«СВО»: від захисту Православ'я до вбивства православних?
У РПЦ постійно говорять, нібито Росія бореться в Україні зі злом. І якщо раніше в цій «боротьбі» гинули парафіяни УПЦ, то тепер будуть гинути священники і навіть архієреї.
У будь-якій справі, коли ми оголошуємо про намічені цілі, необхідний проміжний контроль – чи все йде так, як задумано. Бодібілдери, складаючи програму тренувань, постійно дивляться в дзеркало – чи немає диспропорції в зростанні м'язів і чи не потрібно скоригувати вправи. В автопромі під час розробки нових моделей постійно йдуть випробування – на аеродинаміку, надійність деталей і т. д. Якщо пустити процес на самоплив, можна отримати зовсім не те, чого очікував. Спортсмен отримає перекіс у розвитку тіла, а інженери – автомобіль, який, у кращому випадку, провалиться на ринку, а в гіршому – призведе до аварій з людськими жертвами.
Звичайно, це примітивні приклади, але навіть вони доводять: у будь-якому процесі необхідно озиратися на заявлені цілі і запитувати себе: а чи в правильному напрямку я йду?
Російська влада, починаючи війну в Україні, заявляла про благородні, як їм здавалося, цілі – звільнення від «нацистської влади», допомога російськомовному населенню, Церкві, і навіть знищення світового зла. Приблизно те ж саме відбувалося 100 років тому в Першу світову війну. Російська імперія так само воювала поза своєю територією, аргументуючи це необхідністю захисту слов'янських народів Балкан (особливо сербів) і Православ'я.
Чим закінчилася та війна і чи виправдалися заявлені Росією цілі, ми знаємо. А що відбувається зараз у «СВО»? Як реалізуються цілі, поставлені російською владою перед її початком? Адже зараз, коли президент США оголосив, що військова допомога Україні буде продовжена, стає зрозуміло: надія на мир випаровується, війна виходить на новий виток. Отже, військова воронка затягне в себе дедалі більше українців. У тому числі – і православних.
Соціальні мережі України вже давно переповнені сотнями відео жорстких сцен, де військкоми з поліцією заштовхують у мікроавтобуси чоловіків, які відчайдушно опираються.
У липні став вірусним ролик з Харкова, де мати намагається врятувати з «бусика» свого сина, а потім без свідомості падає на дорогу. Її забрала швидка.
Це лише один випадок, але їх насправді дуже багато. Якщо на початку вторгнення РФ воювати йшли добровольці, то сьогодні на фронт відправляють насильно. І потрапляють туди не «нацисти», які прагнуть «до перемоги світового зла». Це звичайні люди, які ще вчора жили своїм звичайним життям, дбали про свої сім'ї. Але в один момент, дорогою в магазин або на роботу, їм не пощастило зустріти співробітників ТЦК. І саме цих людей сьогодні перемелює в Україні російська військова машина.
Давайте поміркуємо, що ж відбувається сьогодні в так званій СВО через 3,5 роки після її початку.
Що «захищаємо»?
«СВО» починалася під гаслами денацифікації, демілітаризації та захисту духовного простору Святої Русі від тлетворного впливу Заходу. За 2,5 роки до війни, 12 липня 2021 р., Путін опублікував статтю «Про історичну єдність росіян і українців», у якій серед іншого говорилося: «Вдарили і по нашій духовній єдності. Як і в часи Великого Князівства Литовського, затіяли нове церковне розмежування. Не приховуючи, що переслідує політичні цілі, світська влада грубо втрутилася в церковне життя і довела справу до розколу, до захоплення храмів, побиття священників і монахів».
Факти втручання в церковне життя, захоплення храмів і побиття священників мали місце, начебто і захистити було якось треба. У чому проявився цей «захист» – трохи нижче.
А ось що говорили російські політики і церковні діячі вже після початку війни.
· «Мною прийнято рішення про проведення спеціальної військової операції. Її мета – захист людей, які протягом восьми років піддаються знущанням, геноциду з боку київського режиму» (В. Путін, 24.02.2022 р.).
