злякалися? Але ж у політичних питаннях не боялися говорити різко. Яке ще можна знайти пояснення, крім озвученого мною?
А тепер скажіть: як після такого гучного мовчання щодо наруги над нашими святинями ви збираєтеся міркувати про «статус УПЦ», «сірі зони», «поминання /не поминання», «автокефалію чи автономію», «хто мати, а хто не мати»? Ви справді думаєте, що це буде комусь цікаво?
Ми, на жаль, стали скоріше церковними політиками, ніж пастирями.
Думаєте, народ цього не бачить? Бачить. Думаєте, миряни не зчитують нашу поведінку? Зчитують.
Миряни також бачать, як ми нині обережно вибираємо, «у гості» на які богослужіння їхати, боячись критики блогерів, які можуть повісити ярлик «поминаючого» чи «автокефаліста». І серце моє, браття, сумує через це. Я постійно запитую себе: як так сталося, що ми боїмося не Бога розгнівати, а боїмося потрапити в лапи медіа-коршунів, які боронять кожен свій табір?
Тому й паства дедалі частіше слухає не нас, а тих же блогерів і Телеграм-канали. Бо там говорять про те, про що ми вважаємо за краще мовчати. Говорять грубо, політично заангажовано й неправдиво – але говорять. А значить, ми віддали своє пастирство їм – тим, для кого Церква є лише політикою, а не життям у Христі.
Події в Лаврі – це своєрідний лакмусовий папірець. Він показує не лише ставлення держави до святині, але й наше ставлення до самої Церкви.
Коли миряни бачать, що їхня святиня потоптана, а ті, хто вчора ще відстоював і заявляв, сьогодні мовчать, вони роблять простий висновок: ці «проповідники» перестали бути свідками віри. Бо свідок – це той, хто говорить правду і стоїть за неї, навіть якщо його за це розіпнуть.
Про Лавру говорять миряни, говорять представники інших Церков, але не ми. І наше мовчання щодо того, що відбувається сьогодні, – це не «обережність». Це – банкрутство. Духовне, пастирське й людське.
Христос говорив апостолам: «Ви – сіль землі. Коли ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні на що не придатна, хіба що бути викинутою назовні на потоптання людям» (Мф. 5: 13). І якщо ми мовчимо, коли попирають святині, – отже, ми, як сіль, втрачаємо свою силу. А отже і талант (кому дано) навчати й відстоювати істину закопується в землю й ховається від Господаря.
Я закликаю всіх серйозно розважити над сказаним. Якщо ми не виявимо недуги, яка нас вразила, то ризикуємо від неї померти. «Бо коли говоритимуть: "мир і безпека", тоді несподівано прийде на них погибель, як мука родів на вагітну, і не уникнуть» (1 Сол. 5: 3).
