Що таке чернецтво? Навіщо воно взагалі потрібне? І кому варто йти зі світу, а кому ні?

Не заради спокою і благоденства ми влаштувалися тут,
дорогі браття, а заради боротьби, заради брані суворої...
Ми зібрались у цій тихій обителі духа, щоб невпинно
день у день крушити наші пристрасті

Св. Фавст Лерінскій

30-го січня за новим стилем Церква вшановує пам'ять засновника чернецтва прп. Антонія Великого. Проте донині для досить великої кількості православних віруючих (не кажучи вже про людей нецерковних) вчинок прп. Антонія виглядає, як мінімум, дивно, а як максимум – нерозумно.

Ну подумайте самі: молодий, повний життєвих сил та енергії багатий юнак, яким і був прп. Антоній, замість того, щоб звернути своє життя і свій стан на служіння ближнім, в один прекрасний момент входить до Церкви і чує євангельське читання на тему: «... коли хочеш бути досконалим, піди, продай добра свої та й убогим роздай, і матимеш скарб ти на небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною.» (Від Мф. 19:21). Після чого він буквально виконує цю рекомендацію Спасителя і віддаляється від людей в пустелю.

Впевнений, в наше секулярне століття, століття повного і беззастережного стяжання, такий вчинок не викличе у людей нічого, крім осуду або здивованого нерозуміння.

І дійсно, сьогодні в сучасному суспільстві ми можемо спостерігати яскраво виражене негативне ставлення до православного чернецтва. Найчастіше ченців звинувачують у боягузтві, боязні життєвих труднощів та втечі від реальності. Однак, як це вже було сказано вище, нерідко доводиться стикатися з тією ситуацією, коли не тільки люди невіруючі, але й православні християни не завжди розуміють суті чернечого життя.

Хибне уявлення про чернече ділання

Зазвичай у середовищі православних християн чернецтво вважається особливим шляхом спасіння, уділом малого числа людей, схильних до самотнього життя та самоізоляції. При цьому ченцям, як правило, приписують якісь «особливі» духовні дарування (молитва за весь світ, бачення духів, вигнання бісів тощо), які «автоматично» даються людині Духом Святим під час чернечого постригу. У зв'язку з цим у народі твердо зміцнився стереотип, що головне в житті монахів – це молитва за весь світ, і що молитва монаха сильніша за молитву мирянина. Саме з цієї причини ми так часто можемо спостерігати, як віруючі нескінченно їздять по монастирях у пошуках зцілення і навіть поліпшення свого матеріального стану. При цьому у деяких православних пристрасть до паломництва набуває загрозливих форм: людина може кинути свою парафію, забути про близьких та рідних, забути про духовне життя та боротьбу з пристрастями і гріхом.

Укорінення цього хибного стереотипу заважає і самим монахам. Ще у 19-му столітті свт. Філарет (Дроздов) та свт. Ігнатій (Брянчанінов) відмічали деякі негативні тенденції у середовищі руського чернецтва, які нерідко призводили до повного спотворення суті чернечого життя.

Святитель Філарет з гіркотою писав: «Як нудно бачити, що монастирі всі хочуть богомольців, тобто самі домагаються розваги і спокуси. Правда, їм бракує іноді способів, але більше бракує нестяжання, простоти, надії на Бога і смаку до безмовності».

Сьогодні багато досвідчених православних людей попереджають: «Покладати ж надію на святі місця, на ангелів та монахів – це, щонайменше, наївно, а по суті – глибоко помилково. На жаль, язичницька ідея перемагає у нас християнську, і святе життя ми «благополучно» підміняємо святими місцями» (проф. О.І. Осипов).

Христос всім людям дав одні й ті ж заповіді

Але якщо святі люди викривають всі ці забобони, якщо вони постійно наполягають на тому, що Христос всім людям дав одні й ті ж заповіді, що Христос не поділяв людей на монахів та мирян, що благодать одна й та ж, як в сільському чи міському храмі, так і в монастирі, і що стяжання благодаті залежить не від місця, а від чистоти серця (до речі, з цієї причини деякі святі не благословляли людей на паломництво навіть в Єрусалим), – то цілком резонно запитати: у чому ж тоді полягає суть чернечого діланя, і чим воно, власне, відрізняється від мирського шляху?

Впродовж усієї християнської історії Православна Церква закликає своїх вірних чад до однієї мети – ДОСЯГНЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДОСКОНАЛОСТІ, шляхом зміни себе з ветхого стану у Нову Людину – за Образом Христа!

