Добрий самарянин проти цифрового шуму: притча як діагноз
Шлях до Єрихону – це стрічка соцмереж, а розбійники – наші гаджети. Розбираємо, чому сучасна людина «енергетиично занурена в темряву» і як Ісусова молитва лікує СДУГ.
Тема сьогоднішньої бесіди – притча про милосердного самарянина. Традиційне тлумачення притчі, як воно описане, наприклад, у наших підручниках з Закону Божого столітньої давнини, мою душу не гріє. Слово Боже сказане на всі часи, і в кожну епоху воно звучить по-новому. Механічно повторювати те, як його тлумачили святі отці та вчителі Церкви тисячу років тому, буде помилкою. Вони говорили людям свого часу зрозумілою для них мовою.
Час змінюється, змінюються обставини життя, змінюється і сама мова людського спілкування. Якщо ми не будемо актуалізувати Слово Боже, виходячи з тих реалій, у яких ми живемо, то з Книги Життя воно перетвориться на музейний експонат.
Притча про доброго самарянина – це, з одного боку, діагноз сучасного суспільства, а з іншого – керівництво до дії.
У ній потрібно спробувати побачити не тільки моральний імператив, але й богословську формулу спасіння.
Дорога в Єрихон: ад цифрової парадигми
Шлях з Єрусалима в Єрихон – це не географічне переміщення. Це трагічний розрив між творінням і Творцем, між цілісністю і роздробленістю. Цей шлях вистелений не тільки явними пристрастями і пороками. Він викладений бруківкою інформаційних потоків. Інтернет, соціальні мережі, нескінченний скролінг і новинні стрічки… Ці розбійники позбавили нас спокою, тиші і часу для молитви. Наш розум поранений постійним відволіканням.
Ми живемо з так званим синдромом дефіциту уваги і гіперактивності (СДУГ).
Це порушення мозкової діяльності, для якого характерні втрата концентрації уваги й імпульсивність. Сьогодні в усьому світі ми спостерігаємо зростання тривожних і панічних розладів. Тридцять років тому медицина не знала такого діагнозу. Тепер це «хвороба мегаполісу». Сучасна молодь зростає з патологією поверхневих знань, інтернет-залежність стала нормою життя.
Інформаційні потоки – не просто злодії і розбійники. Це онтологічні паразити, які руйнують фундаментальні принципи існування людини, розділяють єдність людської душі, духу і тіла. Це призводить до того, що сучасні люди перестають жити нормальним людським життям. Вони починають існувати в аду цифрової парадигми, яка мімікрує під земний рай. І як наслідок цього – вигорання, депресія і порожнеча серця.
Сучасний розсіяний розум – прямий результат цієї буттєвої травми.
Він втратив свою єдину спрямованість на Бога, ставши множинним і підвладним світові Єрихона, тобто всякому зовнішньому шуму. Людина, якій було визначено жити у Світлі, енергетично занурена в темряву.
Священик і левіт: чому «накопичувальна віра» не врятує?
Священник і левіт – це ті, хто проходить повз. Хто бачить біду, але не наближається. Традиційне тлумачення – недостатність Старого Завіту. Але, по суті, це недостатність будь-якого формального благочестя.
Можна ходити до храму, читати молитовне правило, Святе Письмо, сповідатися і причащатися, але залишатися духовно порожнім. Фарисейське богослов'я намагається нас заспокоїти. Воно висуває ідею накопичувальної сотеріології (вчення про спасіння). «Ти не переживай, – вчать книжники, – все йде на ощадкнижку, яка лежить у поштовому відділенні Небесного Єрусалима. Помреш, підійдеш до райських воріт, назовеш номер особового рахунку, і тобі все видадуть, що заробив».
Не видадуть. Це так не працює.
Будь-яка зовнішня релігійність без внутрішньої глибокої духовної практики, без занурення розуму в серце, без досвідного практичного богопізнання – це «священник і левіт», які проходять повз.
Така віра «проходить повз», тому що не здатна наблизитися до рани, що вимагає боголюдської дії.
