Як Православ'я приноситься на вівтар «перемоги»
У РПЦ стверджують, що РФ – це Новий Ізраїль, смерть на війні – перепустка в рай, а мусульмани допоможуть перемогти в цій «релігійній» війні.
Минуло вісім місяців після початку вторгнення в Україну, і ми можемо спостерігати в РПЦ певну еволюцію у ставленні до війни. Якщо в лютому-березні основними тезами в риториці священнослужителів Руської Церкви були слова про єдиний духовний простір, подолання відчуження та інше, то після оголошення мобілізації в РПЦ відкинули сором і повністю стали на бік влади РФ. Майже ніхто вже не згадує, що в Україні живуть брати-православні, що кожен день війни забирає їхні життя, перетворює на руїни їхні храми і домівки. У трендах останнього часу наратив, що українська війна – релігійна, а сама Росія – це певний Новий Ізраїль, якому призначено зверху вести битву з відступниками, до числа яких потрапили і православні українці.
РФ – Новий Ізраїль?
У перших рядах прихильників війни знаходиться протоієрей Андрій Ткачов, колишній клірик УПЦ, який переїхав до Росії після Євромайдану 2014 року. Отець Андрій говорить яскраво, образно та емоційно. У нього величезна аудиторія. У багатьох соціальних мережах його відеоролики набирають сотні тисяч переглядів, що свідчить про потужний вплив на церковний та навколоцерковний народ.
Навряд чи його риторика була б можливою без мовчазної згоди керівництва РПЦ. Свою популярність і вплив отець Андрій останнім часом використовує для пропаганди певного православного імперіалізму та «священної війни». На превеликий жаль, він відверто маніпулює Святим Письмом і Святим Переданням, підводячи релігійну базу для виправдання війни і всіляко заохочуючи участь у ній.
Наприклад, у відеоблозі «Свята правда» на каналі «Царьград» він цитує Второзаконня, проводячи паралель між євреями, що виходять з пустелі в дані Богом землі, і армією РФ в Україні. А у своєму Телеграм-каналі прямо пише, що РФ – це Новий Ізраїль, а війна в Україні – релігійна: «Ми – Новий Ізраїль, покликаний до особливої історичної місії і, як і в минулому, повний всередині дезорієнтованих простолюдинів і розбещених начальників. А проти нас – сучасні нащадки Вавилону, Єгипту і Риму, зі своїми ідолами, жертвоприношеннями і розпустою; нахабні від вкраденого багатства і гордості плюс впевнені у своїй безкарності. Це релігійна війна, якщо хтось ще настільки тупий, що цього не зрозумів».
Тут можна ставити безліч запитань – як історичного, так і морального характеру. У старозавітні часи Бог дійсно виділяє з усього людства один народ, а точніше, одну-єдину людину, Авраама, який повірив Богу і став родоначальником богообраного народу, Ізраїлю. Згодом цей завіт було підтверджено з нащадками Авраама, Ісааком і Іаковом. Останній став родоначальником дванадцяти колін Ізраїлевих. Мета цієї богообраності народу Ізраїлевого була в тому, щоб зберегти віру в Єдиного Бога посеред загального багатобожжя і язичництва і щоб з цього народу з'явився Месія, Спаситель, Ісус Христос.
З Народженням Христа на землі і виникненням Церкви вже немає і не може бути ніякого «богообраного» народу, а тим більше держави. Церква Христова – це і є Новий Ізраїль «де немає ні Елліна, ні Іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного, але все і в усьому Христос» (Кол. 3: 11). Віра у Христа, а не належність до того чи іншого народу є визначальною.
Визнання в нинішні, новозавітні часи якогось народу або держави «богообраними» логічно веде до заперечення місії Христа на землі і виникнення Церкви. Інакше навіщо ж Богу знадобився ще один «богообраний» народ у вигляді росіян?
Проти кого воюють християни?