· «В ідеалі потрібно звільнити Україну, зачистити її від нацистів. Від пронацистськи налаштованих людей і ідеології» (прес-секретар Д. Пєсков, 24.02.2022 р.).
· «Вісім років йдуть спроби знищити те, що існує на Донбасі. А на Донбасі існує неприйняття, принципове неприйняття так званих цінностей, які сьогодні пропонуються тими, хто претендує на світову владу. <…> Вимоги до багатьох провести гей-парад і є тестом на лояльність тому самому могутньому світові <…> наші брати і сестри реально страждають; більше того, можуть постраждати за свою вірність Церкві. <…> Ми вступили в боротьбу, яка має не фізичне, а метафізичне значення. <…> Ми будемо вірні слову Божому, ми будемо вірні Його закону, ми будемо вірні закону любові і справедливості» (патріарх Кирил, 06.03.2022 р.).
· «Цілі спеціальної військової операції – захист ДНР і ЛНР, демілітаризація і денацифікація України, усунення військової загрози Росії, яка виходить з української території через її освоєння країнами НАТО» (представник МЗС РФ М. Захарова, 09.03.2022 р.).
· «З духовно-моральної точки зору спеціальна військова операція є священною війною, в якій Росія і її народ, захищаючи єдиний духовний простір Святої Русі, виконують місію "утримуючого", захищаючи світ від натиску глобалізму і перемоги впавшого в сатанізм Заходу» (наказ Всесвітнього російського народного собору під головуванням патріарха Кирила, 27.03.2024 р.).
У риториці російських ієрархів, політиків та громадських діячів так звана СВО – це «священна війна» РФ проти осатанілого Заходу. Ця війна покликана не дати йому знищити Церкву і Православ’я, нав’язати ЛГБТ-цінності та інше. Згідно з цією парадигмою, воїн РФ захищає народ України від сатанинської ідеології, звільняє його від поневолення західними цінностями, запобігає загрозі самій РФ з боку НАТО. А в риториці представників РПЦ до цього додається захист УПЦ від розкольників, уніатів і політиків, які прагнуть її знищити. У теорії все ніби виглядає складно і логічно. Але, як показав час, реальність абсолютно не вписується в цю теоретичну конструкцію.
Захищаємо чи руйнуємо?
Давайте подивимось на факти. Вони загальновідомі.
Путін заявив, що його мета – захист людей на Донбасі, «які протягом восьми років зазнавали знущань, геноциду». Але в рамках цього «захисту» війська РФ стерли з лиця землі сотні населених пунктів, мільйони людей позбавили житла та майна, змусили їх покинути рідну землю. Багато міст і сіл через тотальне руйнування вже ніколи не будуть відновлені – вони зникли назавжди. Абсолютна більшість загиблих і поранених, тих, хто залишився без даху над головою і засобів до існування – це російськомовні громадяни України, які до війни цілком доброзичливо ставилися до Росії. Саме їхнім «захистом» у РФ обґрунтовувалося початок «СВО». Невже так все і було задумано?
Росія стверджує, що захищає Православ’я, проголошує себе «утримуючим» світ від вселенського зла. Але ось результати цього «захисту». Станом на 25 лютого 2025 року внаслідок російської агресії було повністю або частково зруйновано 339 храмів УПЦ (на липень 2025 року – вже значно більше). Це багато чи мало? Приблизна кількість храмів УПЦ у тих єпархіях, що розташовані в зоні активних бойових дій, становить 3000 церков. Задекларований «захист» призвів до пошкодження або знищення щонайменше кожного десятого храму.
Але ось що цікаво. Всі ми знаємо, що албанські бойовики за підтримки країн Заходу (того самого «світового зла») руйнували в Косово і Метохії православні храми. За даними Сербської Церкви, у 1998–1999 роках під час воєнних дій і після їх завершення, коли в Косово вже перебували міжнародні сили KFOR і UNMIK, було зруйновано або пошкоджено близько 150 храмів і монастирів СПЦ. Загальна кількість храмів, монастирів і каплиць на цій території оцінюється приблизно у 1300 об’єктів.
