Цариця Небесна сказала: «Хочу постраждати!»

Це виняткове свідчення про явлення Цариці Небесної в Києво-Печерській Лаврі на початку 20-х років ХХ століття належить протоієрею Сергію Сидорову, який був духовним чадом старця Оптиної пустині преподобного Анатолія (Потапова) і близькою людиною до Патріарха Тихона.

Його батько Олексій Михайлович Сидоров служив юристом, членом колегії обласного суду в Харкові. У 1919 році в Орлі його розстріляли більшовики в групі заручників. Мати отця Сергія, Анастасія Миколаївна Кавкасідзе, походила з давнього князівського роду, що веде початок від грузинських царів. Навчалася вона спочатку в Москві, потім у Києві в Інституті благородних дівиць.

Анастасія Миколаївна померла незабаром після пологів. Дитину забрала з Москви і виховувала незаміжня рідна сестра матері Варвара Миколаївна. Хлопчик ріс у родовому маєтку Кавкасідзе, в селі Миколаївка Путивльського повіту Курської губернії (нині Сумська область України).

Сергій Олексійович закінчив Київську гімназію Попова, потім Московський міський народний університет ім. А. Л. Шанявського. У 1918 році він вступив до Київської духовної академії і встиг закінчити два курси. У 1920 році він одружився на Тетяні Петрівні Кандибі з давнього українського дворянського роду. 21 вересня 1921 року в день Різдва Пресвятої Богородиці Сергія Олекс

ійовича висвятили в сан священника в київській Десятинній церкві – на престольне свято цього давнього храму.

Це свято увійде в його життя ключовою подією.

З 1921 по 1923 роки він почав своє служіння священником у церкві Різдва Богородиці в селі Віта Поштова під Києвом (окормлявся він тоді у професора КДА, протоієрея Олександра Глаголєва, згодом також священномученика). І останній храм отця Сергія під Муромом, куди його призначили настоятелем, теж був присвячений цьому ж Богородичному святу.

Його другом у московський період життя і під час служби в Сергієвому Посаді був Сергій Йосипович Фудель, у подальшому відомий духовний письменник і сповідник.

У 1919 році Сергій Олексійович влаштувався на роботу в Поліру, так називався відділ з ліквідації релігійного начиння при Київському губсобесі. До його обов'язків входила перевірка списку церков Києва і опис церковного майна.

Ця робота дозволила йому познайомитися з чудовими представниками київського духовенства, стати їхнім шанувальником, а для деяких і другом.

Служба в Поліру дала можливість видавати нужденним обителям облачення і священні судини. За пропозицією Сергія Олексійовича, ікони, які не мали історичної цінності, передавалися з Києво-Печерської Лаври в міські і сільські храми. Влітку 1919 року він охороняв лаврську ризницю від набігів солдатів і цілі години проводив у читанні святих отців, у бесідах з отцями Лаври і священнослужителями, що приходили.

Його духовна дочка записала один зі спогадів свого духовника того періоду, який майже буквально повторює події, що розгорнулися сто років потому – в наш час… У квітні 1937-го отця Сергія заарештував НКВД за «участь у нелегальній церковній організації». Розстріляли його на Бутовському полігоні 27 вересня на свято Воздвиження разом з єпископом Арсенієм (Жадановським) та іншими мучениками за віру.

«Ходімо, поставимо назад...»

Свідчення про явлення Цариці Небесної в Лаврі опубліковано в зібраних його дочкою В. С. Бобринською «Записках священника Сергія Сидорова» 1999 р.

«Я жив тоді (на початку двадцятих років) у Києво-Печерській лаврі і дружив з її ігуменом і казначеєм. У той час наростали гоніння на Православну Церкву. І одного разу вони попросили мене допомогти їм зняти і покласти в схованку чудотворний образ Успіння Божої Матері, який висів над Царськими вратами в Успенському соборі Лаври.

Вони боялися, що в цей тривожний час хтось знущатиметься над святинею або викраде її.

