Ангелу Української Церкви напиши…

2825
23 Серпня 16:01
100
Що ми, українці, можемо винести сьогодні з Апокаліпсису? Фото: СПЖ Що ми, українці, можемо винести сьогодні з Апокаліпсису? Фото: СПЖ

Як би нас не гнала нинішня українська влада, ми повинні пам'ятати, що Всемогутній Бог все це бачить, що Він може припинити наші страждання в одну мить.

Не можна усвідомити всіх глибин того, що написано в Апокаліпсисі. Але можна спробувати зрозуміти те, що нам доступно. Адже ці слова звернені і до нас у тому числі.

Друга і третя глави книги Одкровення присвячені листам семи Церквам, які наказує написати Син Людський. Про них і піде мова далі, тому для початку настійно рекомендуємо їх прочитати.

Практично в усі часи святі отці та тлумачі Одкровення Іоанна Богослова, які наважувалися щось написати про цю книгу (більшість не наважувалися взагалі), починали свої роздуми із застереження. Вони підкреслювали, що ця книга настільки таємнича і загадкова, містить стільки смислів і рівнів розуміння, що витлумачити Апокаліпсис майже неможливо.

Можна лише розмірковувати про зміст цієї книги, не претендуючи на винятковість і правильність її розуміння. Неможливо чітко і однозначно сказати: такі-то слова написані про такі-то часи або такі-то події. За останні дві тисячі років сталося багато того, що підпадало під описи Апокаліпсису, але щоразу люди помилялися у своїх прогнозах.

Однак Апокаліпсис, як і всі книги Святого Письма, звернений до людей усіх часів і народів. Листи, які Господь наказав Іоанну відправити семи Малоазійським Церквам, адресовані не лише їм, а й усім християнам. Кожен може побачити в них слова, звернені до нього особисто. Ми не будемо гадати, на яку із семи Малоазійських Церков найбільше схожа сьогоднішня Українська Церква. Краще подивимося, що корисного для себе ми можемо витягти з кожного послання. Ми спробуємо виявити щось спільне в посланнях семи Церквам. І це вже точно буде стосуватися нас.

Перший пласт розуміння послань семи Церквам полягає в тому, що апостолу Іоанну наказується написати листи предстоятелям семи християнських громад у Малій Азії, які він заснував і про які мав особливе піклування. Ці громади перебували в різних зовнішніх обставинах і в різному духовному стані. Деякі з них удостоюються похвал, інші – осуджень. Досить поширеною є думка, що тут йдеться не про конкретні громади, а про періоди церковної історії.

Слід звернути увагу на загальну особливість усіх послань: кожне з них починається з того, що Син Людський, Який тримає «в десниці Своїй сім зірок» (Одкр. 1: 16), перераховує Свої Божественні якості:

·      «Ангелу Ефеської церкви напиши: так говорить Той, Хто тримає сім зірок у десниці Своїй, Той, що ходить посеред семи золотих світильників…» (Одкр. 2: 1);

·      «І Ангелу Пергамської церкви напиши: так говорить Той, Хто має гострий з обох боків меч…» (Одкр. 2: 12);

·      «І Ангелу Фіатирської церкви напиши: так говорить Син Божий, у Якого очі, як полум'я вогненне, і ноги подібні до халколівану…» (Одкр. 2: 18)

і так далі.

Так, це читається дуже велично, дух захоплює від масштабності того, що відбувається, від всемогутності Того, Хто наказує писати послання семи Церквам. Але чи є за цим щось більше? Чому щоразу Господь говорить різними словами про Свою всемогутність? Чому Він весь час підкреслює, що саме Він є найвищою силою у всьому всесвіті?

