Держдеп, ПЦУ і Максим Сповідник: чому нас вчить святий борець з єресями

Історія розвивається по спіралі, і сьогоднішня ситуація в Церкві дуже нагадує ту, в якій святий Максим Сповідник показав нам зразок самовідданої твердості у вірі. Всі ті ж спроби використати Церкву для вирішення політичних проблем, все те же втручання світських правителів в церковні справи, все та же зрада одних і сповідництво інших.

Як це було тоді і як це відбувається сьогодні?

Преподобний Максим народився у 580 р., імовірно в Константинополі. Його батьки були благочестивими християнами і знатними вельможами у Візантії. За деякими даними, він навіть був родичем імператора Іраклія. У всякому разі, преподобний Максим займав досить високу посаду секретаря імператора і був на цій посаді досить успішний.

Однак серце його завжди прагнуло до Гірського Єрусалима, і у 630 р., у віці 50 років, Максим покинув службу при дворі імператора і пішов у монастир міста Хрисополя, який зараз є районом Стамбула в його азіатській частині.

Подвижницьке житіє преподобного, а також його знатне походження послужили тому, що його обрали ігуменом монастиря.

Через десять років святий Максим перейшов у Карфаген, де почалася його багатоплідна богословська літературна діяльність. Завдяки їй, а також піднесеному аскетичному життю, він за досить короткий час здобув повагу і популярність. Незважаючи на те, що Максим не був не тільки єпископом, але навіть і священиком, його авторитет в Церкві став виключно високим. З висоти цього авторитету преподобний Максим і вступив в боротьбу з монофелітської єрессю.

Витоки цієї єресі з'явилися за часів IV Вселенського Собору в Халкідоні в 451 р. Тоді соборно засудили єресь монофізитства. Прихильники монофізитства стверджували, що в Ісусі Христі людська природа розчинилася у Божественній і втратила своє буття. Вони вважали, що Христос мав тільки одну природу – Божественну. Святі отці Халкідонського собору анафематствували це лжевчення і всіх, хто його дотримувався. Вони затвердили, що «Христос, Син, Господь, Єдинородний, пізнаваний у двух природах (εν δύο φύσεσιν) незліянно, незмінно, нероздільно, нерозлучно», що Він «єдиносущний Отцю за Божеством і той же єдиносутній нам по людству, подібний до нас пристрастями в усьому, крім гріха».

Однак багато хто не погодився з таким визначенням. Деякі побачили в ньому повернення до єресі Константинопольського патріарха Несторія, засудженого III Вселенським Собором у 431 р., який стверджував, що Христос був не Бог, а людина, в якій жив Бог. Пресвяту Богородицю він, відповідно, назвав Христородицею.

А деякі не могли прийняти Халкідонського визначення, тому що вважали людську природу негідною бути з'єднаної з природою Божественною. В основному це були ревні аскети, але не по розуму. У своєму аскетизмі вони доходили до ненависті до людської природи як такої. Вони боролися з цією природою, замість того щоб перетворювати її. І, звичайно, не могли допустити думки, що цю ж саму людську природу у всій повноті, крім гріха, сприйняв Господь Ісус Христос.

Поділ християн на халкідонітов, які визнають Халкідонський Собор, і монофізитів, їх супротивників, крім релігійних аспектів мав ще і дуже значні політичні та навіть військові наслідки.

У Палестині, Єгипті, Сирії, Вірменії та інших країнах люди не прийняли визначень Халкідонського собору. Навіть зараз існують так звані дохалкідонські Церкви: Вірменська, Коптська, Ефіопська, Ерітрейска, Сирійська. Деякі з них і сьогодні досить численні. Наприклад, Коптська церква за кількістю віруючих приблизно в чотири рази більше, ніж Олександрійський патріархат, який також розташований в країнах Африки.

Це поділ християн на халкідонітов, які визнають Халкидонський Собор, і монофізитів, їх супротивників, крім релігійних аспектів мав ще і дуже значні політичні та навіть військові наслідки. Римська (Візантійська) імперія виявилася розколотою, крім усього іншого, ще й за релігійною ознакою.

І ось в першій половині VII століття, коли імператор Іраклій вів тривалі війни з перської імперією Сассанідов, такий поділ визнали загрозливим. І імператор, і Константинопольський патріарх Сергій, і папа римський Гонорій весь час думали, як примирити між собою халкідонітів і антіхалкідонітів. В результаті придумали христологічне формулювання, яке, як здавалося її авторам, могли б прийняти як прихильники, так і противники Халкідонського Собору. Його суть полягала в тому, щоб визнати в Христі дві природи, але одну Божественну волю. Це вчення одержало назву монофелітства.