«Проходить повз» і віртуальне співпереживання. Ми бачимо чужу біду в новинах або соціальних мережах, ставимо лайк або пишемо коментар співчуття, але фізично і духовно не наближаємося до ближнього. Ми звикли жити в коконі віртуального схрону, хоча цілком можливо, що в нашому ж будинку або десь зовсім поруч, по сусідству, живе людина, яка зараз помирає в самотності у своїй квартирі. І це не мої фантазії, таких випадків стає все більше. Першими про таку смерть дізнаються сусіди. Але вже через запах з-за дверей.
Христос-Самарянин: вино покаяння і єлей молитви
Самарянин у традиційному тлумаченні – це, звичайно ж, Христос, Друге Лице Пресвятої Трійці. Його дія не просто моральна, а іпостасна, тобто особистісна і сутнісна. Вона проявляється в кенозисі (умаленні) Божественного Логосу.
Христос сходить з небес Єрусалима в бруд Єрихона, приймаючи на Себе нашу поранену плоть.
Він дає нам вино, Свою Кров, яка пече і дезінфікує. Це вимагає від нас терпіння болю життєвої долі й аскетичної практики. Христос дає нам єлей, тобто благодать Духа Святого, Свої нетварні (нестворені) енергії, умиротворяючі і зцілюючі наше жорстке серце, роблячи його здатним до сприйняття Світла.
Самарянин відвозить пораненого в готель. Це не тільки образ Церкви Божої. Готель – також і символ нашого серця. Там нам належить лікуватися.
Готель серця: ісихія проти скролінгу
Перше, що потрібно зробити, – це замкнути серце на замок від гріховних помислів і зайвої інформації. Навчитися мистецтву припинення внутрішнього та зовнішнього шуму. У практичній площині це означає контроль над гаджетами і часом, проведеним в інтернеті. Свідомий відхід від багатозадачності. Пошук ісихії, тобто реального безмовності хоча б на пів години на день.
Мета – відновлення єдиноначальності ума. Ум має панувати над пристрастями.
Це і є «стоояння ума» в духовному центрі, припинення роздробленості сучасної цифрової свідомості. Перехід від множинності до єдності, тобто від хаосу гріха до зосередженості у Христі.
Це те, що стосується лікування вином. А що стосується єлею, то це Ісусова молитва. Це крапельниця, істинна терапія для сучасної людини.
Призивання імені Христа – не просто молитва, а онтологічний акт. В імені Христа присутня Його енергія. Промовляючи ім’я Христа, ми вводимо Самого Спасителя (Самарянина) до гостиниці нашого серця. Ця практика виправляє сутнісний злом Адама. Розум, повернений у серце, перестає бути зовнішнім розсудком і стає оком душі – органом прямого, нерозсудкового споглядання.
Практика ісихазму – це Божий антистрес: вона не просто фокусує увагу, а призиває Особистість – Господа Ісуса Христа – до дому нашої душі.
Коли розум, витягнутий із болота інформаційних потоків, повертається в серце, людина набуває цілісності. Вона стає єдиною і зібраною, що є прямою протилежністю сучасній розпорошеності та вселенському духовному сирітству.
Коли ми, призиваючи ім’я Ісуса, очищаємо гостиницю нашого серця, Христос-Самарянин входить до неї і просвітлює нас Своїм Світлом, звільняючи від екзистенційної темряви та відчуття безсенсовності.
Коли серце стає храмом, воно просвітлюється Світлом Преображення. Це і є кінцева мета – обоження.
Щоб людина, поранена розбійниками, не просто ожила, а стала богом за благодаттю і сином Світла.
«Іди і ти роби так само»: вихід із капсули
Притча завершується закликом: «Іди, і ти роби так само». Вийти з цифрової капсули власного комфорту та страху. Наблизитися до ближнього – не через репост, а фізично, жертвуючи часом і особистим спокоєм. Не шкодуймо своїх динаріїв. Якщо хочемо спастися, потрібно використовувати всі наші ресурси: час, гроші, здібності – для допомоги пораненим. Це має бути дієва любов, яка не потребує вдячності й не шукає публічного визнання.
У світі, де людей розділяють політика, національність, війна і ненависть, ближній – це той, хто потребує твоєї милості.
В епоху, коли світ пропонує мільйони віртуальних реальностей і відволікаючих чинників, ісихазм пропонує одну-єдину, справжню реальність – лик Христа у власному очищеному серці. Лише будучи зціленим і обоженим, сучасний християнин може стати істинним самарянином для інших, приносячи їм не людську допомогу, а єлей і вино Христової благодаті.