Малоазійські громади, як і всі християни всіх часів і народів, жили земним життям, сповненим скорбот і позбавлень. Звертаючись до деяких із них, Господь так і говорить: «Знаю твої справи, і скорботу, і бідність» (Одкр. 2: 9). Про християн у Пергамі взагалі сказано, що вони живуть «там, де престол сатани» (Одкр. 2: 13). Бачачи навколо себе ворожнечу, скорботи, лукавство і все інше, у християн часом виникає нарікання на Бога: чому Він не захищає віруючих у Нього, якщо Він всемогутній? Чому не позбавляє Своїх вірних від скорбот і навіть смерті? Бачачи навколо себе тріумф зла і несправедливості, легко почати вірити (можливо, десь на підсвідомості) в те, що зло сильніше за добро.

На жаль, дуже багато християн найрізноманітніших соціальних верств, матеріальних і посадових положень доводять своїми справами, що вони не вірять у те, що зло можна перемогти добром. Тільки іншим злом. Вимушеним, «правильним», «справедливим», але злом. Не добром.

Якщо ми в глибині душі вважаємо, що «добрим словом і пістолетом можна домогтися більшого, ніж просто добрим словом» – ми з цієї категорії. Апостол Павло сказав: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим. 12: 21). Але дуже небагато з нас наважуються слідувати цій пораді.

Постійним повторенням у різних формулюваннях того, що Бог всемогутній, Святе Письмо стверджує нас у тому, що «Той, Хто в вас, більший за того, хто в світі» (1 Ін. 4: 4). Навіть якщо навколо тріумф зла, навіть якщо поруч «престол сатанин», навіть якщо християни, здавалося б, зазнають поразки, все одно Син Людський, в Якого ми віримо, могутніший і сильніший за зло.

Наступний посил Писання – що Бог християн не тільки більший, сильніший, могутніший за всіх, але Він при цьому знає про всі обставини життя віруючих у Нього. Усі послання семи Церквам після перерахування Божественних якостей продовжуються словами: «Знаю твої справи».

Часто, зазнаючи труднощів, гонінь, різних скорбот нами оволодіває почуття покинутості. Почуття, що Бог залишив нас, що Йому до нас немає діла. Але це не так. Бог бачить не тільки те, що твориться навколо нас, але й те, що відбувається в нас самих, у наших серцях, наших думках.

«Бо Слово Боже живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного: воно проникає аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків і судить помисли й наміри серця. І немає створіння, захованого від Нього, але все оголене й відкрите перед очима Його: Йому дамо звіт» (Євр. 4: 12–13).

Щодо нашої сьогоднішньої ситуації це означає, що хоч би як нам було важко, хоч би як нас не гнала нинішня українська влада, хоч би як не обмовляли нас прихильники ПЦУ та інші «добрі» люди, ми маємо пам’ятати, що Всемогутній Бог усе це бачить, про все це знає. Що Він може припинити наші страждання в одну мить, але не робить цього за Своїм премудрим Промислом.

Потрібно лише залишатися вірним Богові.

Але як визначити, що ми вірні Богові? Саме Богові, а не традиціям, правилам і так далі? Як зрозуміти, що, зберігаючи вірність УПЦ, ми залишаємося вірними саме Церкві Христовій, а не її видимій адміністративній формі?

Про тих, хто називає себе апостолами, а вони не такі

Представники Константинопольського патріархату, а також українська влада пропонують нам приєднатися до ПЦУ, кажуть, що, мовляв, це теж Церква і нічого страшного немає, якщо з нею об’єднатися.

Усі такі пропозиції, а тим більше ті, що надходять від людей, що називають себе православними християнами (і навіть керівниками Церкви), слід перевіряти та досліджувати. «Улюблені! не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо багато лжепророків з’явилося у світі» (1 Ін. 4: 1). У посланні до Ефеської Церкви Господь наказує написати: «Знаю діла твої, і труд твій, і терпіння твоє, і те, що ти не можеш терпіти розпусних, і випробував тих, які називають себе апостолами, а вони не такі, і знайшов, що вони неправдомовці…» (Одкр. 2: 2).