І тут можна провести першу паралель з нашою сьогоднішньою церковної ситуацією. І тоді, і зараз світська влада намагається вирішувати політичні проблеми, використовуючи релігію як інструмент у своїх цілях. Цілі ці суто земні.

Імператору Іраклію потрібно було сплотити імперію, і для цього він намагався об'єднати різні церковні групи. Мета у нього, може, була і добра, але ж Христос створив Церкву, щоб вести людей в Царство Небесне і ні для чого іншого. А Церкву намагалися змусити служити земним політичним інтересам, в результаті чого Вона виявлялася заручницею і політичної ситуації, і окремих політичних діячів, моральне обличчя яких часом залишало бажати кращого.

І тоді, і зараз світська влада намагається вирішувати політичні проблеми, використовуючи релігію як інструмент у своїх цілях. Цілі ці суто земні.

Сьогодні таким політичним гравцем, який намагається використати Церкву у своїх геополітичних інтересах, є адміністрація США. Після візиту в Україну держсекретаря Майка Помпео 31 січня 2020 р., його зустрічі з главою Православної церкви України Епіфанієм Думенком і відповідних заяв вже не залишається ніяких сумнівів, що процес створення і визнання ПЦУ – від початку і до кінця американський проект.

Екс-Президент Петро Порошенко був у ньому просто ситуативним попутником. Він намагався за допомогою ПЦУ виграти президентські вибори, але не зміг. Зараз він не приділяє цьому проекту практично ніякої уваги, переорієнтувавшись на співпрацю з Українською греко-католицькою церквою. А проект ПЦУ живе, американці його продовжують реалізовувати і вкладати в нього і політичні, і організаційні та інші необхідні ресурси.

Але хіба Держдепу США потрібно, щоб ПЦУ вела українських громадян в Царство Небесне? Зовсім ні. Їм потрібно створити якомога більш глибоку прірву між російським і українським народами. Не будемо говорити, погано це чи добре. Просто констатуємо, що як у VII столітті в жертву політиці принесли вчення про Христа, так у XXI столітті в жертву приносять вчення про Церкву.

Повернемося до монофелітства. Після того як вчення про одну волю у Христі сформулювали, на його основі почали об'єднувати халкідонітов і антіхалкідонітів. Спочатку справа пішла.

У 633 році в Олександрії відбувся Собор, на якому вдалося примирити протиборчі сторони. У Соборне визначення, що влаштувало і одних, і інших, йшлося: «Один і той же Христос і Син робить Божественну і людську єдиною Богомужньою дією».

Після Собору відбулася урочиста літургія та спільне причастя. Імператор Іраклій і патріарх Сергій, дізнавшись про це, були дуже задоволені. Тим більше, коли до цих вчення під натиском світської влади почали приєднуватися й інші церковні кафедри в різних частинах Римської імперії.

У 638 р. Константинопольський патріарх Сергій видав документ «Ектесіс». У ньому говорилося: «Абсолютно несправедливе визнавати у Христі двох, протилежно волящих. <...> Потрібно строго триматися церковного вчення і визнавати у Христі, Який втілився тільки єдину волю».

Не потрібно боятися, не потрібно думати, які біди може влада обрушити на голови непокірних, а потрібно думати, що кожна людина, а тим більше архієрей, скаже Богу на Страшному Суді.

Незабаром це вчення стало домінуючим в імперії. Його дотримувалися імператор, Константинопольський патріарх і римський папа. Здавалося б, все, Православ'ю кінець, на стороні єресі і влада, і сила, і церковна адміністрація. Хто може противитися всьому цьому?

Але був у Церкві Максим Сповідник. Він сказав – ні! Тільки одне важливе на землі і тільки одне має силу – стояння в Істині і правді.

Сьогодні на дворі 2020 рік, і багато хто вже забув, як 15 грудня 2018 року в Києві Петро Порошенко організовував «об'єднавчий Собор». Тоді на стороні розкольників так само були і сила, і влада, і гроші, і прокуратура, і СБУ, і поліція, і націоналістичні угруповання. У суспільстві витала думка: ніхто не може протистояти цьому.