Втрьох ми винесли образ, замінили його копією і спокійно розійшлися по своїх келіях. Настала ніч. Я ліг спати, але сон не йшов. Якесь почуття неспокою стало охоплювати мою душу. Я вертівся з боку на бік, нарешті, відчув, що лежати сил моїх більше немає, і вийшов на лаврський двір. Ніч була місячною, світлою. Бачу, по двору виходжує отець казначей. «І йому не спиться», – подумав я і підійшов до нього. Він зрадів, побачивши мене, і сказав:

– До чого на душі неспокійно, і сам не можу зрозуміти, з якої причини. Ось, вийшов, а то в келії прямо жах бере. Проходимося разом, а неспокій у мені все зростає. Раптом бачимо, відчиняються тихо двері і з своїх покоїв виходить ігумен.

– Дивись, і йому не спиться, – сказав отець казначей.

А ігумен, побачивши нас, швидко підійшов. При світлі місяця мені було видно, що він стривожений, навіть більше – вражений чимось.

– Як добре, що ви обидва тут, а я ж за вами йшов.

– Що сталося? – в один голос запитали ми.

– Страшне… – ігумен притулився до стіни і важко дихав. – Зараз у сні прийшла до мене Цариця Небесна і так строго сказала: «Хочу постраждати». Ходімо, поставимо назад на місце чудотворний образ, це Її воля. Мовчки, схвильовані і боязкі, ми винесли з схованки образ і поставили його на своє місце…».

Ігумен, який бачив Царицю Небесну

Настоятелем Києво-Печерської Лаври з 23 грудня 1917 року по 4 серпня 1924 року був архімандрит Климент (Жеретієнко), у схимі Антоній (1865–1950). З 1913 року він був призначений економом Києво-Печерської лаври, був членом її Духовного собору.

За словами юрисконсульта Києво-Печерської лаври професора Івана Миколайовича Нікодимова, Климент (Жеретієнко) «належав до крайнього лівого крила лаврського братства. Біля нього завжди гуртувалися ченці, налаштовані досить радикально…».

Після лютневої революції 1917 р. очолив боротьбу проти начальства Лаври. У квітні 1917 року під час несанкціонованих зборів у Трапезному храмі радикальна частина братії обрала його головою свого комітету. Очолювана ним група вимагала виборності всіх посадових осіб загальними зборами, усунення намісника архімандрита Амвросія (Булгакова), який запровадив у лад Лаври більш суворий подвижницький напрям, виведення монастиря з-під влади Київського митрополита Володимира (Богоявленського) і його виселення з Лаври.

Після встановлення восени 1917 року в Києві влади Української Центральної Ради приєднався до автокефального руху. 1 грудня 1917 року на зборах у Лаврі він підтримав вимоги автокефалістів і їхньої ради (ВПЦР) про вигнання митрополита Володимира з Києва та про проголошення автокефалії Української Церкви.

Після вимушеного виходу на спокій престарілого намісника Лаври архімандрита Амвросія 6 грудня 1917 року він був обраний братією намісником. 28 грудня його було допущено до тимчасового виконання обов’язків намісника Лаври за умови, «щоб він без відома Собору й дозволу вищої лаврської влади не ухвалював ніяких важливих рішень щодо управління обителлю та не дозволяв би самочинно ніяких братських зборів, ні загальних, ні приватних».

Після націоналізації в липні 1922 року всіх монастирських споруд він обійняв посаду завідувача будівлями Лаври, відведеними владою до 6-го міського району Києва, був членом церковної громади «Києво-Печерська Лавра», створеної з лаврського братства й парафіян.

4 серпня 1924 року братія обрала його настоятелем, а архімандрита Макарія (Величка, у майбутньому – прп. Кукшу Одеського) – намісником Лаври. 16 серпня вони були затверджені на посадах Патріархом Тихоном. 25 жовтня 1924 року разом з архімандритом Макарієм був заарештований Київським губернським відділом ДПУ УСРР. Згодом були затримані ще 28 ченців Лаври, 2 послушники й 4 члени лаврської громади. Приводом для арештів стали доноси про приховування монастирських цінностей; із в’язниці він передав письмове розпорядження здати їх.