Як можна дізнатися, де правда, а де неправда, де істинне пастирське слово, а де обман? Іноді зробити це буває досить важко, але Господь дав нам загальний критерій: «Немає доброго дерева, яке приносило б поганий плід; і немає поганого дерева, яке приносило б плід добрий. Бо кожне дерево пізнається за плодом своїм, бо не збирають смокви з тернини, і не знімають виноград з куща. Добра людина з доброї скарбниці серця свого виносить добре, а зла людина зі злої скарбниці серця свого виносить зле, бо від надміру серця говорять уста його» (Лк. 6: 43–45).

Від створення ПЦУ минуло вже понад шість років, і плоди її діяльності вже видно. Константинопольські пастирі нам говорили, що створення ПЦУ вирішить проблему розколу в Україні. Проблему не тільки не вирішено, але вона багаторазово ускладнилася й поглибилася. Раніше всі помісні Церкви визнавали в Україні єдину канонічну Церкву – УПЦ, вважаючи інші структури розкольницькими. Сьогодні ситуація принципово ускладнилася: УПЦ визнається всіма як благодатна Церква, але Константинопольська, Александрійська, Кіпрська та Елладська Церкви (точніше, частина їхніх архієреїв) не визнають її адміністративного статусу, тоді як для інших Церков ПЦУ як і раніше залишається безблагодатним розколом. Як із цього виплутатися, поки не знає ніхто.

Нам говорили, що створення ПЦУ зніме конфліктність в українському суспільстві, заспокоїть і об’єднає всіх. Але конфліктність, навпаки, зросла. Ненависть і злоба прихильників ПЦУ проти вірян УПЦ просто зашкалює. Інтернет переповнений фото й відео побоїщ: у Черкасах, Чернівцях та інших містах, де прихильники ПЦУ захоплювали собори УПЦ. На цих кадрах – закривавлені обличчя захисників храмів, побиті священники, заплакані парафіянки та їхні діти.

І це лише найвідоміші випадки, які потрапили на кадри камер спостереження та мобільних телефонів. А скільки не потрапило? У десятки, у сотні разів більше? У багатьох містечках і селах сусіди, які раніше мирно жили одне з одним, стали ворогами. Професійні активісти під прапором ПЦУ гастролюють по селах і наводять жах на простих людей, винних лише в тому, що зберігають вірність своїй Церкві. Доходить узагалі до явних святотатств: прихильники ПЦУ виносять «ворожі» престоли з храмів на дорогу, викидають на смітник ікони й Святе Письмо, використовують богослужбові тексти як туалетний папір, виливають свинячу кров на ворота храмів і справляють нужду вівтарі.

Нам говорили, що дії Константинопольського патріархату зі створення ПЦУ приведуть до відродження Православ’я в Україні. Але що ми бачимо? Києво-Печерська лавра фактично закрита для вірян, вклонитися мощам преподобних неможливо, їх досліджують різні ембріологи, патологоанатоми й навіть ветеринари.

А 19 серпня в Лаврі сталося ще одне шокуюче святотатство, коли співробітники заповідника винесли мощі з печер нагору, витягли з раки й проводили з преподобними якісь невідомі маніпуляції. А потім склали на підлозі в одному з коридорів.

У Трапезному храмі Лаври, куди до створення ПЦУ тисячі людей приходили на богослужіння, зараз відбуваються виступи ансамблів пісні та танцю, кулінарні шоу й інші подібні заходи. Лавра, завжди наповнена молільниками, раптом спорожніла.

Потоки брехні та брудних звинувачень, що виливаються на голову УПЦ, призвели до того, що люди вже не знають, кому вірити, і відходять від Церкви.

Плоди шестирічного існування ПЦУ красномовно свідчать про її справжню природу. Сам час випробував «тих, які називають себе апостолами, а вони не такі». А значить, християни, які зберегли вірність УПЦ, – на боці правди й істини, на боці Христа та Його Церкви.

Стояти в істині заради нагороди від Бога

Далі, на що треба звернути увагу, – що в усіх посланнях семи Церквам міститься заклик зберігати вірність і стояти в істині разом із обітницею перемоги й нагороди від Бога.

