Унія 2.0: УГКЦ та ПЦУ на прямому шляху до «нової єдності»
Шевчук зайнявся переписуванням історії України, розповівши, що Католицька церква завжди прагнула об'єднати народ. Чому він це говорить і що відбувається насправді?
Глава УГКЦ Святослав Шевчук кілька днів поспіль у зверненнях до своєї пастви говорив речі, які дозволяють зробити висновок, що процес створення нової унії між католиками та православними наближається до логічного завершення. Якщо підсумувати все, що сказав Шевчук у першому, другому та третьому відео, то його позиція виглядає так:
- Митрополит Ісидор Київський, який зрадив Православ'я на Флорентійському соборі і закінчив своє життя як католицький кардинал, для Шевчука – людина, яка зробила все, щоб «об'єднати Київську Церкву з Вселенським патріархатом та Церквою латинського обряду».
- Берестейська унія – це не політичний проект папи та Речі Посполитої з окатоличення православних, а «історичне звершення єднання».
- Відновлення у Києві в 1620 році Патріархом Єрусалимським Феофаном знищеної католиками православної ієрархії – це «створення паралельної ієрархії», що стало «особливою раною та розколом Київської Церкви».
- Петро Могила у новій версії історії від Шевчука, виявляється, «мріяв поєднатися з Римом у Київському патріархаті».
- Як висновок Шевчук стверджує, що християни України повинні рухатися до повної видимої «єдності», а територія нашої країни і стане тим простором, на якому ця «єдність» здійсниться.
Виходить, що унія – це благо для України, а вірність Православ'ю – зло та «рана» на тілі українського народу. Щоб зрозуміти всю брехливість такої позиції, а головне, щоб зрозуміти, для чого саме Шевчук каже такі речі, потрібно хоча б коротко розібрати кожну з його тез.
Митрополит Ісидор: «об'єднувач» чи зрадник?
Митрополит Київський і всієї Русі, місцеблюститель апостольського престолу Святішого Антіохійського Патріарха Ісидор був одним із найактивніших прихильників унії з католиками на Флорентійському соборі.
Він, як багато грецьких архієреїв (Ісидор народився в Монемвасії, в Греції) сподівався, що якщо православні визнають верховенство папи римського Євгена та підпишуть унію з Римом, то Візантійська держава отримає військову допомогу від Європи у боротьбі з турками. Його підпис під угодою з Ватиканом стоїть одразу після підпису автократа ромеїв Іоанна Палеолога та двох представників Антіохійського Патріархату.
Однак унія не була прийнята простим народом і духовенством, і вся «об'єднавча» витівка перетворилася на порох. 6 вересня 1440 року митрополит Ісидор відбув із Флоренції, а вже за два тижні був призначений папським легатом для Польщі, Литви та Лівонії. 18 грудня він став католицьким кардиналом. А 19 березня 1441 року приїхав до Москви, де тоді була резиденція Київського митрополита (у самому Києві Ісидор ніколи не був).
У Москві Ісидор передав великому князю Василеві послання папи Євгена, що містило прохання допомагати кардиналу у з'єднанні Руської Церкви та Риму.
Під час архієрейського богослужіння в Успенському соборі Ісидор пом'янув папу римського і з амвона прочитав ухвали Флорентійського «собора». Через три дні кардинала взяли під варту та ув'язнили у Чудівському монастирі. На Соборі руського духовенства Ісидор заявив, що не зрікатиметься унії. Пізніше, мабуть із відома Василя, утік. Помер у Римі та похований в соборі апостола Петра у Ватикані. Його діяльність зокрема стала приводом для фактичного проголошення Руською Церквою автокефалії.
Звичайно, в УГКЦ можуть називати його як завгодно, але ми бачимо, що історія митрополита/кардинала Ісидора – це типова доля зрадника.
Берестейська унія – благо чи зло?
У 1596 році кілька архієреїв Київської митрополії на чолі з Михайлом Рогозою вирішили перейти в унію з Римом. Для С. Шевчука це рішення – однозначне «благо», бо сприяло «об'єднанню» українського народу. Але чи це так?
Унія – це релігійно-політичний проект з насильницького окатоличення народу України. Великою мірою, це критичний момент в історії Православної Церкви на цій території, оскільки саме унія поклала початок процесу, який зрештою призвів до роздроблення та поділу Української Православної Церкви.
Однією з ключових причин окатоличення України було прагнення польської шляхти та Католицької церкви поширити свій контроль на територію нашої країни. Польські дворяни бачили в Католицькій церкві корисний інструмент у своїх зусиллях щодо встановлення контролю над українським населенням та вогнем і мечем просували католицизм як домінуючу релігію в регіоні.
Рим, зі свого боку, розглядав Україну як інструмент, що дозволяє розширити свій вплив у Східній Європі та на території Російської держави.
Ба більше, саме польське окатоличення України стало чи не головним чинником у винищуванні української ідентичності. З настанням унії все українське називалося «холопським». З цього часу бути православним означало бути чужим «високій» католицькій культурі тощо. В результаті багато традицій нашого народу і те культурно-православне тло, в якому він виховувався, було зруйновано.
Таким чином, окатоличення України стало критичним моментом в історії Православної Церкви та нашого народу, оскільки поклало початок процесу, який зрештою призвів до фрагментації та поділу України. Саме тому всі розповіді Шевчука про якесь «благо» для нашого народу виглядають вкрай дивними і нічого, крім подиву, не викликають.
Досить згадати слова великого Кобзаря Тараса Шевченка про те, що «прийшли ксьондзи і запалили наш тихий рай, І розлили широке море сльоз і крові», щоб зрозуміти, наскільки далекі від істини слова кардинала Шевчука.