Але Блаженніший Онуфрій сказав – ні! 13 листопада 2018 року він провів Архієрейський Собор УПЦ, який відмовився від будь-якої участі в антиканонічному проекті ПЦУ. Тоді Митрополит Онуфрій своєю твердістю і рішучістю стояти в Істині до кінця зміцнив у вірі тих архієреїв, які, можливо, коливалися і подумували поступитися світським властям. Предстоятель УПЦ сказав тоді, що не потрібно боятися, не потрібно думати, які біди може влада обрушити на голови непокірних, а потрібно думати, що кожна людина, а тим більше архієрей, скаже Богу на Страшному Суді.

Преподобний Максим Сповідник, незважаючи на те, що єресь монофелітства захопила уми багатьох людей і, мабуть, успішно вирішувала політичні завдання для імперії, невпинно виступав з викриттями її згубності. Він говорив, що визнання у Христі однієї Божественної волі – це те ж саме монофізитство, але тільки завуальоване. Він стверджував, що воля є приналежністю природи, і оскільки православне вчення визнає у Христі дві природи – Божественну і людську, – то необхідно визнавати і дві волі. В іншому випадку, якщо визнати тільки волю Божественну, це означає що людство Христа було неповним, збитковим. Що він не був досконалою людиною, подібною до нас в усьому, крім гріха. Що він не зруйнував середостіння між Богом і людиною і що спасіння людини у Христі, як і раніше неможливо.

Під впливом святого Максима римський папа Мартін, який зайняв цю кафедру в 649 р., практично відразу після свого сходження на престол скликав Помісний Собор, який отримав назву Латеранського, на якому монофелітство визнали єрессю і анафематствували. За це і самого папу Мартина, і святого Максима заарештували, оголосили єретиками і державними злочинцями.

Папа Мартін відмовився визнавати монофілітство, його без суду заслали в Херсонес Таврійський, де він і помер у 655 р., замучений голодом. Його канонізували і в Православ'ї, і в католицтві як святого Мартіна Сповідника.

Суд над преподобним Максимом був значно довшим. Його то викликали на допити, то відправляли з Константинополя. Святого звинувачували в абсурдних по суті злочинах: то він нібито винен у захопленні сарацинами Єгипту і деяких міст Африки (ніби він був не простим ченцем, а правителем або воєначальником), то він нібито бачив сон, в якому голос ангелів Заходу був голосніше голосів ангелів Сходу (ніби сон може бути злочином).

Віра в Бога, щира і незатьмарена – ось що для преподобного Максима було понад усе.

І знову приходить на розум порівняння з нашим часом. У чому тільки не звинувачують Українську Православну Церкву. І в тому, що Вона вкриває терористів, і в тому, що працює на спецслужби Росії, і в тому, що гроші від продажу свічок йдуть на зброю, з якої потім вбивають українських солдат, і в тому, що Вона агітує проти незалежності...

«Що було, те й буде, і що робилося, буде робитись, і немає нічого нового під сонцем» (Екл. 1, 9).

Преподобного Максима намагалися схилити на сторону монофелітства то погрозами, то обіцянкою слави і всяких почестей. Але одним з головних спокус для святого була спроба переконати його, що вся Церква вже прийняла монофелітське вчення. Невже Церква може помилятися? І невже він, Максим, вважає за своєю гордостю, що вся Церква загине (якщо монофелітство – єресь), а він один спасеться? Але святий відповів: «Мені не дай Бог засудити будь-кого, що я один спасуся, але скільки можу, волію померти, ніж страх мати перед совістю за те, що будь-яким чином переступив віру в Бога».

Віра в Бога, щира і незатьмарена – ось що для преподобного Максима було понад усе. Над волею можновладців, понад думкою суспільства, вище інтересів всієї Римської імперії. А коли його запитали, що він буде робити, якщо всі візьмуть монофелітство і об'єднаються в цьому з Константинопольським патріархом, святий сказав свої слова, що стали безсмертними: «Якщо весь всесвіт почне причащатися з патріархом, я не причащатись з ним. Дух Святий анафематствовав через апостола навіть ангелів, які вводять щось нове й чуже проповіді».

Дуже багато, особливо в інших Помісних Православних Церквах, сьогодні задають собі питання: що ми будемо робити, якщо всі Церкви визнають ПЦУ? Ми знаємо, як відповів святий Максим Сповідник. А яку дадуть відповідь сучасні православні?

За тверде сповідання віри святому Максиму відрізали язик, відрубали праву руку і відправили на заслання до Грузії. Де він і помер у 662 р., на 82-му році життя.

Закінчити хотілося б цитатою з його твору «Сотниці про любов»: «Любов є благе розташування душі, за яким вона нічого з існуючого не любить, ніж пізнання Бога. Але в такий любительний настрій неможливо прийти тому, хто має пристрасть до чого-небудь земного».