Співвідношення пошкоджених і зруйнованих православних церков – приблизно таке саме, як і в Україні, – 1 до 10. Але вважається, що в Косово храми руйнували сили «світового зла». А в Україні це роблять ті, хто нібито з цим «злом» бореться. У РФ багато хто переконаний, що це ЗСУ регулярно стріляє по храмах на власній території. Але навряд чи варто сприймати такі заяви серйозно.
У лавах ЗСУ перебувають тисячі вірян УПЦ. Вони гинуть від рук тих, хто, як декларується, прийшов їх захищати. І не лише парафіяни, а й родичі священників. Наведемо короткий список.
• 6 лютого 2025 року стало відомо, що майже рік тому на фронті загинув син священника Овруцької єпархії Андрій Ленко (вважався зниклим безвісти). Його призвали до армії попри хворобу. На момент призову Андрій навчався в Київській семінарії, мріяв стати священником.
• 24 липня 2024 року загинув син монахині Тихвінського жіночого монастиря Вадим Миронін.
• 3 липня 2024 року на фронті загинув син священника Рівненської єпархії Олександр Максимюк.
• 24 грудня 2024 року загинув син митрополита Лонгина Дмитро Яконович.
• У вересні 2024 року загинув син священника Олександрійської єпархії Сергій Рябець.
• У травні 2023 року загинув син священника Сарненської єпархії Олександр Прокопчук.
• Восени 2023 року загинув брат священника Чернівецько-Буковинської єпархії Андрій Демчик.
• Восени 2023 року загинув племінник митрополита Білоцерківського Августина і син священника Білоцерківської єпархії Іоанн Маркевич.
• 18 серпня 2023 року загинув син священника Волинської єпархії Олександр Маргіта.
• Навесні 2023 року загинув син священника Мукачівської єпархії Василь Фечко.
• У серпні 2022 року загинув син священника Білоцерківської єпархії Василь Нагай.
• 26 грудня 2022 року загинув син священника Сумської єпархії Василь Коробейник.
• У травні 2022 року загинув син священника Волинської єпархії Миколай Яковлюк.
• У травні 2022 року загинув брат священника Волинської єпархії Назарій Приймак.
• У квітні 2022 року загинув брат митрополита Запорізького Луки Олександр Коваленко.
І це – лише мала частина загиблих від рук тих, хто називає їх своїми братами у вірі, тих, хто нібито прийшов їх захищати. Серед загиблих від «православних визволителів» – близько 20 священників УПЦ. Останній випадок – загибель у монастирі Харківської області архімандрита Петра (Кривицького).
На цьому абсурд не закінчується.
Зараз до лав ЗСУ почали призивати православних священників. Так, це незаконно. Так, це спосіб тиску на Церкву і одна з форм гонінь на УПЦ. Але як би там не було, священники УПЦ опиняються на фронті. І останнім часом – у досить великій кількості. Звісно ж, не за власним бажанням.
Після публікації списку ДЕСС заброньованих священнослужителів (до якого клірики УПЦ не увійшли), повідомлення про викрадення священників військкомами стали майже щоденними. За даними СПЖ, у Києві створено структуру, яка зібрала базу даних кліриків УПЦ і розсилає їм повістки, минаючи місцеві ТЦК.
Робиться це все з тією ж метою – щоб знищити Українську Православну Церкву та змусити її перейти до ПЦУ (членів якої на фронт не забирають).
Більше того – вже нависла загроза мобілізації і над архієреями.
16 липня ТЦК затримав митрополита Олександрійського Боголєпа. Його поки відпустили, але склали адмінпротокол і вручили повістку.
Кількість мобілізованих кліриків УПЦ обчислюється десятками, а можливо – й сотнями. Так, вони відмовляються брати до рук зброю. Але священників «на загальних підставах» можуть відправити на «нуль», де вони стануть «законною ціллю» для російських солдатів. Родичі одного з мобілізованих священників повідомили СПЖ, що командир погрожує направити його в штурмову роту. Чим це закінчиться – пояснювати не треба. Фактично, російські «захисники Православ’я» будуть убивати Божих священників – тих, хто наділений Божественною благодаттю.