Патріарх Феофан та відновлення ієрархії в Україні
Ще одна вкрай спірна теза Шевчука проголошує, що відновлення в 1620 році Патріархом Єрусалимським Феофаном знищеної католиками православної ієрархії – це «створення паралельної ієрархії» та «особлива рана і розкол Київської Церкви».
Не вдаватимемося в канонічні подробиці абсолютно абсурдної заяви Шевчука про «паралельну ієрархію», а просто запитаємо: чи справді віруючий народ України не хотів бути православним і сприймав католицьке духовенство в Україні як запоруку народної «єдності»? Ні, це не так.
Наприклад, Михайло Грушевський пише, що до столиці Великого князівства Московського у 1620 році вирушила делегація козаків, щоб домовитися з Єрусалимським Патріархом Феофаном (де він тоді перебував) про поставлення для України православних єпископів і священників, майже повністю знищених католиками.
Інший дослідник, поляк М. Дроздовський, стверджує, що гетьман Сагайдачний надав Патріарху Феофану козацьке військо у 1500 осіб для охорони під час його перебування на території України. На думку Дроздовського, саме підтримка козацького війська стала одним із найважливіших чинників, що дозволили Патріарху Феофану відновити православну ієрархію у Речі Посполитій. Участь козацтва в місії Єрусалимського ієрарха попередила радикальні заходи у відповідь з боку уряду Речі Посполитої щодо Патріарха Феофана та новопоставленої ієрархії.
Як бачимо, український народ та український уряд в особі гетьмана Сагайдачного ратували за відновлення православ'я в регіоні. Великою мірою, саме діяльність Патріарха Феофана сприяла вирішенню проблеми міжконфесійних відносин у поліетнічній та поліконфесійній державі, якою була Річ Посполита. Тобто досягнення хоча б видимої єдності українського народу було результатом зусиль Єрусалимського Патріарха. Про це свідчить легалізація православної ієрархії королем Владиславом IV у 1633 році. Владислав IV, по суті, продовжив справу Патріарха Феофана у нових умовах на законодавчому рівні.
Таким чином, Православна Церква якраз і прагнула припинення страшного протистояння всередині українського народу, спровокованого католиками, а не навпаки, як каже Шевчук.
Петро Могила та католицизм
Щоб назвати святителя Петра Могилу прихильником унії, треба мати багату фантазію. Твердження, що він мріяв про об'єднання з Римом, не лише не підтверджуються історичними свідченнями, а й є явно неправдивими.
Наприклад, у листі до польського короля Владислава IV святитель писав: «Ми не хочемо перебувати ні під юрисдикцією Папи, ні під юрисдикцією будь-якого іншого короля, а лише під юрисдикцією Христа».
Також є величезна кількість інформації, що святитель активно виступав проти спроб Риму навернути православних християн в Україні в католицтво. Згідно з історичними свідченнями, він був відомий своїм запеклим захистом православної віри та зусиллями із захисту прав православних християн. Тому твердження, що він був прихильником об'єднання з Католицькою церквою, – це не більше ніж спроба переписати історію у своїх інтересах.
Хто в Україні думає про «єдність» католиків і православних?
Лише з останньою тезою Шевчука можна певною мірою погодитися. Справді, в Україні є православні християни (ПЦУ), які роздумують про те, як їм рухатися до повної видимої «єдності» з католиками.
І сам Шевчук, і інші ієрархи УГКЦ неодноразово заявляли, що територія нашої країни стане тим простором, на якому здійсниться «єдність» православних і католиків. Також деякі православні ієрархи та релігійні експерти висловлювали думку, що ПЦУ було створено як «майданчик» для апробації нової унії між Фанаром і Римом. І останні заяви Шевчука чітко свідчать, що процеси об’єднання ПЦУ та УГКЦ йдуть повним ходом.
Напевно, саме з цієї причини Епіфаній Думенко під час свого візиту до Риму мав окрему зустріч із кардиналом Куртом Кохом, який безпосередньо займається питаннями єдності між католиками та православними.
Ймовірно, саме цим пояснюється, чому ПЦУ так різко рушила у бік календарної реформи, що дозволяє усунути різницю з католиками у святкуванні основних християнських дат. Крім того, ми неодноразово бачили, як у ПЦУ звершують спільні «богослужіння» з уніатами. І нехай поки не йдеться про літургію, але рух у цей бік не помітити дуже важко.
Є кілька факторів, які вказують, що ПЦУ – ідеальний партнер для об'єднання з католиками.
По-перше, ПЦУ географічно розташована в самому серці Східної Європи, що дозволяє їй служити сполучною ланкою між Католицькою та Православною Церквами. Як і раніше, окатоличення України може розглядатися і як відправна точка для подальшого просування католицтва на Схід.
По-друге, всередині ПЦУ процеси злиття з католиками жодного внутрішнього протесту не викликають.
По-третє, в умовах війни такі «формальності», як догматичні та віронавчальні відмінності між католиками та православними, цілком легко можна замінити на «політичну доцільність» та бажання «об'єднати» український народ.
До речі, знищення УПЦ якраз і вкладається в цю канву, оскільки дозволяє усунути Церкву, яка виступає проти нівелювання православного віровчення. Власне, за таким самим шаблоном йшли католики-шляхтичі в XVI та XVII століттях.
Іншими словами, останні виступи Шевчука кажуть нам, що процеси зі злиття католиків і православних йдуть повним ходом і уніати у цих процесах хочуть зайняти провідну роль. Шевчук просто готує ідеологічну базу під майбутню унію та робить все, щоб його УГКЦ виглядала «об'єднувачем» українського народу, а не структурою, яка тут знищить Православ'я.