Справжньою причиною арешту керівників Києво-Печерської лаври був їхній опір оновленству.

Користуючись ситуацією, у грудні 1924 року оновленці зареєстрували на території Лаври свою громаду, якій було передано монастирські храми.

20 серпня 1925 року був знову заарештований разом з архімандритом Макарієм і скарбником архімандритом Анфімом (Єленецьким). У листопаді 1925 року їх звільнили, але примусово направили для подальшого проживання до Харкова. Він не прийняв «Декларацію 1927 р.» заступника патріаршого місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського). Разом із архімандритом Макарієм і ігуменом Євстратієм підписав заяву про вихід з-під підпорядкування заступнику патріаршого місцеблюстителя й був заборонений митрополитом Сергієм у священнослужінні. Понад 30 лаврських ченців підтримали його дії, визнаючи його настоятелем. Під час богослужіння поминав патріаршого місцеблюстителя Петра (Полянського, священномученика), приєднався до руху іосифлян.

Помер 18 грудня 1950 р. у Харкові в глибокій старості. Заочне відспівування звершив київський священник Володимир Веселовський. Похований на Залютинському кладовищі в Харкові, могила не збереглася.

Ось буквальний переклад українською мовою з дотриманням стилю церковно-історичного викладу та збереженням середнього тире:

«Думаєш не про те, що Боже»

Необхідність змусила нас згадати названі імена заради історії, яка сьогодні, через століття, повторюється майже за тим самим сценарієм і ставить перед нами два запитання – навіщо Цариця Небесна явилася вночі лаврському ігуменові – архімандриту Клименту? І як розуміти Її слова «Хочу постраждати»?

Цілком очевидно, що лаврське керівництво вживало заходів для збереження святинь монастиря. Вони діяли, виходячи з почуття відповідальності, яке накладало їхнє начальницьке становище. Хотілося, щоб Лавра не постраждала, та й самим, мабуть, не хотілося постраждати.

Таке природне людське бажання – не постраждати – приводить розум у замішання і робить його нездатним до духовного розсудження. Згадаймо хоча б учинок Петра, який, почувши з уст Господа, що Йому незабаром доведеться постраждати, відвів Його убік і почав перечити. «А Він, обернувшись, сказав Петрові: відійди від Мене, сатано! бо ти Мені спокуса! тому що думаєш не про те, що Боже, а про те, що людське» (Мф. 16: 23).

Цариця Небесна – Владичиця Києво-Печерської лаври. Вона власноруч дарувала монастиреві Свою чудотворну ікону ще на початку його заснування, а всіх Її благодіянь для Печерської обителі не злічити.

Але все це Вона зробила не заради примноження скарбів, а заради прославлення Імені Свого Сина в нашому народі, заради проповіді віри й покаяння, заради спасіння людських душ. Плід же їхній і ознака – правильне ставлення християнина до свого хреста.

Іти за Христом неможливо без усвідомленого й добровільного бажання постраждати. Якщо ж цієї духовної здатності в нас немає, то зовнішнє Православ’я з духовного погляду стає марним, а збереження святинь – страшно сказати – неможливим. Історія тому свідок. Цілком може бути, що саме заради відновлення духовного розсудження й явилася Матір Божа настоятелю Лаври зі словами: «Хочу постраждати».

Це явлення вразило архімандрита Климента. Після всіх перипетій і впадання в крайнощі лаврський економ, який перебрав на себе обов’язки намісника монастиря, не залишився з автокефалістами, а, чимало постраждавши, закінчив своє життя в глибокій старості у схимницькому постризі з іменем на честь прп. Антонія Печерського. Нехай послужить і нам на користь це свідчення про явлення Цариці Небесної та Її повчальні слова: «Хочу постраждати».

Далі буде.