В іншому випуску о. Андрій Ткачов говорить, що війна – «це нормально», що «християнин війни боятися не повинен, тому що він завжди воює». Аргументував це о. Андрій словами з Послання до Ефесян, де апостол Павло порівнює християнина з воїном, одягненим у захисну амуніцію і зі зброєю. Священник перераховує з Послання всі «мілітаристичні» деталі і робить висновок: «Перед нами екіпірований солдат: наколінники, берці, каска, щит, меч, кольчуга».
Питання, проти кого воюють християни, дуже важливе, тому має сенс розібратися в ньому докладніше. Повністю цитата з Послання апостола Павла до Ефесян звучить так: «Нарешті, браття мої, зміцнюйтесь Господом і могутністю сили Його. Одягніться у всеозброєння Боже, щоб вам можна було стати проти підступів диявольських, тому що наша боротьба не проти крові і плоті, але проти начальств, проти влад, проти мироправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних. Для цього прийміть всеозброєння Боже, щоб ви могли протистояти в день злий і, все подолавши, встояти. Отже, станьте, підперезавши стегна ваші істиною і одягнувшись у броню праведності, і взувши ноги в готовність благовістити мир; а понад усе візьміть щит віри, яким зможете загасити всі розпечені стріли лукавого; і шолом спасіння візьміть, і меч духовний, який є Слово Боже» (Еф. 6: 10–17).
По-перше, не можна не побачити, що апостол Павло наводить назви воїнської амуніції лише як образи, відразу ж розкриваючи, що вони означають: броня – це праведність, щит – віра, меч – Слово Боже. Виводити з цього, як робить о. Андрій, ніби апостол говорить про натуральні берці і каску, це все одно що зі слів апостола Петра «прийде ж день Господній, як злодій вночі…» (2 Петр. 3: 10) робити висновок про схожість Господа зі злодієм, крадієм (прости, Господи).
По-друге, чітко, ясно і недвозначно апостол Павло вказав, проти кого йде боротьба у християн: «Наша боротьба не проти крові й плоті, але проти начал, проти влади, проти мироправителів темряви цього віку, проти піднебесних духів злоби». У Новому Завіті жодна війна, окрім війни «проти духів злоби піднебесних», не може бути ні священною, ні релігійною в християнському розумінні. Святеотцівських тлумачень на це місце Святого Письма існує дуже багато. Наведемо одне – святителя Луки, фактично нашого сучасника:
«Проти яких начал, якої влади? Звісно, не про ту владу, що керує державою, зовсім про інші начала говорить святий апостол Павло, як він тут же пояснює: "проти мироправителів темряви цього віку, проти духів злоби піднебесних", проти бісів, проти ангелів сатани, адже саме їх по праву можна назвати мироправителями темряви цього віку».
А блаженний Єронім Стридонський узагалі, ніби напряму відповідає о. Андрію Ткачову, який переплутав Старий Завіт з Новим: «Ефесяни! Те, що ви читаєте про війни Ізраїлю з іншими народами, напр., Єгиптянами, Ідумеями, Аммонітянами й іншими народами, – те, якщо хочете знати істину, хоч і виглядає нібито належним до плоті і крові, насправді слід розуміти у переносному значенні. Бо написано це для нас, у яких сходяться межі віків, і ми повинні розуміти, що наша боротьба не проти плотв й крові, а проти певних духовних і невидимих сил».
Усі ці слова можна адресувати і єпископу Волгодонському і Сальському Антонію, який благословляв мобілізованих росіян словами, що, мовляв, війна в Україні – це духовне протистояння: «Не сумнівайтеся, що ви йдете виконувати свій обов’язок, і в цьому є величезний сенс. Хто б що не казав – це вже давно не геополітичний спротив. Це спротив духовний. Ви йдете захищати землю, яка полита кров’ю і потом російської людини».
Чи є смерть на війні перепусткою до раю?
Єпископ Питирим (Творогов) в одній із проповідей закликав росіян не малодушничати, не боятися смерті і їхати на війну: «Не всі ж загинуть, а ті, хто загинуть, будуть героями, і родина ними пишатиметься». Архиєрей вважає, що на війні в Україні «воїни йдуть у рай» і що «мобілізація – це спасіння для чоловіків, які втратили мету в житті, а тепер вони можуть стати мучениками».