· «Переможцеві дам споживати від дерева життя, яке посеред раю Божого» (Одкр. 2: 7);
· «Переможцеві дам споживати приховану манну, і дам йому білий камінь, і на камені написане нове ім’я, якого ніхто не знає, крім того, хто приймає» (Одкр. 2: 17);
· «Переможець зодягнеться в білі одежі; і не зітру імені його з книги життя, і визнаю ім’я його перед Отцем Моїм і перед Ангелами Його» (Одкр. 3: 5)
і так далі.

У чому полягає ця перемога? Кого чи що потрібно перемогти, щоб успадкувати обітниці? Ця відповідь міститься в посланні ангелові Лаодикійської Церкви. Тій Церкві, до якої пролунали найгрізніші слова з усіх семи послань: «Знаю твої діла; ти ні холодний, ні гарячий; о, якби ти був холодний чи гарячий! Але, як ти теплий, а не гарячий і не холодний, то вивергну тебе з уст Моїх. Бо ти кажеш: "я багатий, розбагатів і ні в чому не маю потреби"; а не знаєш, що ти нещасний, і жалюгідний, і вбогий, і сліпий, і голий» (Одкр. 3: 15–17).

Лаодикія в апостольські часи була процвітаючим містом, багатим і благоустроєним. Відповідно, і християнська громада там славилася зовнішньою величчю. Але «що високе в людей, те гидота перед Богом» (Лк. 16: 15).

Цій зовні благополучній, але духовно вбогій громаді Господь каже: «Переможцеві дам сісти зі Мною на престолі Моїм, як і Я переміг і сів із Отцем Моïм на престолі Його» (Одкр. 3: 21). Він наводить приклад Своєї перемоги. Зовні Христос зазнав поразки, Він не тільки не піднісся у нашому мирському розумінні, але був страчений найганебнішою стратою, а Його учні розсіялися. Але Він переміг! Переміг тим, що міг благати Отця покликати легіони ангелів для знищення безумців, але не зробив цього. Переміг тим, що не зійшов із Хреста, попри заклики: «Спаси Себе Самого; якщо Ти Син Божий, зійди з хреста. <…> якщо Він Цар Ізраїлів, нехай тепер зійде з хреста, і увіруємо в Нього; уповав на Бога; нехай тепер визволить Його, якщо Він угодний Йому…» (Мф. 27: 40–43).

Перемога, про яку говорить «Той, що має гострий меч обосічний…» (Одкр. 2: 12) – це не перемога зовнішня, і навіть не припинення гонінь. Це – вірність Богові й терпіння до кінця всіх скорбот, які нам допускає Господь і від яких не завжди швидко звільняє. Все, що потрібно від нас, – це терпіти й зберігати вірність Йому.

«Не бійся нічого, що тобі треба буде перетерпіти. Ось диявол буде кидати з-поміж вас у в’язницю, щоб випробувати вас, і будете мати скорботу днів десять. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя» (Одкр. 2: 10). Словами «днів десять» виражається короткотривалість страждань. І навіть якщо скорботи нам здаються тривалими, то порівняно з вічністю вони воістину короткочасні.

Хочу завершити ці роздуми словами Христа: «Хіба ж Бог не заступиться за Своїх вибраних, які день і ніч взивають до Нього, хоч і зволікає допомогти їм? Кажу вам: Він скоро подасть їм захист. Але Син Людський, коли прийде, чи знайде віру на землі?» (Лк. 18:7–8). Сьогоднішні гоніння колись закінчаться. Українські християни отримають визволення від нинішніх скорбот. Зітхнуть спокійно і з полегшенням.

Але чи знайде Христос у нас віру? Чи будемо ми вірні Його заповідям? Чи матимемо любов до Бога й ближніх? Чи збережемо любов навіть до ворогів? Чи ж не дозволимо злу зламати нас і зробити такими ж жорстокими, як наші гонителі? Чи не відповімо ненавистю на ненависть, злобою на злобу? Чи не станемо байдужими, теплохолодними? Будемо пам’ятати, що перемога Христова – зовсім не така, якою уявляє собі світ, що лежить у гріху.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також