Може, сьогодні князів Бориса і Гліба потрібно деканонізувати?
Святість Бориса і Гліба сьогодні не входить у рамки всього того, що зараз проповідується з церковних амвонів священнослужителями, які займаються політичною агітацією.
Зазвичай першими святими, прославленими в тій чи іншій Помісній Церкві, стають рівноапостольні просвітителі. Але Київська Русь стала винятком із цього правила. Першими святими на Русі стали два юні князі, увесь подвиг яких полягав у тому, що вони дозволили себе вбити. Що це – пророчий натяк на щось значно важливіше, що має здійснитися в майбутньому, чи пролог до всієї подальшої історії слов’янських народів? Хто ці князі? Перші «толстовці», які ілюструють «непротивлення злу насильством», чи смиренні послушники Божої волі?
Канонізація цих благовірних князів виглядає тим більш дивною, що їхній подвиг жодним чином не вписувався в уявлення новонавернених християн про те, яким має бути істинний віруючий. Їхнє святе життя і сьогодні не вписується у рамки всього того, що зараз проповідують із церковних амвонів ті священнослужителі, які займаються політичною агітацією. Бо надто вже незручною є пам’ять про святих князів Бориса і Гліба для нинішньої релігійної еліти.
Може, варто їх деканонізувати з огляду на політичну доцільність? Як це свого часу зробили з праведною Анною Кашинською? Хоча перед Богом якось незручно вийде. Адже Сам Господь неодноразово вказував, що подвиг цих князів Йому був угодний. Але з іншого боку – а що нам Бог? Якщо деякі сучасні політичні проповідники в рясах скасовують Нагірну проповідь і стверджують, що миротворці – це слуги антихриста, то чому б і ні?
Бо що ж виходить? Своїм смиренням і бездіяльністю князі нібито сприяли тому, щоб Святополк утвердився на престолі.
Якщо Святополк – людина зла, то виникає запитання: в чому ж подвиг святих? Замість того, щоб згуртувати сили і здолати зло, вони підставили свої шиї під ворожі мечі.
Хоча Христос учинив так само. Адже Він міг повеліти дванадцятьом легіонам ангелів стерти з лиця землі всю ту нечисть, яка волала: «Розіпни Його!». Міг, як пророк Ілля, стяти голови всім тим, хто підняв руку на правду Божу. Але Він добровільно став Розіп’ятим. І більше того – Христос не проклинав Своїх катів, а молився: «Прости їм, Отче, бо не знають, що чинять».
Усе це – євангельське християнство – вже давно стало чужим і незрозумілим для тих, хто обміняв його на політичну версію православ’я. Для тих, кому церковна влада і гроші дорожчі за Христа і особисте спасіння.
Сучасним проповідникам політичної релігії потрібні інші герої. Такі, яких високо цінували слов’янські дикі племена. Для них святий – це богатир, який своєю силою і хоробрістю безжально винищує ворогів. Батько-слов’янин міг дати синові меч, а все інше той мав добути сам. Майно батька йшло з ним у могилу, а син мав здобути тільки те, що дозволяв йому той подарований меч.
Тоді ще не існувало слова «мародерство» – це була просто «здобич». Чужа дружина, земля, золото, кінь – неважливо. Головне – що воно вже не чуже, а моє.
Ще одна особливість менталітету слов’ян – патологічна взаємна ненависть. Саме тому їм довелося запрошувати чужинців-варягів, аби ті допомогли побудувати щось схоже на державу. Яке державне мислення могло бути в племен, чиє життя зводилося до грабунків, убивств і крадіжок? У міжнародному торговельному обміні кожен регіон мав щось цінне: Індія давала прянощі, Візантія – витвори мистецтва, Персія – кераміку й тканини. А слов’яни постачали одне – рабів зі своїх же.
Жорстока війна йшла не лише між племенами, а й усередині родин. І навіть після хрещення Русі нічого не змінилося. Просто рідні брати тепер клялися на хресті в любові – і порушували цю клятву заради влади й багатства. Так було за князя Володимира, так було і після монголо-татарської навали. Кожен князь намагався укласти союз з окупантами, щоб урвати більший шматок від сусіда. Це і була справжня ідеологія слов’янського світу. І, на жаль, вона досі не змінилася.
Сім’я князя Володимира не була винятком із загального правила. Старші діти князя вже почали правити в інших областях. Святополк, народжений від монахині-грекині, уже показав батькові свої роги і намагався укласти союз проти Великого князя з польським королем, за що й був посаджений батьком у Києві під домашній арешт. Не встиг князь розібратися з ним, як дізнався, що на Київ ідуть печеніги.
Єдиними дітьми, яким князь повністю довіряв, були його улюблені сини Борис і Гліб. Великий князь послав їх вирішувати проблеми з зовнішніми ворогами, а сам збирався владнати справи в Новгороді, де виникли труднощі зі сплатою податків. Але раптово помер. У найвигіднішому становищі опинився Святополк – єдиний син, який на той момент перебував у Києві. Він швидко зрозумів усі переваги свого становища, проголосив себе Великим князем і насамперед послав убивць до своїх братів Бориса і Гліба, які мали стати спадкоємцями князя Володимира і яких дуже любили кияни.
Саме на цьому місці обривається звичний сценарій, який неодноразово повторювався на цій землі – братовбивча кров і кривава влада.
Сталося щось виняткове, те, чого за всю свою історію слов’яни ще не знали. Князі Борис і Гліб, заздалегідь не змовляючись, відмовляються проливати братню кров. І не тому, що Святополк був їм особисто дорогим – ні. Свій вибір вони аргументували лише одним фактом: «ми християни», «нас так виховали», «ми не маємо права».
Варто зауважити, що ці князі не були боягузами, вони були чудовими воїнами. Більше того, на їхньому боці було все необхідне для перемоги. Але князі воліли краще померти, ніж порушити Божий закон. Господь показав через цих страстотерпців розв’язання закостенілої проблеми слов’янських народів, яке Він Сам заповідав як словом, так і ділом: «Полюбіть один одного, як Я вас полюбив». Але… слов’яни цього уроку так і не змогли повністю засвоїти – ні тоді, ні пізніше, ні тепер.
До свого брата слов’яни завжди були безжальні. Знайдіть мені хоча б один народ на мапі світу, хоча б один приклад із всесвітньої історії, де правителі з такою жорстокістю винищували б свій народ. З якою жорстокістю, приміром, сталінський режим знищував усе найкраще, живе і думаюче, що було в Росії. З яким звірством більшовики розправлялися з інтелігенцією та культурним шаром своєї країни.
За новими історичними даними, за правління Петра Першого були знищені мільйони людей. Дані петровських ревізій свідчать, що за його царювання кількість платників податків скоротилася на чверть. Цар Петро, який дуже пишався тим, що особисто винайшов катівську машину для виривання ніздрів, провів таку ж «чистку» населення, з якою згодом впорався лише весь апарат НКВС у радянські часи. І це лише окремі приклади з історії. Де ще на землі знайдеться такий народ?
Відтоді минуло чимало років, але по суті нічого не змінилося. Слов’яни як убивали одне одного, так і продовжують убивати. І все це, звісно ж, в ім’я правди і справедливості. І все це – на радість тим самим чужинцям. А брати Борис і Гліб так і залишаються пророчим докором для своїх нащадків, які виявилися нездатними зрозуміти суть і зміст Благовістя, яке вони самі зрозуміли.
