Естетика притулку: Чому християнство завжди повертається в катакомби
Розкішні собори – тимчасовий одяг Церкви. Її справжнє тіло – катакомби. Коли нас заганяють у підвали, ми нічого не втрачаємо. Ми повертаємося додому.
Запах машинного масла і ладану. Дивне поєднання, яке не повинно працювати, але працює. Гараж на околиці міста або підвал багатоповерхівки. Низька стеля, бетонні стіни, плями від бензину на підлозі. У кутку – ікона Божої Матері, прислонена до стіни. Перед нею – три свічки в жерстяних підсвічниках. Люди стоять щільно, пліч-о-пліч. Так щільно, що відчуваєш тепло сусіда. Це літургія вірних УПЦ, які живуть у час нового витка переслідувань.
Подивившись на ці обличчя, вихоплені з темряви світлом свічок, можна побачити фреску. Живу фреску, яку не напишеш на стіні. Вона пишеться в повітрі, у просторі між людьми, у цій тісноті, яка всіх згуртувала.
Ми звикли думати, що християнство – це золоті бані і мармурові іконостаси. Що Бог живе у висоті і світлі. Але це не так. Бог народився в печері і воскрес у печері. І коли нас заганяють у підвали, ми не падаємо вниз. Ми повертаємося до витоків.
Печера як утроба: архетип темряви
Християнство народилося під землею. Буквально. Віфлеєм, печера, куди загнали вагітну жінку, бо в готелі не було місця. Там, у темряві і запаху тварин, народився Бог.
Єрусалим, Гроб Господній. Печера, висічена в скелі. Там, у холодному камені, мертве тіло стало джерелом вічного життя.
Печера – це утроба. Місце, де народжується щось нове. Місце, де вмирає ветхе і проростає живе.
У печері немає відволікань. Немає пейзажів за вікном. Немає золотих орнаментів, на які можна переводити погляд. Там тільки ти і Бог. У темряві людина втрачає відчуття часу і зовнішнього світу. Залишається тільки «я» і «Він».
Римські катакомби. II–IV століття - це не просто кладовища. Це cubiculas – кімнати, де здійснювалися євхаристії на гробницях мучеників. Християни спускалися туди не тому, що хотіли сховатися. Вони спускалися, бо там була близькість із Творцем.
На стінах – фрески у вигляді простих знаків: риба, голуб, якір. Це паролі, зрозумілі тільки своїм.
Масляний світильник вихоплює з темряви тільки лик. Не весь образ. Тільки очі. Тільки обличчя. Це створює ефект інтимної зустрічі. Бог не на іконостасі в десяти метрах від тебе. Бог – ось, у цьому колі світла, на відстані витягнутої руки.
Каппадокія: туга за небом під землею
Підземні міста Дерінкую і Каймакли в Каппадокії, глибиною до вісімдесяти метрів, вміщували до двадцяти тисяч людей разом із худобою. Християни жили там століттями. Рятувалися від набігів арабів і персів. Вони могли закрити вхід величезним кам'яним жорном зсередини. Вентиляційні шахти маскували під колодязі. Зовні – пустеля, внизу – ціла цивілізація. І там, у цій темряві, вони вирубували храми.
Ці церкви можна побачити і зараз. Колони, склепіння, арки – все вирубано в скелі. Колона не тримає стелю. Стеля і так тримається, це ж моноліт. Колону залишили в породі заради пам'яті про наземний храм.
Це туга за небом під землею. І в цьому – вся суть християнства. Ми можемо жити під землею. Але ми пам'ятаємо про небо.
Domus Ecclesiae: коли храм – це дім
Перші християни не будували храмів. Вони збиралися в домах. Domus Ecclesiae – це домова церква, звичайна римська квартира. У триклінії – їдальні стояв стіл. На столі – хліб і вино. Навколо столу – люди. Без іконостасів і бань, просто стіл і люди.
Адже Церква – це не будівля. Церква – це люди, зібрані навколо Христа.
Коли римляни руйнували християнські громади, вони шукали будівлі, храми, святині. Вони хотіли знищити місця, де християни поклоняються Богу. Але християни казали: «Ви не можете знищити нашу церкву. Тому що наша церква – це ми. Поки ми живі і збираємося разом, церква жива». Це була їхня сила. Їхня невразливість. І сьогодні ми заново вчимося цій істині.
Коли підвал стає базилікою
Ми знаємо громади, яких вигнали з храмів, забрали ключі, змінили замки, повісили інші ікони. Вони пішли. Не з Церкви. З будівлі. І почали служити в квартирах, у тісних гаражах, у сирих підвалах, у пристосованих приміщеннях.
У величезному храмі акустика «летюча». Голос священника розноситься під склепіннями, лунає від стін. Це урочисто, красиво. Але це – далеко.
У підвалі акустика глуха, суха. Молитва звучить близько, пошепки. Священник не підноситься над тобою. Він стоїть поруч. Ти бачиш його обличчя. Бачиш втому. Бачиш віру.
І люди стоять щільно. Не тому, що мало місця, хоча місця справді мало. Але навіть якби його було більше, вони б стояли так само.
Тому що в тісноті народжується теплота. У величезному соборі можна бути самотнім. У тісному підвалі – ти частина єдиного тіла.
К'яроскуро: гра світла і тіні
Є техніка в живописі – к'яроскуро або світлотінь. Караваджо використовував її, Рембрандт, Жорж де Латур. Суть проста: темний фон, джерело світла, яке вихоплює з темряви тільки головне. Обличчя, руки, погляд. Це створює драматизм, інтимність, відчуття, що ти підглядаєш за чимось дуже особистим.
Це наживо можна побачити в підвалі, де служать літургію переслідувані християни. Промінь ліхтарика на сирій стіні, відблиски свічок на низькій стелі, обличчя людей, наполовину в світлі, наполовину в тіні.
Оранта: поза абсолютної довіри
У катакомбах Присцилли є фреска Оранти, що зображує жіночу постать із піднятими руками.
Це поза абсолютної довіри. Руки підняті вгору, долоні відкриті. Беззахисність. Вразливість. Повна віддача серед безпросвітної темряви.
Образ цієї фрески схожий на вигляд людей у пристосованих храмах. Вони стоять так само: з піднятими руками, беззахисні, вразливі. Їх вигнали з красивих будівель, відібрали золоті іконостаси, зачинили двері.
Але вони не опустили руки. Вони підняли їх вище. Тому що зрозуміли: Бог не в будівлі. Бог – там, де відкриті долоні, де довіра, де готовність стояти в темряві і вірити, що Світло прийде.
Що ми намалюємо на стінах наших притулків?
Ранні християни малювали на стінах катакомб якір і рибу. Якір – символ надії. Риба – акровірш імені Христа.
Що намалюємо ми? Може бути, просто хрест. Вугіллям. На бетонній стіні гаража. Може бути, нічого. Тому що наші фрески – живі. Вони пишуться не на стінах, а в серцях, на обличчях. У тому, як ми стоїмо пліч-о-пліч у тісноті і віримо.
Тісні халупи з молитовниками в них зараз виглядають красивіше Софії Константинопольської. Тому що тут – живий Христос: між людей, у тісноті, яка стала близькістю.
Переслідування знімають лушпиння. Це боляче. Це страшно. Але це робить нас справжніми.
Розкішні собори – це тимчасовий одяг Церкви. Справжнє її тіло – це катакомби, підвали, гаражі. Місця, де немає нічого зайвого: тільки люди і Бог.
Не будемо боятися темряви, адже саме в ній проявляються фрески наших душ.
