Чому Церква благословляє на захист батьківщини, а потім призначає єпитимію?
За церковними правилами, людина може захищати батьківщину зі зброєю в руках. Але після повернення з війни на неї накладається єпитимія. Чому? Адже єпитимія дається після якогось гріха. А хіба може бути гріхом те, на що Церква дає благословення?
Валентин Рабаджі
Відповідає протоієрей Димитрій Гарчук:
– Християнство далеко не тотожне пацифізму. Протистояння злу цілком відповідає духу православної людини. Навряд чи хтось буде сперечатися, що християни повинні перешкоджати насильству.
Протиріччя між благословенням і єпитимією немає ніякого. Про це свідчать святі отці. Зокрема, ще старозавітна практика мала подібний спосіб. Преподобний Ісидор Пелусіот писав: «Хоча умертвіння ворогів на війнах здається справою законною і переможцям споруджуються пам'ятники, що сповіщають їх заслуги; проте ж якщо розібрати тісну спорідненість між усіма людьми, то і воно не невинне; чому Мойсей наказав і тому, хто уб'є кого на війні користуватися очищеннями і кропленням».
Саме на цьому грунтується і мотивація великого отця і вчителя Церкви. 13-е правило святителя Василія Великого свідчить: «Вбивство на полі брані отці наші не вважали вбивством, вибачаючи, як думається мені, поборників цнотливості й благочестя. Але може бути, варто було б порадити, щоб вони, як такі, що мають нечисті руки, три роки утримувалися від залучення тільки Святих Таїн».
Ця норма має рекомендаційний характер. Саме так і може сприйматися єпитимія – засіб духовного лікування, аж ніяк не бажання когось покарати. Вбивство, навіть вимушене, не проходить безслідно для людської душі і постраждалу душу потрібно лікувати. Після кожної військової дії людина потребує соціальної адаптації та духовного лікування. Єпитимія якраз і може стати інструментом для зцілення душі після горя війни.