Найвідоміший святий воїн – це Георгій Побідоносець. Але чи означає це, що його прославлення Церквою якось пов’язане з бойовими подвигами? Що він потрапив у рай саме за це?
У його житії сказано: «Після безуспішних умовлянь зректися Христа імператор наказав піддати святого різним тортурам. Його били воловими жилами, колесували, кидали в негашене вапно, змушували бігти в чоботях з гострими цвяхами всередині. Святий мученик усе терпляче зносив. Зрештою імператор наказав відсікти святому голову мечем».
Як бачимо, його воїнське звання тут ні до чого. Ми шануємо святого Георгія за вірність Христу перед лицем мук, а не за бойові заслуги.
Також широко відомим і шанованим є воїн Димитрій Солунський. Про те, як він помер, читаємо таке: «Імператору незабаром доповіли, що проконсул Димитрій – християнин. <...> За наказом імператора тюремна сторожа пронизала Димитрія списами у 306 році. Тіло великомученика Димитрія викинули на поживу звірам».
Те саме й з Феодором Стратилатом: «Святий просив імператора залишити ідолів на ніч у своєму домі. Імператор погодився. Заволодівши статуями, святий Феодор розбив їх на безліч частин і роздав шматочки золота та срібла бідним. Так він посоромив марну віру в бездушних ідолів і на уламках язичництва утверджував закони християнського милосердя. Мученик Христовий за наказом імператора був схоплений і підданий жорстоким і витонченим тортурам».
Вивчивши житія святих воїнів, ми побачимо, що жоден із них не був прославлений за свої ратні подвиги, а лише – за віру у Христа.
І вже точно жоден із них не був із тих «чоловіків, які втратили мету в житті», як вважає єпископ Питирим.
Мусульмани – брати по «релігійній» війні?
Кожна людина має право на свою віру, свобода совісті гарантована законами держави. З цієї точки зору ми поважаємо мусульман і іслам як релігію. Але водночас ми повинні визнати, що з точки зору Святого Письма «кожен дух, який не визнає Ісуса Христа, що прийшов у плоті, не є від Бога» (1 Ін. 4: 3). Тому ми не можемо сказати, що мусульмани й християни є братами по вірі або що ми можемо бути на одному боці у «релігійній» війні.
Однак той самий о. Андрій Ткачов заявив: «Наша війна має бути релігійною. Чеченці та дагестанці допоможуть нам у цьому, бо в них абсолютно ідентичне ставлення до цього. Вони моляться по-своєму, і вони зібрані, мобілізовані всередині себе. Вони як чоловіки до цього ставляться, тож дивіться на них і беріть приклад».
А єпископ Бішкекський і Киргизстанський Саватій розповів, що вони з муфтієм разом служать Богові та народові Киргизстану: «Я прочитав Коран і Новий Завіт приблизно одночасно. Не можу сказати, що знаю сури й аяти напам’ять, але загальний зміст мені зрозумілий. Ми віримо в єдиного Бога. Мета у нас із муфтієм одна – служити Богові та народу Киргизстану», – заявив владика Саватій.
Досить дивно чути подібне від православного архієрея. Адже християни вірять у Святу Трійцю, в Христа, Бога істинного від Бога істинного, у Святого Духа, Господа Животворящого. Це зовсім не схоже на те, що сказано в Корані. Спробуйте підійти до мусульманина й заявити, що в Бога є Бог Син і Бог Дух Святий – він сприйме це як богохульство. А для нас – це свята істина, без якої немає ані Церкви, ані християнства. Можна також навести цитату з Томосу Константинопольського собору 1180 року: «Анафема Магомету, [його] навчанню, переданому в Корані, в якому він стверджує, що Господь, Бог і Спаситель наш Ісус Христос не є Сином Божим».
Виходить, що в нинішній війні християни РПЦ разом із мусульманами з Дагестану й Чечні знищують українських громадян – у тому числі православних християн із Української Православної Церкви. І це називається «релігійною» війною?
