Потрібно дякувати Богу за випробування і гоніння
Інтерв'ю з митрополитом Черкаським і Канівським Феодосієм (Снігірьовим) про те, як зберегти вірність Христу в сучасних умовах.
– Христос Воскрес! Шановний владико, ось уже п'ята Пасха проходить для вірних Української Православної Церкви в умовах війни. Не виняток і Черкаська єпархія. Поділіться, будь ласка, чи позначилися ці роки війни на Вашому духовенстві та парафіянах?
– Воістину Воскрес Христос! Звичайно, позначилися. Перше, про що можна говорити, – це те, що земна Церква в Україні змінилася якісно. Вона перестала бути аморфною, як це буває в мирний час, і набула більш-менш чіткої та твердої кристалічної решітки. Тобто в ній практично не залишилося захожан, особливо в гонимих регіонах. А ось постійні парафіяни окріпли у своїй церковності та вірності Богу. У цьому сенсі наша Церква зараз переживає благословенний час, скинувши зайвий шкідливий «жир» і набувши аскетичної форми. Хоча в цьому відношенні в різних регіонах України є відмінності в силу різних обставин.
– Чи зменшився склад вірних?
– У Черкасах ні, менше істинно вірних не стало. Тут знову ж таки багато залежить від регіону та супутніх факторів. До таких факторів можна віднести: силу та масштаб гонінь у даній конкретній області, виїзд людей за кордон, внутрішню міграцію переселенців тощо. Можу сказати лише про Черкащину. У нас людей у храмах менше не стало, навпаки, навіть десь стало більше. І це незважаючи на різнопланові зусилля місцевої влади, спрямовані на знищення УПЦ у Черкасах та області. І це також незважаючи на те, що десятки (а може, і сотні) тисяч жителів регіону покинули свої домівки в пошуках кращого життя. Місце тих, хто виїхав, у наших храмах зайняли переселенці зі східних та південних регіонів країни, які перебираються поглибше в тил від лінії фронту. У храмах багато нових облич. Це православні жителі сходу та півдня України, воцерковлені, які міцно тримаються своєї Матері-Церкви.
– Владико, Ви сказали, що церковне життя перестало бути аморфним, що парафіяни духовно окріпли. На Вашу думку, що конкретно до цього привело? І як і в чому це проявляється?
– Привів до цього особистий вибір кожної людини, перед яким Господь сьогодні поставив усіх нас. І цього вибору рано чи пізно не вдасться уникнути нікому. Звучить він приблизно так: «Ти сьогодні йдеш разом з Церквою на Голгофу? Чи ти разом з Юдою йдеш до юдейських старійшин за срібняками? А може бути, ти разом з Адамом будеш ховатися по кущах? Є і такий вибір». І сьогодні кожен член українського суспільства, і в першу чергу кожен вірний Української Православної Церкви, має можливість зайняти ту чи іншу позицію відповідно до свого внутрішнього устрою. І більшість істинно вірних, які відносять себе до нашої Церкви, зробили свій вибір – вони зі своєю Церквою йдуть на Голгофу.
Ви запитуєте, як і в чому це проявляється? Перш за все – у вірності своїй Церкві, у сміливості перед обличчям небезпек, у принциповості своєї позиції, у небоязні йти проти загального течії. Все це загартовує та зміцнює віруючу людину, як моряка загартовують шторми.
– Але ж водночас ми бачимо окремі випадки в частині духовенства відходу з УПЦ? Невже пастирі виявилися духовно слабшими, ніж паства?
– На Черкащині, наприклад, пішла мізерна частина духовенства. Пішов навіть не кожен 12-й, як це прийнято вважати в подібних ситуаціях, а набагато менше. Думаю, що та ж тенденція проявляється і по всій УПЦ. Просто священники всі на виду, тому відхід кожного стає відомим.
Хоча при цьому слід сказати, що простому мирянину встояти в Істині іноді набагато простіше. Мирянин, так само як і монах у монастирі, не обтяжений церковними активами та ресурсами. Для нього головне – Небо, а земне прикладеться. Тому на відміну від парафіяльних священників або навіть деяких єпископів, чернецтво та прості віруючі миряни нікуди не йдуть. Куди їм йти від Бога та Його благодаті? Чого шукати на стороні? А земне, матеріальне – Бог дав, Бог і взяв.
А ось над духовенством, особливо благополучним і по-земному успішним, тяжіє небезпека втратити досягнутого в житті благополуччя. Будь то матеріальні блага, відреставрований храм чи монастир або дружба з сильними світу цього. І ці «блага» іноді стають каменем спотикання для такого священнослужителя, вони змушують його шукати «виходу із ситуації», вигідного для своїх цілей. І тут уже залежить від того, наскільки цей священнослужитель взагалі був віруючим. Відбувається або відкрите відпадіння від Церкви, або, користуючись своїм становищем, спроба відформатувати Церкву під себе, під загальний мейнстрім, щоб нічого земного при цьому не втратити.
І те, і інше – ознака недовіри Богу або маловір'я та слабкості. Про це нещодавно дуже точно сказав у своєму слові на Антипасху митрополит Бориспільський і Броварський Антоній.
– Згоден з Вами. Ну а все-таки, як же бути священнику, якщо насправді через твердість своєї церковної позиції він втратить храм, а значить, і засоби, щоб годувати свою сім'ю та дітей?
– Упевнений, що Господь не залишить ні такого священника, ні його сім'ю без харчування, і життя про це свідчить. Адже вони заради Христа йдуть на свій Хрест. Так, може бути, у них більше не буде надлишків, але Господь збереже кожне Своє чадо. Звичайно, у такій ситуації і ми, брати-співслужителі, не повинні залишати священника один на один зі своїми проблемами. Повинна постійно надаватися взаємопідтримка.
Скажу на прикладі Черкаської єпархії: духовенство намагається один одному допомагати і не залишати в біді. Ось уже кілька років, з початку повномасштабних гонінь на Церкву, в нашій єпархії повністю скасовані всі без винятку єпархіальні внески з парафій та монастирів. А постраждалому духовенству та сім'ям покійних священнослужителів надається постійна матеріальна допомога. Допомагаємо також з будівництвом, орендою та придбанням пристосованих приміщень для громад, тимчасово позбавлених храмів. Наше Марфо-Маріїнське сестрицтво милосердя щодня, не покладаючи рук, трудиться, щоб ніхто не залишився голодним або замерзлим. Монастирі міцно та невсипуще моляться, випрошуючи у Бога покров і захист для всієї єпархії.
Але навіть не це найголовніше, не наша земна підтримка один одного. Адже вона більше користі приносить тим, хто дає, ніж тим, хто отримує – «Блаженніше давати, ніж приймати» (Дії 20:35).
Головне – це те, що Господь сторицею віддасть кожному, хто під час тимчасових випробувань не зрадив Його, хто пожертвував своїм комфортом і укладом свого життя заради Нього та Євангелія. Господь не залишить такої людини, священнослужителя та його сім'ю, ні в цьому віці, ні в майбутньому, як говорить Священне Писання. А ми повинні бути вдячні Богу, що Він сподобив певну частину нашого життя прожити, несучи тягарі чергових гонінь на Його Церкву.
