Самогубне «православ'я», або Що таке ревність не за розумом
Євангельське читання в день свята первоверховних апостолів Петра і Павла стосується дуже нагальної теми, близької без винятку всім нам. На цю тему і поговоримо.
Апостол Павло в сьогоднішньому літургійному читанні викриває тих, хто «має ревність про Бога, але не за розумом» (Рим. 10:2). У посланні викриваються іудеї, які любов до Закону поставили вище за любов до Бога. Але «нерозумна ревність про Бога» вже давно вийшла за межі іудейської законності і є одним з найпоширеніших самогубних проявів сучасного духовного життя.
Проглядаючи реакції православних(!) читачів на ті чи інші події сучасного життя, іноді залишається лише здивовано розвести руками. Навіть якщо відкинути очевидно гріховні злісні і єхидні рефлекси, що самими авторами сприймаються як справедливі і нелицемірні докори, і звернути увагу тільки на письмена повчального характеру, пофарбовані в яскраві емоційні тони, виникає стійке відчуття того, що людина так і не зрозуміла, навіщо вона прийшла у Церкву. Ревнителі «не за розумом» схоже давно забули, що вони не рятують Церкву, а Вона їх. А для того, щоб спастися, треба навчитися відповідати своєму місцю на цьому кораблі порятунку.
Не Бог потребує нашого захисту, а ми потребуємо захисту Бога. Наше спасіння залежить не від кількості викинутої у зовнішній світ енергії, спрямованої проти когось, а від внутрішньої якості нашого серця.
Ревнителі «не за розумом», схоже, давно забули, що вони не рятують Церкву, а Вона їх.
Для того, щоб воно набуло відповідного кольору, запаху і змісту, потрібно, перш за все, осідлати свій розум і змусити його повернутися до себе додому. Поки наш розум дзявкає і кусає на вулицях всіх тих, хто, як нам здається, не правий, ні про яке освячення і перетворення душі не може бути й мови. Наш розум – це корінь життя, тіло – її земний носій, а дух – носій життя вічного. Тільки коли розум замовкне і в ньому припинять роїтися незліченні пристрасні помисли і бажання, ми зможемо розглянути свій внутрішній зміст і зрозуміти свій істинний стан душі.
Емоційний розум постійно забруднює наше серце пристрастями. Пізнаючи, розум постійно тягне з людської товкучки мотлох порожньої і непотрібної інформації. Раціональний розум у цей же час намагається все це якось розкласти по поличках і хоч кудись прилаштувати. А дух у цей час спить у темряві всіх цих нечистот. Емоційний і мислячий розум завжди брехливий, інтелект обмежений і недалекоглядний. Єдиним союзником духу в боротьбі за нашу свободу залишається тільки наша слабка і квола совість. Щоб дух ожив, йому потрібен кисень Благодаті. А його можна здобути тільки через молитву і покаяння. Для цього потрібно переключитися із зовнішнього світу на внутрішній світ, в іншому випадку, хоч сто років ходи в храм і став свічки – це ні на краплю не наблизить тебе до спасіння.
Покаяння неможливо до тих пір, поки розум скажено гавкає і кидається на все те, що нам не подобається і що нас обурює. Розум у покаянні здобуває безпристрасність, непохитний нічим мир і тихий внутрішній устрій. Тому спасіння починається не зі скреготу зубів від емоційних збурень, а з трезвління розуму, коли наш дух уважно і пильно спостерігає за розумом, кожен раз то м'яко, то жорстко відсікаючи від нього будь-які пристрасні прилоги і настирливі думки.
Щоб осягнути Бога, спочатку потрібно осягнути власне серце.
Емоційний і мислячий розум завжди брехливий, інтелект обмежений і недалекоглядний. Єдиним союзником духу в боротьбі за нашу свободу залишається тільки наша слабка і квола совість.
Ми народжуємося і живемо в болоті пристрастей, де шаленіє емоційний розум, тоді як справжній дух людський перебуває в сплячому стані. Спасіння – це набуття внутрішнього миру і постійної покаянної молитви. Коли в розум не проникає жодна гріховна думка, він стає простий, чистий, цілісний і мирний. Духовне життя народжується лише тоді, коли розум залишив всяку гріховну суєту. Але для цього, на думку отців, потрібно перемогти корінь усіх наших бід – наш власний егоїзм. Виправляти, напоумляти, викривати можна і потрібно, але лише тим, хто вже виправив, напоумив і обОжив самого себе. Тоді слова, що виходять не з обуреного розуму, а з обОженого серця, здатні досягти своєї мети.
Я на своєму віку бачив багато плавців, які зазнали корабельної аварії в житейському морі. Вони були щедро обдаровані від Бога різними талантами, а їхні кораблі були чудово оснащені. І своє плавання ці люди починали блискуче. Біда прийшла з боку того, що називається «справедливим обуренням». Все було правильно, і було чим обурюватися. Але впустивши в себе одного разу цей дух, вони вже не змогли з ним розлучитися. Він скрізь і завжди показував їм те, чим потрібно і можна було б обуритися, проти чого боротися і протестувати. Цей злий дух зірвав з їхніх човнів вітрила смирення і терпіння, які давали б їм можливість плисти до берега спасіння. Але горе-плавці цього навіть не помітили. Вони так і залишилися серед моря нестямно кричати, тикаючи своїм розумом на чужі недоліки, зовсім не помічаючи своїх.
Цей світ вже старий. Він давно безнадійно і невиліковно хворий. Витрачати безцінний час життя на те, щоб тикати пальцями в його потріскані стіни, топтати його безчленних тарганів або намагатися утримати головою падаючу стелю – безглузде і дурне заняття. Коли корабель іде на дно, вже не важливо, що відбувається усередині нього, важливо те, чи є на нас рятувальний жилет.
Єдине, що нам треба встигнути за час недовгого людського життя, – вхопитися за руку Бога, яку Він простягнув нам. А все інше – це вже справа Божого Промислу.
