Цариця Небесна сказала: «Хочу постраждати!»
Свідчення священномученика протоієрея Сергія Сидорова (1885–1937) про явлення Богородиці в Києво-Печерській Лаврі
Свідок: священномученик Сергій Сидоров
Це виняткове свідчення про явлення Цариці Небесної в Києво-Печерській Лаврі на початку 20-х років ХХ століття належить протоієрею Сергію Сидорову, який був духовним чадом старця Оптиної Пустині преподобного Анатолія (Потапова) і близькою людиною до Патріарха Тихона.
Його батько Олексій Михайлович Сидоров служив юристом, членом колегії обласного суду в Харкові. У 1919 році в Орлі його розстріляли більшовики в групі заручників. Мати отця Сергія, уроджена грузинська княжна Анастасія Миколаївна Кавкасідзе, походила з давнього князівського роду, що веде початок від грузинських царів. Навчалася вона спочатку в Москві, потім у Києві в Інституті благородних дівиць.
Анастасія Миколаївна померла незабаром після пологів сина Сергія. Після цього його забрала з Москви і виховувала незаміжня рідна сестра матері княжна Варвара Миколаївна. Хлопчик ріс у родовому маєтку Кавкасідзе, в селі Миколаївка Путивльського повіту Курської губернії (пізніше це Сумська область України).
Сергій Олексійович закінчив Київську гімназію Попова, потім Московський міський народний університет ім. А. Л. Шанявського. У 1918 році він вступив до Київської Духовної академії і встиг закінчити два курси. У 1920 році він одружився на Тетяні Петрівні Кандибі з давнього українського дворянського роду. 21 вересня 1921 року в день Різдва Пресвятої Богородиці Сергія Олексійовича висвятили в сан священика в Київській Десятинній Церкві – на престольне свято цього давнього храму.
Це свято увійде в його життя ключовою подією.
З 1921 по 1923 роки він почав своє служіння священиком у церкві Різдва Богородиці в селі Віта Поштова під Києвом (окормлявся він тоді у професора КДА, протоієрея Олександра Глаголєва, згодом також священномученика). І останній храм отця Сергія під Муромом, куди його призначили настоятелем, теж був присвячений цьому ж Богородичному святу.
Його другом у московський період життя і під час служби в Сергієвому Посаді був Сергій Йосипович Фудель, у подальшому відомий духовний письменник і сповідник. У 1919 році Сергій Олексійович влаштувався на роботу в Поліру, так називався відділ з ліквідації релігійного начиння при Київському губсобесі. У його обов'язки входила перевірка списку церков Києва і опис церковного майна.
Ця робота дозволила йому познайомитися з чудовими представниками київського духовенства, стати їхнім шанувальником, а для деяких і другом.
Служба в Поліру дала можливість видавати нужденним обителям облачення і священні судини. За пропозицією Сергія Олексійовича, не маючі історичної цінності ікони передавалися з Києво-Печерської Лаври в міські і сільські храми. Влітку 1919 року він охороняв лаврську ризницю від набігів солдатів і цілі години проводив у читанні святих отців, у бесідах з отцями Лаври і приходячими сюди священнослужителями.
Його духовна дочка записала одне з спогадів свого духовника того періоду, який майже буквально повторює події, що розгорнулися сто років потому – в наш час… У квітні 1937-го отця Сергія заарештувало НКВД за «участь у нелегальній церковній організації». Розстріляли його на Бутовському полігоні 27 вересня на свято Воздвиження разом з єпископом Арсенієм (Жадановським) та іншими мучениками за віру.
«Йдемо, поставимо назад...»
Свідчення про явлення Цариці Небесної в Лаврі опубліковано в зібраних його дочкою В.С. Бобринською «Записках священика Сергія Сидорова» 1999 р..
«Я жив тоді (на початку двадцятих років) у Києво-Печерській Лаврі і був дружний з її ігуменом і казначеєм. У той час наростали гоніння на Православну Церкву. І одного разу вони попросили мене допомогти їм зняти і покласти в схованку чудотворний образ Успіння Божої Матері, який висів над Царськими вратами в Успенському соборі Лаври.
Вони боялися, що в цей тривожний час хтось надругається над святинею або викраде її.
Втрьох ми винесли образ, замінили його копією і спокійно розійшлися по своїх келіях. Настала ніч. Я ліг спати, але сон не йшов. Яке-то почуття неспокою стало охоплювати мою душу. Я вертівся з боку на бік, нарешті, відчув, що лежати сил моїх більше немає, і вийшов на лаврський двір. Ніч була місячна, світла. Бачу, по двору виходжує отець казначей. «І йому не спиться», – подумав я і підійшов до нього. Він зрадів, побачивши мене, і сказав:
– До чого на душі неспокійно, і сам не можу зрозуміти з якої причини. Ось, вийшов, а то в келії прямо жах бере. Проходимося разом, а неспокій у мені все зростає. Раптом бачимо, відкривається тихо двері і з своїх покоїв виходить ігумен.
– Дивись, і йому не спиться, – сказав отець казначей. А ігумен, побачивши нас, швидко підійшов. При світлі місяця мені було видно, що він стривожений, навіть більше – вражений чимось.
– Як добре, що ви обидва тут, а адже я за вами йшов.
– Що сталося? – в один голос запитали ми.
– Страшне… – Ігумен притиснувся до стіни і важко дихав. – Зараз у сні прийшла до мене Цариця Небесна і так строго сказала: «Хочу постраждати». Йдемо, поставимо назад на місце чудотворний образ, це Її воля. Мовчки, схвильовані і боязкі, ми винесли з схованки образ і поставили його на своє місце…».