Висновки
Не можна не погодитися з твердженням, що Православ’я сьогодні намагаються знищити. Ми є свідками того, як останнім часом по Православ’ю завдано два найсильніші удари.
Перший – це визнання Константинопольським патріархатом безблагодатних розкольників. Це не лише канонічний абсурд, коли «благодать» з’являється заднім числом у тих, хто перебуває поза Церквою. Це ще й демонстрація всьому світові того, наскільки зневажливо до вчення Церкви можуть ставитися всередині самої Церкви.
Другий удар – це підтримка Руською Церквою війни в Україні. Будь-які мантри про «захист вітчизни», такі популярні в РФ і РПЦ, розбиваються об один незаперечний факт: саме Росія напала на Україну, а не навпаки.
Це в Україні, а не в РФ загинули вже тисячі мирних жителів і сотні дітей. Це в Україні знищуються цілі регіони. І бойові дії ведуться не лише на Донбасі, про який постійно говорять у Росії. Зруйновано передмістя Києва, сотні населених пунктів у Житомирській, Сумській, Чернігівській, Миколаївській, Харківській, Запорізькій та інших областях. Станом на середину жовтня було розбомблено третину енергооб’єктів по всій Україні – і це загрожує українцям взимку повною відсутністю світла, тепла й води.
У такій ситуації говорити щось на захист війни – означає йти проти Євангелія, проти вчення Христа. На жаль, РПЦ в особі свого предстоятеля й багатьох архієреїв-проповідників робить саме це. Вони демонструють вірність не Христу, а російській державі з її політикою. І це катастрофа не тільки у стосунках Руської Церкви з Українською. Це бомба уповільненої дії під саму Руську Церкву. Спроба видати РФ за православну країну, «Новий Ізраїль» – це відверта брехня і маніпуляція Святим Письмом. РФ – це багатоконфесійна держава, в якій підтримка РПЦ з боку суспільства знаходиться на дуже низькому рівні – про що говорять і самі священники РПЦ.
У ХХ столітті Руська Церква пережила нечувані в історії гоніння на віру з боку радянської влади і явила світові сонм святих новомучеників. Завдяки їхньому подвигу РПЦ донедавна мала високий авторитет у православному світі як Церква-сповідниця. Але зараз вона цей авторитет стрімко втрачає, набуваючи рис своєрідного державного апарату, який діє згідно з інтересами держави.
Дистанціювання від РПЦ, яке спостерігається не лише в УПЦ, але й у церковних структурах інших країн, зумовлено також прагненням зберегти себе як Церкву Христову – не підкорятися державним амбіціям.
Що чекає РПЦ далі?
Згідно з останнім опитуванням ВЦВГД, більшість російської молоді до 35 років вважає участь РПЦ у суспільному житті «надто активною». Чи будуть такі люди відвідувати її храми? Велике питання. А це майбутнє країни. Підтримка Православ’я в РФ має туманні перспективи, і через відкриту підтримку війни в Україні може й узагалі різко скоротитися. Водночас кількість мусульман у Росії стабільно зростає – через природний приріст у мусульманських родинах.
Чи не опиняться врешті православні в РФ у категорії ахль аль-китаб — тобто людей Писання, яких мусульмани просто терплять, але не сприймають рівноцінно?
У будь-якому разі, якщо РПЦ зараз так міцно пов’язала себе з російською державою, що з нею буде, коли влада перестане її потребувати? Коли на практиці реалізує принцип відокремлення Церкви від держави?
Сто років тому, перед Жовтневою революцією, Руська Церква вже була частиною держави й проводила її політику. З появою СРСР усе змінилося раптово. Виявилося, що в країні – величезна кількість безбожників, які енергійно взялися за знищення храмів і священників. Усе це привело до очищення Церкви, до виникнення цілого сонму мучеників і сповідників.
Ми знаємо, що Церква – це Тіло Христове, її знищити не можна. Але водночас ми пам’ятаємо, що історія циклічна. А тому потрібно тримати в пам’яті події минулого і не повторювати помилок попередніх поколінь.