«Слід визнати як аксіому, в якості вихідного пункту, стан: чернецтво не виступає з якимось особливим ідеалом, відмінним від ідеалу загальнохристиянського. Ніякого особливого ідеалу бути взагалі не може, тому що ідеал Христа вічний, незмінний і нескінченний» (Свт. Іларіон (Троїцький)).

Проте шляхи ченців і мирян до досягнення досконалості відмінні. В гонитві за матеріальними благами рідко кому вдається відпочити душею та згадати про Бога. Постійна турбота про хліб насущний, про благополуччя рідних і близьких змушує людину з головою зануритися в світ пристрастей і спокус, вирватися з якого рідко кому вдається. Люди збирають гроші на квартири, машини, техніку, одягають і навчають дітей, допомагають батькам, їздять на відпочинок, захищають дипломи і наукові ступені, зазнають проблем на роботі, і у всій цій метушні Бог завжди на задньому плані (причому я описую кращий варіант, адже бувають і особисті проблеми, і просто трагедії і т. д.).

Самі по собі всі ці турботи – явище нормальне, але біда в тому, що вся ця метушня вносить цілковитий розлад у духовне життя людини. Живучи серед суєти, людина вільно чи мимоволі втягується в загальний потік мирського життя, втрачаючи при цьому орієнтири християнського життя та тверезість по відношенню до своїх недоліків. Нерідко це приводить до того, що люди стають нездатними розрізнити порок від чесноти, а для багатьох пристрасті стають абсолютно нормальним явищем. При цьому християнське життя зводиться лише до недільного відвідування храму. Та й тут багато хто, наймовірніше, залишаються християнами лише на богослужінні, а за стінами храму поспішають розчинитися у мирській суєті. Концерти та спортивні видовища, святкові застілля і народні гуляння, поїздки та відвідування родичів, походи по магазинах і ринках, мода і бажання яскравих вражень... – ось що бентежить нашу уяву та тягне до себе. І в цьому ми фактично нічим не відрізняємося від язичників, про яких апостол писав: «Атеняни та захожі чужинці нічим іншим радніш не займалися, як аби щось нове говорити чи слухати» (Діян. 17:21).

При цьому гріховні та чуттєві образи і думки практично повністю займають нашу душу (у якій йде постійний внутрішній діалог з гріховними і суєтними помислами). Варто лише уважно простежити за собою, як будь-яка людина без зусиль може побачити те, що всередині себе вона постійно зайнята турботою про справи, обговоренням та осудом людей, помислами марнославства, самозамилування і т. д. На жаль, але навіть під час молитви дуже важко буває звільнитися від цих думок.

Таке життя, як правило, призводить до того, що в старості люди повністю потрапляють під владу пристрастей, суєти і мирських турбот. В такому стані людина не здатна до бачення свого гріха, не здатна дати тверезу оцінку свого духовного стану, не здатна до покаяння. Покаяння замінюється САМОВИПРАВДАННЯМ, яке, за влучним висловом прп. Варсануфія Великого, означає МЕЖУ РОЗВИТКУ ПРИСТРАСТЕЙ У ЛЮДИНІ, а точніше сказати, – повний відхід від Істини, віддалення від Христа! На превеликий жаль, така людина більше нагадує собою вже не християнина, а «віруючого біса», бо «й демони вірують і тремтять» (Як. 2:19).

Ось чому, усвідомлюючи ті численні небезпеки, що підстерігають людину у мирському житті, істинно віруючі християни завжди по-доброму заздрять монахам, намагаються вчитись в них основ духовного життя та боротьбі з пристрастями. І саме тому Церква говорить про те, що СВІТЛО МИРЯНАМ – МОНАХИ!

Чернецтво – найкоротший шлях до досягнення християнської досконалості

Всі ми повинні йти до Істини, до Христа. І в цьому сенсі чернецтво – найкоротший та найзручніший спосіб єднання з Богом. На цьому шляху ніщо не повинно відволікати людину від головної мети його життя – спасіння у Христі: ані родина, ані майно, ані турботи про матеріальне і т. д. Недарма прп. Касіян Римлянин писав: «Монах – це людина, для якої існує лише він та Бог».

Відчуваючи себе хворим, пошкодженим, він не розмінюється на самолікування та суєту; відчуваючи себе хворим, не задовольняється відвідуванням лікарні (Церкви), як це роблять миряни. Чернець свідомо ізолює себе від світу, повністю віддаючись у владу Лікаря-Христа, повністю присвячуючи своє життя лікуванню гріха та пристрастей.