А як же капелани РПЦ? Невже нікого не турбує той факт, що їхні підопічні стріляють не просто в православних парафіян, а вже й у православних пастирів?
Схоже, що ні. У червні Україну сколихнула публікація військового відділу РПЦ під назвою «Духовне окормлення "Солнцепеків"» із відео, на якому священник освячує цю пекельну машину. Раніше багатьох вразило, як настоятель храму патріаршого подвір’я при МДІМВ Ігор Фомін привіз на фронт, окрім звичайної гуманітарної допомоги, ще й зброю – гвинтівки. З цих подарованих гвинтівок, без сумніву, були (і будуть) убиті люди, образ Божий. І це лише поодинокі приклади – що називається, навмання.
З мусульманами єдині?
Ще один факт. Із самого початку «СВО» в російській армії разом із православними воюють мусульмани. У лютому–березні 2022 року чеченські загони брали участь у спробах захоплення Києва. Виходить зовсім парадоксальна ситуація: у «священній війні», де начебто захищається віра й Православ’я, російські православні разом із мусульманами вбивають українських православних. При цьому в РФ переконані, що українці перебувають із ними в одній Церкві.
А 24 червня 2025 року з’явилося відео, де представники духовенства РПЦ та російський імам разом із військовими скандують: «Ахмат – сила», «Бог – єдиний», «Аллаху акбар» і «Христос воскрес». Його опублікував заступник начальника Головного військово-політичного управління армії РФ Апті Алаудінов, додавши: «Це наочно демонструє нашу єдність! І мусульмани, і християни пліч-о-пліч стоять на захисті наших цінностей у боротьбі з силами зла».
Додамо, не просто зла. Алаудінов наголосив, що мусульмани разом із православними росіянами «борються пліч-о-пліч проти війська антихриста». У керівництві РПЦ на ці висловлювання впливового військового діяча ніяк не відреагували. Отже – там із ними згодні.
Але що ж у підсумку виходить? У російських мусульман і християн – «єдиний Бог», вони «пліч-о-пліч» борються із «силами зла й антихриста». Як ми знаємо, серед тих, із ким вони воюють, – величезна кількість православних християн, зокрема й священників. Виходить, «сили зла» – це вони?
Іслам визнає Ісуса Христа пророком, але не визнає Його Сином Божим, Який прийшов у плоті. А святий апостол Іоан Богослов саме це називає критерієм Істини: «Духа Божого і духа омани пізнавайте так: кожен дух, що визнає Ісуса Христа, Який прийшов у плоті, є від Бога; а кожен дух, що не визнає Ісуса Христа, Який прийшов у плоті, не є від Бога – це дух антихриста, про якого ви чули, що він прийде, і тепер уже є в світі» (1 Ін. 4: 2, 3).
Отже, представникам РПЦ доведеться або від апостола Іоана відмовитися, або від єдності з мусульманами. Поєднати це ніяк не вийде.
Чому так відбувається?
Чому ж ми бачимо в Руській Церкві настільки відвертий абсурд? Відповідь, як завжди, треба шукати в Євангелії. Ісус Христос, викриваючи фарисеїв, говорив про те, що вони порушують пряму Божу заповідь, «скасовуючи Слово Боже своїм переданням, яке ви встановили» (Мк. 7: 13). Розповіді про те, що «Росія – утримуючий», «Москва – третій Рим» і так далі – це не більше ніж людські передання, якими нині заміщується Божа заповідь. Убивство – гріх, це визнають усі. Але якщо вбивати в ім’я «захисту Батьківщини», «великої Росії», «третього Риму» і т. д. – то, «може, й не дуже добре, але цілком допустимо».
Наш Спаситель Ісус Христос за істину не вбивав – Він за неї вмирав. І навіть Петру, який підняв меч на Його захист, сказав: «Поверни свій меч на місце його, бо всі, хто візьме меч, від меча й загинуть» (Мф. 26: 52).