Багатовіковий досвід Церкви свідчить, що багато людей, живучи реальним аскетичним життям, дійсно досягали висот духовної досконалості. Перемігши у собі пристрасті та насадивши на їх місце християнські чесноти, ці люди стали здатними до реального прийняття Благодаті Божої у своєму серці. Бо серце людське є те місце, де відбувається зустріч Бога і людини.

Святитель Іоанн Златоуст так писав про чернече ділання:

«Там-то ми й побачимо цю висоту смиренномудрості. Там люди, що сяяли раніше мирськими почестями, або славилися багатством, тепер обмежують себе в усьому: не мають ані гарних одеж, ані зручних осель, ані прислуги, і, наче письменами, виразно зображують в усьому смирення. Все, що сприяє до збудження гордості, як-то: пишні шати, чудові будинки, безліч слуг, що інших і мимоволі спонукає до гордості, – все це видалено звідти. Самі вони розводять вогонь, самі колють дрова, самі варять їжу, самі служать тим, хто приходить. Там не почуєш, щоб хтось ображав іншого, не побачиш ображених; немає там ані тих, що приймають накази, ані тих, що наказують; там всі слуги, і кожен омиває ноги странників та один перед іншим намагається надати їм цю послугу. І роблять вони це, не розбираючи, хто до них прийшов: раб або вільний, але служать так всім однаково. Немає там ні великих, ні малих. Що ж? Значить, там немає ніякої підпорядкованості? Навпаки, там панує відмінний порядок. Хоча і є там нижчі, але вищий не дивиться на це, а тримає себе нижче їх, і через те робиться більшим.

В усіх один стіл – у тих, що користуються послугами, і у тих, що їм служать; у всіх однакова їжа, однакова одежа, однакове житло, однаковий спосіб життя. Більший там той, хто попереджає іншого у відправленні найнижчих робіт. Там немає відмінності між моїм і твоїм, і звідти вигнані самі ці слова, які служать причиною незліченної безлічі чвар. І чому дивуєшся, що у пустинників один спосіб життя, однакова їжа і одяг, коли й душа у всіх одна, не по природі лише, але й по любові? А у такому випадку як може він колись загордитися сам перед собою? Там немає ні бідності, ні багатства, ні слави, ні безчестя. Як же можуть вкрастися туди гордість та зарозумілість? Є там нижчі і вищі за чеснотами; але, як я вже сказав, там ніхто не дивиться на свою перевагу... Немає там натовпу підлабузників та дармоїдів, більше того, там навіть і не знають, що таке лестощі. Отже, від чого б могла у них народитися гордість? У них в усьому велика рівність, а тому вони досить зручно процвітають і у чесноті. Дійсно, така рівність набагато більше сприяє до навчання нижчих, ніж коли б їх мимоволі змушували поступатися першістю вищим.

Втім і самі їхні вправи приводять їх до смирення, та не дають їм гордитись. Насправді, скажи мені, хто, займаючись копанням землі, поливанням і насадженням рослин, плетінням кошиків і в'язанням власяниць, чи іншою якоюсь подібною роботою, буде високо думати про себе? Хто, живучи у бідності та борючись з голодом, піддасться цьому недугу? Ніхто. Тому-то для них легко бути смиренними. Як тут важко дотримати скромність через безліч тих, які плескають у долоні та дивуються, так там це вельми зручно. Відлюдника займає собою лише пустеля: він бачить літаючих птахів, дерева, які гойдає вітром, віяння зефіру, потоки, що швидко течуть по долинах. Отже, чим може загордитися людина, що живе серед такої пустелі?».

Звичайно, мирські люди навряд чи зможуть зрозуміти та пережити ті стани, які переживає людина, яка досягла християнської безпристрасності. Зазвичай ми схильні плутати дію благодаті з тим чуттєвим розчуленням, яке виникає в душі від відвідування храму і богослужіння. І тут досвід святих допомагає нам відрізнити явно принадні, тобто помилкові духовні стани, від істинної дії Божественної Благодаті.

Святитель Ігнатій Брянчанінов так описує цю дію: «Святі отці Східної Церкви, особливо пустельники, коли досягали висоти духовних вправ, тоді всі ці вправи зливалися у них в одне покаяння. Покаяння обіймало все їхнє життя, всю їхню діяльність: воно було наслідком бачення свого гріха... Подвижник тільки що почне виконувати Заповіді Євангелія, як і побачить, що виконує їх вельми недостатньо, нечисто: посилена діяльність за Євангелієм ясніше і ясніше відкриває йому недостатність його добрих справ, безліч його ухилень і спонукань, нещасний стан його занепалого єства: Виконання ним заповідей він визнає спотворенням та оскверненням їх».

Так, досліджуючи своє життя, справжні християнські подвижники відкривали у собі безліч гріхів та пристрасних рухів душі. Бачачи в собі таку величезну кількість недоліків, вважали себе найгіршими з людей, і навіть чесноти свої омивали, як гріхи, потоками сліз

Саме такий стан сприяє розвитку в людині справжньої любові до людей, тому що всі люди починають сприйматися такою людиною краще за неї саму. Чернець, коли він проводить правильне духовне життя, навчається істинної любові до людей (любові, у якій немає егоїзму), і відбувається це тому, що справжня любов – це Дар Святого Духа! А Дух Святий може навчити людину ЩИРОЇ ЛЮБОВІ ДО ЛЮДЕЙ тільки тоді, коли той ОЧИСТИВ СВОЄ СЕРЦЕ ВІД ПРИСТРАСТЕЙ.

В православ'ї істинно-благодатний стан людини називається РАДІСНО-СУМНИМ ПЛАЧЕМ. Образно цей стан можна уподібнити стану тяжкохворого, який, незважаючи на негативний діагноз, продовжує суворо дотримуватися всіх вказівок Лікаря (Христа) і тим самим отримує тверду надію на зцілення. Саме в цьому стані людина здатна переоцінити своє життя і відчути його реальну цінність та красу. Зазвичай про таких людей говорять: «Як заново народився».

Звичайно, і мирянам іноді вдається (найчастіше в Таїнствах Церкви) відчути діяння Божої Благодаті у своїй душі! І все ж, більшість людей здатна утримати це благодатне почуття лише на короткий час. Ось чому, живучи в такий важкий для Православ'я час, так важливо вчитися досвіду християнських подвижників (монахів).

Святитель Ігнатій Брянчанінов писав: «За вченням отців, проживання,... єдино гідне нашого часу, є проживання під керівництвом отецьких писань з порадою досягших успіху сучасних братій; цю пораду знову повинні перевіряти по писанню отців...»

Чи варто міським людям віддалятися в пустелю?

Чи означає це, що миряни так само, як і ченці, повинні віддалятися в пустелю та безлюдні місця? На це запитання прекрасно відповідає свт. Іоанн Златоуст: «Що ж, скаже хтось, хіба всі, що живуть у містах, гинуть і охоплюются, і повинні, залишивши міста безлюдними, переселитися в пустелю та жити на вершинах гір?...Ні, навпаки, я, як раніше вже сказав, і бажав, і молюся, щоб ми насолоджувалися таким світом, і тиранія цих зол була б настільки зруйнована, щоб не тільки тим, що живуть у містах, не було потреби віддалятися в гори, але й тим, що живуть у пустелях, як втікачі, які довго ховалися, знову повернулися у своє місто».

Однак попри це, святитель Іоанн все ж віддає перевагу чернечому способу спасіння, називаючи його більш зручним та досконалим, і закликає мирян проводити аскетичне життя як вірний засіб боротьби з пристрастями: «Всім людям повинно сходити на одну й ту ж висоту; саме те й спотворило весь всесвіт, що ми думаємо, ніби тільки ченцю потрібна велика строгість життя, а іншим можна жити безтурботно... Якщо б ми насадили цей плід у містах, якби благочиння стало законом і початком, і якщо б ми дітей своїх передусім наставляли бути друзями Божими і навчали замість всіх і перше за  всіх інших наук духовним, то припинились би всі скорботи, справжнє життя позбулося б  незліченних зол, і те, що говориться про майбутнє життя, тобто втечуть і хвороба і журба і зітхання (Іс. 35:10), все ми мали б і тут.

Якби не було в нас пристрасті ані до грошей, ані до пустої слави, якби ми не боялися ні смерті, ні бідності, скорботи вважали не злом, але найбільшим благом, не знали ні ворожнечі, ні ненависті, то не страждали б ані від своїх, вні від чужих прикростей, але рід людський наближався б до самих ангелів. Але, скаже хтось, хто з людей досяг такої досконалості? Ти, звичайно, не повіриш цьому, проживаючи у містах, і не читаючи божественних книг; але якщо б ти пізнав тих, що живуть у пустелях, та древніх, згаданих у духовних книгах, то переконався б, що і монахи, і перш за них апостоли, і перш за цих (старозавітні) праведники, з усією вірністю відрізнялися такою любомудрістю».