Не можна чинити добро через убивство й насильство. Не можна творити зло в ім’я добра. «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим. 12: 21), – написав апостол Павло римлянам. А до ефесян він говорив, що «наша боротьба – не проти крові й плоті, а проти начальств, проти влад, проти світоправителів темряви цього віку, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6: 12).
Патріарх Кирил неодноразово згадував ці слова апостола, наголошуючи, що в «СВО» Росія бореться «не проти плоті й крові».
Але реальність – протилежна «Духи злоби» зовсім не страждають, а навпаки – радіють тому, що відбувається. А гине, калічиться й страждає саме «плоть і кров». І далеко не тільки на фронті.
Вже багато місяців Київ, Одеса, Харків та інші міста України зазнають регулярних нічних обстрілів. Лягаючи спати, ніхто не впевнений, що прокинеться живим. Під час кожного обстрілу руйнуються будинки, отримують поранення і гинуть мирні жителі. А ті, в кого не влучило, після ще однієї безсонної ночі в метро чи підвалах живуть на межі нервового зриву.
Усе це ніяк не схоже на заявлені благородні цілі «визволення» і «порятунку». Більше того, логіка подій свідчить: війна загострюється, фронт розширюється, обстріли посилюються. Буде ще більше смертей, страждань, понівечених тіл і пролитої крові. Православної крові.
Ця кров ллється й у тилу, хай поки і не буквально. Влада, а також підбурені пропагандою українці ведуть внутрішню боротьбу з УПЦ, яку називають продовженням «кремлівської РПЦ». Сьогодні майже в кожній сім’ї є загиблі на війні – батьки, сини, брати. У багатьох у серці палає жага помсти. І якщо справжній ворог далеко, то «призначений» – поруч, часто в сусідньому дворі.
Віряни УПЦ «завдяки» війні й підтримці її Руською Церквою опинилися під вогнем із двох боків: їх фізично знищує і калічить армія РФ, їх ненавидять і переслідують свої ж співгромадяни. Більше того – сьогодні УПЦ на межі заборони й переходу в підпілля. А це означає, що більшість вірян втратять можливість регулярно відвідувати богослужіння, сповідатися та причащатися. Чия це «заслуга»? Думається, відповідь очевидна.
І тут саме час повернутись до початку статті і поставити запитання: усе йде так, як задумано?
Чи справді «СВО» звільняє? Чи точно вона бореться в Україні зі «світовим злом»? Чи дійсно це «священна війна», а не війна проти плоті й крові?
Думається, в Руській Церкві відповідь давно знають. Але продовжують робити вигляд, що все йде «як треба». А що ж усередині у священноначалля, кліриків, простих вірян? Можливо, одна з думок: мовляв, уже стільки дров наламано, що пізно протестувати, «здавати назад». Доведеться йти до кінця, чекати, чим ця війна закінчиться, внутрішньо змирившись із подальшими жертвами, стражданнями й сльозами, розгулом ненависті й злоби.
Так колись оступившомуся грішникові диявол шепоче: «Не зупиняйся, гріши далі – тобі вже нічого не виправити». Але в людини завжди є свобода відвернутись від цього голосу й сказати собі: стоп.
***
Сьогодні Руська Православна Церква, що засяяла у своїй історії великими святими, стоїть на роздоріжжі. Перед нею два шляхи: або й далі благословляти війну, яка знищує те саме Православ’я, яке вона покликана захищати, – або знайти в собі мужність сказати: досить.
Кожен день зволікання – це нові могили, нові зруйновані храми, нові сироти і вдови, нові вбиті священники. Кожне благословення війни – це зрада Того, Хто сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5: 9).
У Церкви є голос, який може змусити владу зупинитися. Але час іде. Разом із ним зникає остання можливість зберегти обличчя перед Богом і перед історією.
Мойсей перед смертю звернувся до свого народу з такими словами:
«Я сьогодні запропонував тобі вибір і закликаю небо й землю бути свідками твого вибору. Ти можеш обрати життя або смерть: перше принесе благословення, друге – прокляття. Обери життя».
Вибір простий: або Церква стане Церквою миру, або перестане бути Церквою Христовою. Третього не дано.
